Погляд у розплющені очі Вія, або Білорусь на розі Енґельса та Скорини

Лютий 1998
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
85 переглядів

«1996 року сталася подія, що матиме величезні наслідки для білоруської думки.

Помер “народ”.

Залишилися особи, тексти, думки та прагнення, простір і час. Ще залишилися держава і можливо(а) нація. Залишилася надія.

“Народ”, який згідно з відродженським мисленням розглядався як “хворий”, “несвідомий”, як щось таке, що має прокинутися, пригадати власне минуле, — такого народу більше немає. Чи, точніше, — такий народ є мертвим.

Останні два сторіччя “народ” у білоруському топосі був найважливішою інстанцією, джерелом вічної мудрості й живого глузду, явним аргументом і таємним виправданням. Народ розглядався як натуральна (майже природна) етнічно й генетично визначена спільнота...

Ми знову прокинулися в глобальному світі, й геополітичний протяг поволі звіває нас на Схід... Нам залишилася самота сучасного книжника та “la culture revote” (культура бунту — М.С.). Нарешті ми прокинулися».

Ці слова молодого білоруського інтелектуала Ігоря Бабкова, головного редактора культурологічного, філософського й літературного часопису «Фрагменти», стали камертоном до тематики двох цьогорічних чисел елітарного мінського видання. Справді, міф про народ помер. «Особлива подяка білоруському народові за наслідки всіх референдумів» — стоїть на традиційному місці подяк для спонсорів на вкладці до касети одного з нечисленних білоруськомовних рок-гуртів.

Сьогодні білоруським інтелектуалам вельми складно. І не тільки через прямі адміністративні нагінки, звільнення з роботи, а подеколи й виклики на допити. Складно насамперед через необхідність визначити власне місце у новій системі координат, де білоруська держава існує — але це держава «советских белоруссов» під прапором і гербом колишньої БРСР; де «гучыць и кветне родная мова» — але майже втративши вже свою комунікативну функцію, ставши з засобу живого спілкування знаком сповідування певних політичних поглядів; де, нарешті, авторитарна диктатура спирається-таки на мовчазну підтримку переважної більшості «тутейшого» населення.

Позираючи на Білорусь збоку, можна, звісно, говорити про значно вищий ступінь русифікації, якого тут удалося досягти комуністичним ідеологам. Уже наприкінці 60-х років у Мінську не тільки не залишилося жодної білоруської школи, але й білоруську мову вивчали як предмет несповна 10% (!!!) учнів. Навіть на селі «трасянка» (місцевий аналог «суржика») зберігала ознаки «білоруського» не так у лексиці, як хіба що в нездоланній фонетиці (як у самого «бацьки» Лукашенка).

Не було в білорусів і свого «національного міфу», подібного до нашого козацтва й Січі. Для вихованого в радянській школі обивателя Велике Князівство Литовське (найвеличніший вияв білоруської державної традиції) опинилося десь на марґінесах чужої історії, а Білорусь починалася щойно з тієї ж таки БРСР. Тому так легко вдалося Лукашенкові повернути стару радянську символіку, скасувавши оспівану Максимом Богдановичем «Погоню» й біло-червоно-білий прапор, під яким начебто діяли гітлерівські посіпаки.

Тому й удається поки що білоруській владі зберегти в центрі Європи такий собі Лукашенколенд — живий уламок СРСР з усіма його не лише потворними, але й привабливими рисами, як-от скромною ошатністю чисто підметених вулиць. Чи, зрештою, з ніким не сприватизованими й не перетвореними досі на салони сантехніки книгарнями, що радують око не лише незліченними портретами «бацьки» найрізноманітніших форматів, але й багатющим вибором дуже дешевої світової класики (звісно, лише російською мовою). Є в книгарнях і білоруські книжки — здебільшого видані до 1995 року, поки проголошення «двох державних мов» не поставило крапку під історією нетривалого, хоча й бурхливого національного відродження.

Побіжний перегляд полиць переконує: за Лукашенка потік білоруськомовної продукції майже всох. Із вартих уваги видань 1996 року я придбав у Мінську в грудні 1997-го хіба що збірочку пронизливих останніх віршів Максима Танка під промовистою назвою «Errata»:

...
Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі