Політична доцільність покаяння

Квітень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
129 переглядів

Мій відгук на правовий коментар Всеволода Речицького має важливий «первородний гріх»: я не юрист, і моя правова свідомість закорінена радше у відчуття справедливости. А звідси вже один крок до обстоювання сумнозвісної політичної доцільности. Тому, з погляду права, наші вагові категорії радикально різняться.

Перше моє враження від коментаря таке: кожен його пункт зокрема видається мені начебто вмотивованим, тоді як уся цілість – ні. Друга частина тексту, в якій п. Речицький відступає від суто правового аналізу, дещо пом’ якшує це враження, бо там автор висловлює чимало слушних загальних думок, але відчуття, що чогось бракує, залишається. Кажучи про вмотивованість арґументів п. Речицького, я маю на увазі передусім силу правничої логіки, перед якою я завжди відчуваю певний пієтет. Проте такий самий пієтет я відчув, скажімо, перед міркуваннями американського судді українського походження Богдана Футея (див. його аналіз української ситуації у матеріялі Валентина Лабунського в «Українській правді», 10.04.07). На думку цього правника, право президента розпускати Верховну Раду не обмежується статтею 90 Конституції України, за «порушення» якої Ющенка критикують найбільше. Отже, моя спроможність особисто розібратись у слушності суто правничих арґументів є надто обмеженою.

Проте серед висновків п. Речицького є один, із яким я все-таки не погоджуюся: мовляв, «розростання парламентської більшости загрожує не народному чи державному суверенітетові, а плюралізмові та поліфонії суспільства, правам політичних меншин і окремої людини». Опинившись одного прекрасного дня волею перекупленої конституційної більшости у новому «распутінському» Союзі, я як окрема людина навряд чи був би втішений тим, що це сталося конституційним шляхом. Прецедент демократичної перемоги Адольфа Гітлера надто красномовний. Тому навіть якщо президент Ющенко врешті-решт стане жертвою свого ж власного рішення, я буду йому вдячний за цю спробу обірвати наше повільне заповзання у пащу коаліційної змії, яка досі так вправно гіпнотизувала нас.

У хронічно неправовій державі запустити механізм верховенства права виявилося не такою простою річчю. Бракує точки відліку, з якої можна почати все «з чистого аркуша». Адже за кожною стороною – свій власний шлейф порушень Конституції. Нема жодної політичної сили, яка хоч раз не пішла проти закону, не зрадила партнерів, не зреклася передвиборних обіцянок. Тому параліч судової влади не можна пояснити лише заляканістю чи корумпованістю суддів. Головна його причина – у тривалому імітуванні правової системи: тепер неможливо встановити, з якої миті почалася правова нелеґітимність рішень органів влади.

Втім, Всеволод Речицький робить спробу все-таки відшукати таку точку відліку і знаходить її у процесуально незаконному ухваленні конституційної реформи 8 грудня 2004 року: «Україні загрожує надмірна концентрація парламентської більшости, проте ще більше їй загрожує зроджене політичною реформою роздвоєння виконавчої гілки влади на два потужних центри. <...> Переписана невдахами Конституція насправді нелеґітимна, це зовсім не той документ, якого треба щосили боронити». З цим висновком я погодився ще тоді, коли він прозвучав у спільному висновку Харківської правозахисної групи, співавтором якого був Речицький. Нинішні негаразди у країні – справді на совісті передусім тих, хто наполягав на проведенні реформи, а також тих, хто погодився на неї. Хай там як, але ті, що підписали угоду про реформу з порушенням Конституції, позбавили себе морального права звинувачувати у порушенні Конституції інших.

Проте й тут логіку політичної доцільности відкинути не так легко. Адже якби мені довелося вибирати між неконституційним політичним компромісом і правовим пуризмом, за яким стояв би кривавий конфлікт, я, очевидно, все-таки вибрав би компроміс. Бо подолати правові колізії все-таки легше, ніж переступити через пролиту кров. Важливо тільки, щоб, зберігши громадянський мир, таки вчасно виправити наслідки наруги над законом, бо інакше правовий нігілізм, як слушно зазначає п. Речицький, неминуче стане «прологом до хаосу», а значить – підштовхне суспільство до нового громадянського конфлікту.

Та повернімося до тексту коментаря. Здається, мою невдоволеність ним спричиняє головно враження, що автор аналізує ситуацію у миттєвому часовому зрізі, в якому президентова позиція виглядає надто вразливою; в іншому часовому зрізі це виглядало би «з точністю до навпаки». Я не знаю, чи в нашій ситуації взагалі можна давати самодостатній академічний правовий аналіз конституційности окремо взятого державного акта. Головна мета правників сьогодні, на мою думку, має бути спрямована на пошук отого «чистого аркуша», точки, в якій під ранішим масовим нехтуванням закону можна «підвести риску», за якою кожне порушення Конституції чи законодавства вже обов’язково мало би бути виявленим і покараним. Зробити це з якогось довільно взятого часового зрізу без загального консенсусу щодо обов’язковости верховенства права, як на мене, неможливо.

Кажуть, що в нинішній ситуації єдиний прагматичний вихід полягає у знаходженні політичного консенсусу. Принаймні до цього висновку схиляється щораз більша кількість сторонніх аналітиків. Проте це саме той вид надії, про який влучно сказано: contra spem spero – «без надії сподіваюся». Чергова політична домовленість, схоже, може дати тимчасову передишку, під час якої сторони лише перегрупують свої сили для нового протистояння. Справжньої розрядки нова домовленість не дасть, бо учасники конфлікту до неї просто не готові. Зрештою, ніхто не може навіть до пуття пояснити, у чому ця розрядка мала би полягати. Тому в мені поєднуються два начебто суперечливі настрої. З одного боку, я вдячний постпомаранчевій опозиції, що вона нарешті вийшла зі ступора роз’єднаности й бездіяльности, бо правила дуелі вимагають таки підняти кинуту рукавичку. І я хотів би, щоб рука опозиції була твердою. З іншого боку, враховуючи правову хиткість позицій усіх сторін, я волів би, щоби твердість політиків не вилилася у сліпу впертість, через яку правова колізія переростатиме у правовий абсурд. Мені аж ніяк не хочеться, щоб Україна потрапила до світових підручників із юриспруденції як приклад хрестоматійного правового дилетантства. Важливо лише, щоб чергове перемир’я було обов’язково поєднане з гармонізацією стосунків між гілками влади і формулюванням цивілізованих правил «гри». У цьому разі Україна могла би вийти з нинішньої кризи в демократичному сенсі дорослішою.

На рівні ж моралі ситуація ще трагічніша: всі без винятку політичні сили когось зрадили, когось обдурили. Нема жодної, яка мала би незаперечне моральне право дорікати іншим. Що ж, момент катарсису не заплануєш на партійному з’їзді, а тому народ (точніше, морально чутливі, совісливі люди) має чувати, щоб не пропустити того моменту, коли таке загальне очищення стане можливим. Спостерігаючи 2005 року, як державні злочинці любесенько перетворювалися на невинних «політичних опонентів», я захопився був ідеєю люстрації як вимушеного, але рятівного ліку для української суспільної хвороби. Проте це тривало недовго. Тепер я щораз більше захоплююся досвідом відомої Комісії справедливости в Південній Африці. Там ненасильницький характер демонтажу системи апартеїду забезпечили не підкилимними домовленостями, що вивели головних злочинців із-під відповідальности, а загальнонаціональним покаянням, зодягнутим у правові шати. Склавши перед Комісією свої добровільні свідченнякаяття, ті, чиє сумління було обтяжене якимось злочином, звільнялися від подальших покарань. А ті злочинці, які не побажали добровільно покаятись, у разі виявлення їхнього злочину мусили підлягати суду.

Різниця між українською та південноафриканською ситуаціями величезна. У нашому випадку нерозкаяний гріх залишається в суспільному організмі, клубочиться в ньому, множиться й далі отруює його. Адже навіть заглушивши власне сумління, злочинець пам’ятає про свої провини й боїться викриття. Щоб не допустити цього, він ревно захищає злочинну систему, бо тільки вона ґарантує йому жадану безпеку, а захищаючи, чинить нові злочини. Формується замкнуте пекельне коло, з якого не видно виходу.

Проте насправді вихід є, і південноафриканська Комісія це блискуче довела. Було знайдено, хоч як парадоксально це звучить, ефективний правовий механізм очищення людської совісти. Добровільно склавши зізнання й отримавши прощення з боку членів Комісії (моральних авторитетів нації), людина не тільки переставала турбуватися про свою безпеку, а й сміливо ставала на бік добра. Зникала потреба захищати злочинну систему, бо минуле вже не тяжіло над людиною, і вона здобувала моральне право почати своє життя з чистого аркуша. Так гріх було виведено з суспільного організму, і система права цьому лише сприяла!

Чим більше я думаю над досвідом південноафриканських юристів, тим більше захоплююсь. І у світлі того захоплення мені починає здаватися, що у висновку Всеволода Речицького – чесного юриста, який відчуває майже фізичний біль від постійного нехтування законом, – торжествує все-таки чистий леґалізм, тоді як щось дуже важливе і сутнісне опиняється за дужками.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі