Політекономія українського мистецтва

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
727 переглядів

У розмовах про сучасне мистецтво заведено визначати його «проблеми» й навколо них вибудовувати характеристики і симптоматологію відповідальних за його стан*. Найменше така інформація стосується власне митців і об’єктів – такі тексти видаються щонайменше прероґативою анґажованого ґлянцю. Крім того, іншим вектором розгляду мистецьких процесів є інституції, а ширше – місця, що визначають тенденції та поля тяжіння. Моя спроба одночасного опису буде застосуванням методу «що бачу, те й співаю» до конкретного відтинку часу завдовжки рік і ділянки простору завбільшки як репрезентативне місто.

Митці в Києві фігурують одночасно у двох якісних вимірах: світсько-олігархічному ґалерейному та підпільно-марґінальному – двох симбіотично співвідносних та однаково досить закритих сферах, у яких обертається єдиний список дійових осіб. Це важливий момент, бо досить примарними є будь-які публічні мистецькі спільноти, що творили би варіятивну базу позицій, можливість класифікації та вибору. Взаємоперетікання та доволі салонна тіснота – одна з визначальних реалій художнього простору.

Старше зірково-бієнальне покоління (як-от Чичкан чи Ройтбурд) займає особливу нішу, де статусна недоторканність співіснує з пошлістю. Показовою була цьогорічна ретроспектива «Нова хвиля» в Національному художньому музеї – місці, що історизує мистецтво, маркує його як цінне, але не релевантне – витягнуте з певного архіву, вже тільки історично співвідносне з умовною сучасністю. Діяльність цього покоління художників, яких преса схильна називати «патріярхами постмодернізму», стала, великою мірою, політичною справою – не всупереч, а якраз завдяки їхній політичній «іронії», такому собі наближувальному дистанціюванню, ніби у Кероловій «Алісі». Приміром, Володимира Кличка в ролі куратора Іллі Чичкана на Венеційській бієнале ЗМІ часом трактували як іронію. Але ця іронічність ніяк не забезпечує відокремленість художника від поля, репрезентованого кураторською фігурою особи зі специфічним владно-медійним статусом. Навпаки, вона діє як цинічна ідеологія такої байдужости до ототожнення. Попри комічність ситуації, вона є цілком серйозним свідченням про «володіння акціями» у престижній сфері сучасного мистецтва, зовсім як це може відбуватися з великим бізнесом. У добу плюрального авторства сам твір мистецтва дещо зникає за різномастими авторськими фігурами кураторів, меценатів, інституцій і спільнот. Прикметно, що інтерв’ю з Ройтбурдом про його полотна з політичними персонажами потрапило на сайт БЮТу. Навіть якщо зображення були, знову-таки, іронічним жестом, його цілком апропріювали зображувані владні постаті. Це так, ніби у релігійній практиці: незалежно від контексту вимовляння слова або імені вони мають сакральну силу.

Актуальними ж учасниками мистецьких процесів досі є люди, місце яких було визначено, з одного боку, тусівковою соціялізацією на ґрунті подій 2004 року, з іншого – специфічно фінансованим ЦСМ, який «інституціоналізував» два десятки молодих художників (Р.Е.П.). Сьогодні Р.Е.П. має суттєво звужений склад, одиниці з якого досі позиціонують себе як соціяльно-критичні митці, – хоча й істотно виразніше оформлену концепцію. Переважна частина учасників проводять персональні презентації, де про соціяльний критицизм за звичкою йдеться у туманному прес-релізі, а локацією, формою та вином у бокалах виставка не виділяється на тлі будь-яких інших проєктів. Критичний потенціял лишається порожнім місцем, що леґітимізує рутину виставкової діяльности. Показово, що цього року «аполонічна» частина Р.Е.П.-у (тобто учасники, які лишилися після 2006-го) зайнялася ретроспективами та індивідуальною діяльністю, а «...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі