Похвальне слово Ігореві Шевченку

Лютий 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
96 переглядів

Звістка про відхід професора Ігоря Шевченка 26 грудня 2009 року сколихнула його розмаїті світи. Від приголомшеної жалобою родини до десятків академій і наукових товариств, яким випала честь мати його серед своїх членів, – усіх згуртувало чуття втрати. Другої такої людини – чарівної та мудрої, коспомоліта, який вільно послугувався кільканадцятьма мовами, й високоерудованого науковця, чия творча думка навчала й надихала нас – уже не буде. Професора Шевченка я бачив востаннє за тиждень перед тим, як сталося непоправне, завітавши до нього в Кембриджі на його запрошення. Все так само відданий науці, він хотів поділитися зі мною дослідницькою ідеєю, яка його захопила.

Про те, що професора Шевченка не стало, я дізнався перед відлетом із НьюЙорка, коли семестр у Колумбійському університеті добігав кінця. Я саме збирався на виставку критського мистецтва XV–XVII століть у Центрі Онасиса, й там подумки подякував професорові, який сорок років тому переконав мене, що взаємини між східним і західним християнством у Польсько-Литовській державі годі зрозуміти без знайомства з венеційськими пам’ятками епохи Візантії. Так я, подібно до сотень інших, розширив свій виднокіл завдяки великому візантологові й славісту.

Коли ми говорили з професором Шевченком про сьогоднішню церемонію, нам здалося іронією долі, що я якоюсь мірою причетний до надання ступеня почесного доктора своєму вчителеві й, врешті, другові. Він попрохав, щоб я запросив для виступу його колеґу-візантолога професора Петера Шрайнера. Професор Шрайнер, співредактор збірника до 80-річчя професора Шевченка, окреслив його здобутки у царині візантології та славістики з таким знанням предмета й так елеґантно, що мені залишається лише позаздрити.

Натомість я спробую обґрунтувати рішення Українського вільного університету, який слідом за університетами Кельна, Варшави та Любліна вшанував цього видатного науковця почесним званням за величезний внесок до україністики.

Професор Шевченко народився 10 лютого 1922 року. Він був дитям тієї великої української еміґрації, яка 1921 року створила Український вільний університет. Його батько Іван, член уряду Української Народної Республіки, й мати Марія (в дівоцтві Черятинська) належали до хвилі еміґрантів, яка в 1920–1930-х роках перетворила Париж, Берлін, Варшаву, Прагу, Відень та інші европейські столиці на осередки українського політичного, культурного та наукового життя. Про цей, найперший Шевченків світ нагадує присвята його монографії «Україна між Сходом і Заходом»: «Пам’яті мого батька, який вірив в Україну і віддав багато життєвих зусиль українській справі». Зростаючи поміж таких науковців і державних діячів, як Олександр Лотоцький і Дмитро Дорошенко або батькові товариші з Української соціял-демократичної робітничої партії, Ігор Шевченко взяв від української еміґрації найліпше. Зв’язки з нею після початку Другої світової війни привели його, студента Німецького університету в Празі, до Українського вільного університету, де він відвідував семінар грецької епіграфіки під керівництвом професора Івана Борковського. Так наш університет скромно доклався до Шевченкової освіти, яку той пізніше поглибив у Католицькому університеті Лювена й семінарі Анрі Ґреґуара у Брюселі.

Кінець Другої світової війни й зміцнення Совєтського Союзу спонукали багатьох еміґрантів та їхніх дітей шукати прихистку там, де вони були б недосяжні для Сталіна. Опинившись у зоні, яку контролювали західні союзники, Ігор Шевченко вже тоді виявив свою леґендарну здібність до мов: опанував англійську й склав українсько-англійський словник на 750 слів, яким користувалися тисячі переміщених осіб. Неабиякою заслугою 25-річного молодика перед українською спільнотою в її боротьбі за життя, ба навіть виживання було те, що він 1946 року нав’язав контакт із Джорджем Орвелом і дістав дозвіл на видання його «Колгоспу тварин» у власному українському (першому слов’янському) перекладі. Певна річ, багато читачів Орвелової ядучої алегорії краще уявили, що може чекати на них у разі повернення до СССР. Орвелова передмова до українського видання, найповніший автокоментар до цього твору, відома лише в Шевченковому перекладі.

1947 рік став переламним у біографії Ігоря Шевченка. Чільник Української соціял-демократичної робітничої партії Ісак Мазепа запропонував йому повернутися до Німеччини, щоби працювати в новоствореній Українській національній раді. Але той вирішив залишитися в Бельгії й продовжити наукові студії. Згодом він казав, що поклав собі не повторювати батькового шляху й прислужитися українській справі в інший спосіб. І дотримав слова.

Професор Шевченко згадував, що його товариші-росіяни дивувалися затятості, з якою він прагнув відтворювати своє ім’я як Ihor замість звичнішої на Заході форми Igor. Ставши знаним науковцем, за яким шукали багато престижних університетів і наукових товариств, він, як і раніше, знаходив час для українських еміґраційних інституцій (Української вільної академії наук і Наукового товариства імені Шевченка), писав про взаємини України з Візантією в короткій «Енциклопедії українознавства » («Ukraine: A Concise Encyclopedia»).

Своєю визначальною роллю в заснуванні 1974 року Українського наукового інституту Гарвардського університету Ігор Шевченко виразно продемонстрував, як у часи, коли Україна майже зникла зі світової мапи, а україністику гнобив совєтський режим, українській справі ставала в пригоді праця науковця, що відповідала найвищим світовим стандартам. Йому, як і співтворцеві Українського наукового інституту Омелянові Пріцаку, судилося вписати українські студії в широкий міжнародний контекст і пов’язати з найкращими традиціями світової науки. Як один із редакторів «Harvard Ukrainian Studies », Ігор Шевченко використовував свої професійні й особисті зв’язки, щоб забезпечити цьому часописові репутацію одного з найкращих видань у царині славістичної медієвістики. Шевченків гострий розум і наукова відвага були вирішальним чинником у багатьох справах – від проєкту вивчення Голодомору 1932–1933 років до «Гарвардської бібліотеки давньої української літератури».

Україністика багато завдячує Ігореві Шевченку як педагогові й науковцю. Курс давньої української історії, що його він викладав разом із Омеляном Пріцаком у 1970-х роках і який мені випала честь слухати, був бенкетом духу. Й хоча професор Шевченко застерігав, що не є фахівцем в українській літературі XX століття, польській історії або інших дисциплінах, його знання приголомшували всіх студентів, а спостереження вражали глибиною. Треба було як слід засвоїти фактичний матеріял, опанувати джерела й добряче попрацювати над мовою, перш ніж підступитися до цього велетня духу й тіла. Але щойно Ігор Шевченко приймав вас до свого інтелектуального кола, спілкування з ним ставало постійним джерелом радости й прив’язаности. Навіть не згадаю, скільки разів проєктові перекладу «Історії України-Руси» Грушевського, що його я координую, ставали у пригоді Шевченкові знання й дослідницький хист.

Шевченковим найтривкішим науковим здобутком залишаться його блискучі статті. Першість серед них належатиме, як він того бажав, візантології. Водночас його численним працям у царині візантійсько-слов’янських зв’язків і слов’янських студій забезпечено почесне місце у славістиці. В них науковець за кожної слушної нагоди залучав український матеріял, привертаючи до нього увагу світової наукової спільноти. Студентам, які навчалися далеко від Гарварду, і майбутнім студентам прислужаться його лекції, зібрані у книжці «Україна між Сходом і Заходом», яку завершує проникливий есей про становлення національної ідентичности в Україні до XVIII століття. Поява цієї збірки в українському перекладі (2001) прилучила покоління молодих науковців на авторовій історичній батьківщині до дарів його мудрости й уроків його методу. Будь-який сумлінний аналітик визнає, яким глибоким був Шевченків вплив у царині україністики.

З-поміж усіх праць Ігоря Шевченка однією з найблискучіших і, на мою думку, найособистіших є його «Розмаїті світи Петра Могили». Пишучи про нащадка молдавської правлячої династії, який інтеґрувався до польської шляхти і врешті зробився православним ченцем, а згодом київським митрополитом, Шевченко виявляє глибоке знання й розуміння різних моментів, які вплинули на особистість і життєвий шлях Могили. Він засвідчує, як багато можна довідатися про цю людину та її добу, занурившись у філолоігчне вивчення грецьких, латинських, старослов’ янських, руських і польських текстів. Як часто у Шевченкових працях, із його ретельного аналізу та пошуку фактів, що їх переочили попередники, народжується нове знання – в цьому випадку йдеться про грецький напис на деревориті із зображенням Муція Сцеволи. Та ж таки Шевченкова стаття містить широку й водночас глибоку розповідь про спадщину Могили та заснований його зусиллями колеґіюм. У цій статті Шевченко, якщо вжити його власного образу, є водночас гусінню й метеликом. Понад усе відчутна його глибока прив’язаність до свого героя – інтелектуала, який жив у розмаїтих світах на кордоні візантійського Сходу й латинського Заходу.

Обґрунтовуючи почесне звання, що його Український вільний університет надав Ігореві Шевченку 11 липня 2009 року, я зосередився лише на одному з його світів. Його масштаб і здобутки в кожному з них були пов’ язані між собою. Ми, що зібралися тут, можемо лише шкодувати, що наш почесний доктор так скоро залишив нас, і тішитися, що наше рішення подарувало йому хвилини радости. Ми пишаємося, що цей великий науковець був пов’язаний із нашим університетом.

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі