Полеміка: Річард Пайпс – Єжи Помяновський

Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
12 переглядів

Від редакції:

В останньому минулорічному числі «Критика» передрукувала з журналу «Культура» рецензію Річарда Пайпса на книжку Михайла Геллера «Історія російської імперії» та велику статтю публіциста Єжи Помяновського, в якій гой зіставляв рецензовану працю з книжкою самого Пайпса «Росія за старого режиму» («Russia under the Old Regime»; у польському перекладі вона вийшла під назвою «Rosja carów»). «Культура» опублікувала обидва матеріали у грудневому номері (12/615) за 1998 рік. У квітні 1999 року (ч.4/619) часопис знову надав слово обом опонентам. Пропонуємо читачам «Критики» переклад цієї публікації.

 

Відповідь

Пан Помяновський помиляється, вважаючи, ніби мої критичні зауваження до книжки Геллера спричинені тим, що той у своїй праці вдається до іншого методу, ніж я в «Росії за старого режиму» («Росії царів» у польському перекладі). «Судячи Геллера, – пише Помяновський, – проф. Пайпс по суті захищає винятковість власного методу». Цей закид цілком безпідставний. По-перше, у своїй рецензії я критикував п.Геллера не за те, що він радше описує, ніж аналізує історію, а тому, що в тій описовій історії він в архаїчний спосіб наголошує роль володарів та воєн, майже цілковито нехтуючи суспільні справи та громадську думку. Крім того, «Росія царів» – виняток серед моїх 15 книжок, що всі написані в наративному стилі.

По-друге, п.Помяновський присвятив більшість своїх уваг розширенню НАТО й російському імперіалізмові. З обох питань я маю тверду думку. Але позаяк у своїй рецензії на Геллерову книжку я про них навіть не згадував, важко мені зрозуміти, чому п.Помяновський уважав за потрібне їх порушити.

Річард Пайпс

 

Репліка

Найбільшою, але одинокою перевагою відповіді проф. Річарда Пайпса є її стислість. Зазвичай стислість надає твердженням категоричної ясності. Шкодую, що не зовсім ясно, які підстави має Пайпс для своїх категоричних тверджень в обох пунктах, яким присвячує увагу.

1.

Геллерову «Історію» треба було протиставити саме «Росії царів» Пайпса з дуже простої причини: серед 15 його книжок тільки вона охоплює цілокупність історії Росії й тому тільки до неї можна було звернутися задля порівняння. Такий вибір підказувала також повага: «Росія за старого режиму» найкраще обґрунтована з-поміж усіх праць ученого, вона є немовби вінцем його творчості. А тому й така популярна у світі. Але в нас вона потрапила в погані обставини. Ця праця парадоксально є сущою платонівською ідеєю історичного матеріалізму: красномовно ілюструє вирішальний, мало не винятковий вплив відносин власності на устрій та долю держави. Тому для читача з нашої частини світу вона не становить особливого novum. Незважаючи на свій рівень, раз у раз дещо нам нагадує. Кілька десятиліть офіційні підручники силкувалися переконати читачів, що коливання цін зерна на одеській біржі були вирішальними для меланхолійного тону лірики Лєрмонтова і що вплив особи (за винятком однієї) на перебіг історії є мізерним. Геллерова старосвітська книжка обіцяла ковток звичайного повітря після довгої процедури, яку Мрожек назвав наукою дихання під водою.

Ті вправи практикувалися не тільки в Росії. Ален Безансон, починаючи у «Фіґаро» розмову про «Історію російської імперії», твердить, що «тепер повторювання дурниць про Росію вже нічим не можна виправдати» й нагадує, що остання солідна книжка про історію цієї країни вийшла французькою мовою 1900 року, «коли треба було за всяку ціну зміцнювати франко-російський союз».

То правда, що Геллер наводить не дуже багато прикладів впливу на історію Росії осіб некоронованих, не наділених владою. Але ж саме проф. Пайпс зі зразковою точністю показав, що в Росії вплив інших постатей успішно сходив нанівець. Бунтівники звичайно видавали себе за династичних осіб: навіть Пуґачов казав, щоб його приймали за Петра III (що мало йому допомогло). Натомість у Німеччині 95 тез про торгівлю індульґенціями, що їх 1517 року вивісив на церковній брамі один чернець із гірничої родини, досить істотно вплинули на долю суспільства та поділ влади в цій країні й навіть у всьому світі.

Що дивує у проф. Пайпса, то це закид Геллерові, що той іґнорує роль публічної думки в царській Росії. Звичайно, треба визнати за голос цієї думки багатотисячний зойк громадян Великого Новгорода, потоплених у криницях Іванами – ІІІ і ІV, а також виття старовірів, що горіли у своїх церквах, бо не хотіли визнати Никонових реформ. Але про який-небудь вплив таких голосів на політику влади і зміну її ставлення до підданих наш історик не згадує. Головними рисами російської думки вважає безпорадність і вимушену пасивність. Пригадаймо його власне, фундаментальне запитання: «Чому в Росії, на відміну від усієї Європи, ... суспільство виявилося нездатним приборкати політичну владу з допомогою якихось серйозних обмежень?»

Ґладстон казав, що й варвари мають вождів, але тільки цивілізовані народи мають вождів опозиції. Росіян не вважали варварами, коли вони подолали мечоносців і татар, тим більше – коли мали вже Аввакума й Ломоносова, Лобачевського й Пушкіна, Менделєєва й Достоєвського. Але ще у XX столітті вони не мали ані вождів визнаної опозиції, ані права виголошувати погляди, які розбігаються з поглядами влади. Відтак, не мали публічної думки. Не мали терену, де їхні прагнення й програми вільно суперничали б із проектами влади. Називаючи давні собори Московської Русі «нарадами уряду з власними аґентами», проф. Пайпс має рацію.

Тільки Дума стала трибуною публічного, леґального суперництва. Інакше кажучи, з публічною думкою влада в Росії мусила рахуватися і враховувати її вплив у своїх діях щойно від жовтня 1905 року. Геллер пише про це стільки, скільки треба. Не переоцінює впливу цих дебатів на вже близький 1917 рік, бо знає, що лютневу революцію викликав не наступ ідей, а поразка на фронті, тож жовтневий переворот не був справою натхненних мас, а тільки державним переворотом, який закрив рота публічній думці.

Іншу її природну трибуну, пресу, від самих її припізнілих початків пильнувала в Росії вередлива й нездарна цензура. Не тільки вона обмежувала засяг слова та думки, цьому сприяв також найбільший у Європі відсоток неписьменних. Звичайно, на еміґрації могли вільно народжуватися проекти й теорії, але погодьмося, що крізь щільні кордони вони продиралися на схід не надто успішно. За мури пробивалися тільки голосні отже, радикальні – голоси. Ця неможливість відвертого поширення власних ідей виправдовувала таємні та збройні акції. Але з іншого боку, вона стала причиною небувалого престижу і – це справді так – розквіту російської літератури. Цілком слушно Пайпс цитує протест Чехова проти «вплітання проповідей до літератури». Проте саме в ній насправді й народжувалася російська публічна думка.

Це було справою російської інтеліґенції. Нагадаю, що Пайпс бачить уній одинокий прошарок, зацікавлений змінити державний устрій. 1900 року в Росії виходило близько тисячі періодичних видань. Одначе вплив їхніх читачів був, по суті, обмежений власним колом, на осередки влади вони могли впливати щонайменше. Водночас, розмаїття талантів і наявність феномена російської інтеліґенції стали причиною того, що література була і субститутом, і транслятором суспільного руху. Поряд з університетами вона була єдиним відкритим полем, де могли виявлятися тенденції, потрібні на перетворення натовпу на суспільство. Це речі настільки відомі, що претензія до Геллера, – мовляв, він робить «більший наголос на літературі, аніж на тому, що росіяни називали общественное движение», приголомшує.

Загальну обов’язкову освіту запровадила щойно совєтська влада. Собі на погибель, звичайно, але її піддані, загалом усі, навчилися читати й писати. Заразом довідалися, що захід належить ще наздогнати й перегнати. Це провадило до висновку, що, мабуть, він не цілковито убогий край, хоча пропаґанда казала дещо інше. Коли проголошувані нею нісенітниці стали нестерпно суперечити дійсності, першими озвалися ті, хто знав невипадкові причини такого стану речей і світовбивчі запобіжні плани, які снувала влада. Це були інтеліґенти, вчені, котрі володіли пером, як Сахаров, публіцисти, обдаровані знанням – історичним, як Амальрик, філологічним, як Синявський, письменники з Божої ласки, такі як Солженіцин, Шаламов, Владимов, Ґорбаневська, Ґалич, Аксьонов, Максимов, Некрасов і багато інших. До всіх пасувало Пайпсове означення інтеліґента: готовність безкорисливо віддатися публічним справам; усі також заплатили за це чималу ціну. Це з їхньої ініціативи почалася в Росії сучасна, справжня публічна думка. Тільки-но гасло ґласності дало цьому рухові шанс, та думка почала реально впливати на громадськість. Певна річ, це не був однорідний струмінь, багатьох просто підхопила течія; це природно. Але головний нурт вирізняється не тим, що він найстарший, лиш тим, що не збивається зі шляху. Отже, такі як Галина Старовойтова і Михайло Геллер належали до цих нечисленних, але найважливіших для своєї вітчизни людей, котрі відали, що знання історії потрібне головно для того, щоб уникати її повторення.

Особлива вартість Геллерової книжки полягає в тому, що її написав російський інтеліґент, який знає справу зсередини, з глибин, людина, яка з самого дна вирвалася на сам стрижень головного нурту російської віднови, важкої, але все ще можливої.

2.

З другою частиною відповіді проф. Пайпса полемізувати незручно, бо вона зводиться до подвійного ухиляння.

Пайпс не розуміє, як можна, обговорюючи праці про історію Росії, снувати роздуми, що торкаються сучасності, тобто подальшого перебігу цієї історії. Отже, дає зрозуміти, що має історію за абстрактну дисципліну, або вважає марною власну функцію радника найвищої влади Сполучених Штатів. А він і був покликаний її виконувати саме тому, що його чудове знання історичних перипетій дозволяло політикам уникати старих пасток на новій, сучасній дорозі. Можна вважати, став експертом штабу холодної війни з СССР, бо у своїх книжках з російської історії твердить, що вона раз і назавжди визначена, улягає законові повторюваності, а отже її подальший, сучасний хід політикам легше передбачити.

Признаюся, що мене такі твердження не переконують. Не думаю, щоб доля Росії була визначена наперед, а давні стосунки власності й традиції державного устрою перетривали совєтську «перековку» – і все ще чекаю, щоб проф. Пайпс спростував цю тезу, відому і йому, перед читачами. Не вважаю історію дисципліною, відірваною від сучасності й марною для політики, хоча припускаю, що це ілюзія дилетанта. Не вважаю, зокрема, що діяльність проф. Пайпса на посаді радника Рейґана та Буша була даремна. Вона дала наслідки, гідні подиву, й сама по собі є доказом 101 користі з вивчення історії.

Тому, вважаю, Пайпс ухиляється, наголошуючи незмінність своїх поглядів на російський імперіалізм і проблему НАТО й уникаючи дискусії на тему розширення Атлантичного союзу. Відомо, що він виступав проти цього процесу, твердячи, що він зміцнить антиліберальні й антидемократичні сили в Росії. Я не чув, щоб він змінив свою думку, коли виявилося, що поняття економічного лібералізму збридилося росіянам через фінансовий крах (викликаний цілком неліберальними силами, доктринами та практиками), а гасла демократії і вільних виборів з ентузіазмом паплюжать червоні й коричневі імперіалісти, розраховуючи на виборчий успіх. Цей успіх є більш ніж можливий, і нічого б тут не змінилося, якби в НАТО послухали проф. Пайпса напередодні 12 березня 1999 року, коли Польща стала членом союзу.

Лякання Росією здається сьогодні дивацтвом – але саме тому настав час, щоб слово взяли не вояки, а політологи.

Забракло нам слова професора, коли Йошка Фішер, шеф закордонної політики Німеччини, оголосив, що НАТО мусить відмовитися від першості в застосуванні ядерної зброї. Пайпс знає, що це означає не тільки бажання Європи перебрати булаву з рук США. Знає також, що це заохочення для тих сил у Росії, які не можуть запропонувати росіянам нічого, крім чужих і старих трофеїв. Знає, що Білорусь звалилася Росії на шию й на бюджет, пропонуючи себе як плацдарм для прориву на Захід. Знає він також доктрину генерала Манілова, оперту на право Росії завдати першого атомного удару. Знає також, що розклад звичайних військ Росії робить її ракетні сили силами першої лінії.

НАТО розширилося, але тільки тепер починається тяжка праця: йдеться про втілення в життя всіх прав, належних новим членам. Відповідно до п’ятого параграфу Пакту. Російська дипломатія протидіятиме. Думаю, собі на шкоду.

Ті, хто дискутує про НАТО і його завдання, поділяються на три категорії.

Перші вважають, що це різновид швидкої допомоги для збройної оборони від аґресії та загарбання. Мають на це докази, зібрані у Перській затоці чи Боснії.

Другі вважають НАТО аґресивною організацією, яка зазіхає на чужі землі та ресурси. Не мають для цього предметних доказів: досі НАТО ще ні в кого не відібрало ні п’яді землі. Жодна держава не виривається з цієї організації щосили, натомість багато стараються вступити до неї.

Треті (включно зі мною) вважають, що НАТО – солідне підґрунтя для того, щоб установити рівноправні стосунки між державами континенту, усунути збройний спосіб розв’язання конфліктів, зробити його невигідним. Ідеться, зокрема, про конфлікти з Росією. Повторимо: найкращим способом відбити охоту в імперіалістів і шовіністів, які рвуться до влади в Росії, є конкретна вказівка для них, що програма ґальванізації Імперії не має шансів, бо існує НАТО... Гадаю, що це сьогодні найпростіша форма допомоги нужденній Росії.

Був би радий почути від професора Річарда Пайпса, що він погоджується з цією тезою і розуміє, що спільного має вона з обговоренням Геллерової книжки. Жак Амальрик, пишучи про неї в паризькій «Libération», висуває наперед її головну тему: хіба імперія мусить бути долею Росії?

Єжи Помяновський

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі