Похвала Мартина Поляка Юркові Прохаську (з нагоди вручення премії імені Фридриха Ґундольфа 16 травня 2008 року у Львові)

Травень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
125 переглядів

Нагороду ім. Фридриха Ґундольфа для іноземних інтелектуалів і письменників, що поширюють німецьку культуру в світі, заснувала 1964 року Німецька академія мови та поезії як одну з п’яти найважливіших національних відзнак у галузі літературної та інтелектуальної діяльности поряд із нагородами ім. Ґеорґа Бюхнера (головна літературна премія в Німеччині), ім. Зиґмунда Фройда (за досягнення у науковій та науково-популярній літературі), ім. Йогана Гайнриха Мерка (за досягнення у літературній критиці та есеїстиці), ім. Йогана Гайнриха Фоса (за перекладацьку творчість). Нагороду названо на честь Фридриха Ґундольфа (1880–1931) – знаного німецько-єврейського інтелектуала та поета, одного з чільних науковців-гуманітарів Веймарської республіки, автора синтез із історії німецької літератури та піонерських студій над творчістю Ґете, Шекспіра тощо. Юркові Прохаськові нагороду було вручено під час конґресу Німецької академії у Львові 16 травня цього року.

Осінь 1985-го. До мене зателефонував польський письменник Станіслав Лєм, котрий тоді мешкав у Відні й хотів зустрітися зі мною для розмови про один текст, на який він отримав замовлення від певного австрійського часопису. Я мав той текст перекладати. Ми домовилися про зустріч у кав’ярні «Ляндтман» біля Бурґтеатру, але про сам текст говорили недовго, тому більше часу залишилося для зовсім іншої теми, Галичини. Лєм читав мою книжку про Галичину, яка вийшла рік перед тим, похвалив її, хоча критичні зауваги теж висловив, а тоді, не стримуючи емоцій, але й не впадаючи в ту добре знану у Відні нудотно-солодку й рожево забарвлену ностальгію за монархією, розповів про своє рідне місто Львів. Пригадую, як цей невисокий, делікатно збудований чоловік барвисто й захоплено говорив про освіченість і багатомовність галичан. У Львові, жартував він, кожен двірник знає дві-три мови, в цьому відмінність від одномовної Австрії, де з острахом не сприймають усього, що чуже. Львів’яни були справжніми европейцями, навіть якщо з позиції Відня часто виглядало інакше, сказав Лєм, вибачливо усміхаючись і протираючи білою хустинкою окуляри.

Я пригадав собі цей його вислів, коли вперше зустрів Юрка Прохаська. Забув уже, де саме ми зустрілися, мабуть, то була віденська кав’ярня «Шперль», хоча не виключено, що пам’ять зраджує мене, адже – як на мене – Юрко Прохасько і кав’ярні так гарно пасують одне до одного. Хай там як, але навпроти мене сидів европеєць, достоту такий, яким його описав Станіслав Лєм: освічений, ерудований, багатомовний, чудово обізнаний із різними культурами, однаково добре з польською та німецькою, не кажучи вже про українську. Коли я запитав його, чим він займається, Юрко скромно відповів, що перекладає, і аж після довших випитувань назвав імена: Йозеф Рот, Роберт Музиль... В Україні саме з’явилося «Сум’яття вихованця Терлеса», він починав працю над «Чоловіком без властивостей». Копітка, захоплива праця, розповідав він, очевидно, що несамовито важка, проте для нього – казав Юрко – змога перекладати такий твір є привілеєм, щасливим випадком. Мене вразила його німецька, бездоганна, з австрійським відтінком. Звідки це, спитав я. Він назвав свої перебування в Австрії на групових психотерапевтичних семінарах, а також студії германістики у Львові.

 Згодом я познайомився і з іншими львівськими германістами, всі вони чудово говорять німецькою. Чи справа в катедрі, в духові міста? Не знаю.

Від часу нашого знайомства минуло декілька літ, у міжчасі помітно побільшало перекладів у Юрковому списку. Колеґи-перекладачі могли би зеленіти від заздрости: три романи Йозефа Рота: «Готель Савой», «Фальшива вага» та «Йов»; «Сум’яття вихованця Терлеса» та збірка оповідань «Три жінки» Роберта Музиля. Понад 1200 сторінок «Чоловіка без властивостей» уже перекладено. Обсяг похвального слова не дає перераховувати весь список перекладів, назву лише декілька імен: Гайнрих фон Кляйст, Ґотфрид Бен, Ґюнтер Айх, філософські праці Фридриха Шляєрмахера, Мартина Гайдеґера та Юрґена Габермаса. А ще ж есеї, насамперед стаття Карла Шлеґеля «Лемберґ. Столиця европейської провінції». Нині, окрім уже згаданого «Чоловіка без властивостей» (так ніби не досить цього ґрандіозного архіважливого твору сучасної австрійської літератури!), Юрко Прохасько працює над «Нотатками Мальте Лауридса Бриґґе» Райнера Марії Рильке і над «Зниклим безвісти» Франца Кафки.

 При цьому літературний переклад є для Юрка Прохаська нехай і шляхетним, а однак побічним заняттям. Його основне місце праці – Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАНУ і Український Католицький Університет, де він викладає.

 Але й цього не досить. Усі ми знаємо й цінуємо Юрка Прохаська як письменника й публіциста. 2007 року з’явився фотоальбом про старі двірці сучасної західної України, колишньої Східної Галичини, книжка з текстами Юрка і Тараса Прохаськів (Тарас – брат Юрка, якого ми сьогодні вшановуємо). Тарас Прохасько – один із найвизначніших сучасних українських авторів, його проза все ще чекає на перекладача. Напрочуд світлий текст Юрка Прохаська про Львів, «Львівські епіфанії», вміщено у виданій в Польщі книжці «Львів. Три есеї» (два інших, не менш цікавих тексти, написали Наталка Сняданко та Юрко Іздрик). Коли я шукав авторів для антології «Сарматські краєвиди. Голоси з Литви, Білорусі, України, Польщі й Німеччини», то, звичайно ж, запитав і Юрка про згоду. Він погодився написати текст, зауваживши, що напише свій есей німецькою. Мушу визнати, я був спочатку досить скептично налаштований, проте отриманий текст відразу ж змінив скепсис на щире захоплення. Юрків есей про сарматську цивілізацію відкриває роз’яснювальний погляд на переплетення культур, про що в німецькомовному просторі відомо небагато. І передовсім це гарний літературний текст. Як цей чоловік, такий молодий, стільки встигає, запитував я сам себе, і, зрештою, запитаю себе про це й нині.

 Культурне посередництво не є для Юрка Прохаська обмежено-однобічним, він постійно і невтомно діє в декількох напрямках, ніколи не випускаючи з поля зору плідних взаємовпливів. Він, германіст, перекладач і співпрацівник знаних часописів «Критика» та «Ї», є одним із чільних популяризаторів німецької культури в Україні, хоча й не любить у своїй скромності про таке чути. З однаковим завзяттям він висвітлює пекучі українські питання в німецькомовному просторі – і то не лише літературні! Важко уявити собі кращого післанця культури України, тим більше, що йому чужі будь-які націоналістичні інтонації, навіть найтихші. Юрко Прохасько належить до тих небагатьох українських авторів, до кого звертаються німецькомовні газети й часописи чи організатори конференцій, коли йдеться про виклад тем із реґіону, який усе ще перебуває в глухому куті нашого західноевропейського сприйняття. Хто хоч раз зазнав задоволення сидіти з Юрком на одному подіюмі, знає, наскільки енциклопедичні його знання, що їх він стримано і завжди скромно додає до дискусії. Його освіченість гідна подиву. Він невимушено й легко, при цьому ніколи не поверхово, рухається по найрізноманітніших ділянках знань, однаково добре знається і на літературі, і на історії, філософії, архітектурі...

Сьогодні Німецька Академія мови та літератури вшановує Юрка Прохаська премією імені Фридриха Ґундольфа за поширення німецької культури за кордоном, але його діяльність посередника не обмежується лише німецькою культурою, не менші заслуги він має й у сфері польсько-українських культурних взаємин. Протягом років він, як і його брат Тарас, Юрій Андрухович, Остап Сливинський та інші українські автори, активно бере участь в ініціятивах, спрямованих на українсько-польське порозуміння: пише публіцистичні статті, наприклад, для ліберального католицького тижневика «Tygodnik powszechny», бере участь у дебатах тощо. Заслугою цих людей є те, що за останні роки складні, позначені травмами й узаємними образами стосунки між обома сусідами помітно покращали.

 Юрко Прохасько зарекомендував себе як перекладач польської літератури. Він переклав «Мій Львів» Юзефа Вітліна, зворушливий панегірик Львову, писаний в американській еміґрації, а також «Два міста» Адама Заґаєвського. Заґаєвський теж походить зі Львова, щоправда, він лише народився тут. У «Двох містах» Заґаєвський пригадує, зокрема, свою красуню-цьоцю Бусю, дружину бабциного брата. Цьоця Буся жила зі своїм чоловіком, несміливим, але вельми елеґантним банковим службовцем у Львові. Коли почалась Перша світова війна, вони «для певности» перебралися до Відня. У львівському помешканні цьоця Буся залишила на столі слоїк із абрикосовою мармолядою, сподіваючись, що хоч би хто з’явився плюндрувати мешкання, він задовольниться цим і піде собі. Европа як-не-як. Повернувшись додому, цьоця мусила сконстатувати, що зникла не тільки мармоляда, а й багато інших (імовірно, цінніших) речей.

Можна було тлумачити це як знак початку занепаду европейської культури. Під час Другої світової війни цьоця Буся, єврейка, мусила переховуватися в селян, про мармоляду з абрикосів уже й мови не було, та й Відень як місце втечі теж не обговорювали.

Коли переглядаю список творів, що їх переклав Юрко Прохасько, мені пригадується інший львівський перекладач. Він теж перекладав Йозефа Рота, Франца Кафку і Юзефа Вітліна, хоч і на декілька десятиліть раніше. Це Ізидор Берман. Оскільки з присутніх тут, гадаю, лише одиниці знають це ім’я, скажу декілька слів про цю постать.

Ізидор Берман, як і Юрко Прохасько, вивчав у Львові германістику, а згодом був учителем німецької мови в польській гімназії. Ще він публікував статті, есеї та рецензії у найвідоміших польських газетах і часописах, а також перекладав літературні твори. Берман був одним із перших у Польщі, хто звернув увагу на Кафку, 1928 року «Wiadomości literackie» надрукували обговорення «Америки» («Зниклого безвісти»). 1932 року він опублікував у єврейському місячнику «Miesięcznik Żydowski» великий есей про цього празького письменника. Берман присвятив цей есей своєму приятелеві Юзефу Вітліну. 1936 року з’явився перший переклад Кафки польською, перекладачем був Ізидор Берман: «Записки сільського лікаря».

Із таким самим запалом Берман присвятив себе творчості свого галицького земляка Йозефа Рота. Берман публікував статті й рецензії про Рота і переклав польською чотири його романи: «Готель Савой» (1933), «Справа і зліва» (1933), «Тарабас» (1934) та «Історія тисячі й однієї ночі» (1937).

Другим важливим перекладачем Йозефа Рота на польську був Юзеф Вітлін. Йому належать п’ять перекладів: «Втеча без кінця», «Йов», «Ципер та його батько» (усі три 1931), «Сповідь убивці» (1937) та «Гробівець капуцинів» (1939).

Юзей Вітлін був перекладачем і письменником. Із-під його пера з’явився один із напронизливіших антивоєнних романів світової літератури «Сіль землі». Роман переклав німецькою 1937 року Ізидор Берман (заувага на марґінесі: переклад не був досконалий, тому Йозеф Рот брався його переробляти).

Для інтелектуального клімату культурної метрополії, де ми сьогодні гостюємо, прикметним є те, що через стільки років Юрко Прохасько знову переклав Франца Кафку, Йозефа Рота і Юзефа Вітліна, звісно ж, українською.

Про життя Ізидора Бермана відомо небагато, навіть дату його народження докладно не встановлено; я знайшов 1898 рік, із приміткою «приблизно». Зате відома дата смерти. 1942 року націонал-соціялісти замордували Ізидора Бермана разом із численними іншими єврейськими інтелектуалами, як, наприклад, дрогобицьким германістом Германом Штернбахом, у Янівському таборі у Львові.

Чи можна згадувати про ці події в такий урочистий день, як сьогодні? Думаю, можна.

Тут, у цьому чудовому місті, не можу стриматися від іще однієї критичної зауваги. Наш континент розтинає новий кордон, розділяючи людей. Тож по другий бік нової стіни опиняються й українські друзі, з якими тут нині зустрічаємося. Вони почуваються вилученими з тієї багатої, ситої половини Европи, яку ми нерідко вважаємо цілістю, почуваються покинутими напризволяще. Ми мали би зробити все, щоб покласти такому станові край. Це наш борг, зокрема, й перед Юрком Прохаськом.

 Проте сьогодні ми зійшлися, щоб ушанувати Юрка Прохаська, вшанувати як невтомного посередника і будівничого мостів, висловити йому нашу подяку. В цю подяку хочу включити його родину, яка дає йому можливість займатися своєю працею: дружину Людмилу та синів Тому й Симона.

 У спогадах про свого товариша юних літ, Йозефа Рота, Юзеф Вітлін пише, що вони роками завершували листи один до одного фразою з юнацького вірша Рота:

            Скрипці слава!

 У цьому сенсі, дорогий мій Юрку, хочу привітати тебе з цією чудовою премією. Ти справді заслуговуєш її. А тому:

            Скрипці слава!

Martin Pollack. «Laudation auf den Friedrich-Gundolf-Preistraeger Jurko Prochasko». Переклала з німецької Христина Назаркевич.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі