Побажання до дискурсу

Травень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
98 переглядів

Придивившись до проблеми уважніше, ми побачимо, що критика – це аж ніяк не простий і безклопітний різновид благодійницької діяльності, де самозванцям не місце; вона схожа, радше, на Гайд-парк, де завзяті і заюшені оратори не годні окреслити навіть суті своїх суперечок.

Томас Стернз Еліот, «Функція літературної критики»

 

                        Що це – сумний прогноз песиміста, безособова констатація правдивого стану речей чи оптимістичний панегірик? Радше, спроба спроектувати позицію англійського професіонала на тексти та контекст(и?) української літературної критики – саме літературної, бо в дрібніші об’єкти з проекцією легше влучати. Отже, розпочнемо, від самого початку, відчуваючи легку ейфорію: таки існують Критика і Критики, працюють собі роками по різних закутках, лишається відкритим лише питання контексту та міцності традицій. Виплекали корпус геніальних критичних статей, що, на жаль, межують із подекуди посередніми, ба навіть банальними книжковими оглядами, але наскільки можна говорити про існування школи та потужність інституту української критики?

            Відповімо згідно з Умберто Еко: сучасна естетика здійснюється тільки за умови зрілого критичного усвідомлення, у чому полягає функція виконавця. Отже, долучимося до критичного обговорення теорії та практики української критики, жанрів критичних текстів, їхнього місця в полісистемі – сукупності всіх літературних і паралітературних систем певної національної культури (за Івен-Зогар і Турі), – а головне, зосередимося на питанні критичного усвідомлення критиком (виконавцем) своєї ролі в літературному, ширше, культурному процесі.

            Ґрунтуючись на мовному принципі, аналізуватимемо критику, написану по-українському в Україні та для українців. Така літературна критика друкується доволі специфічно (з огляду на певну архаїчність тематики) та спорадично у «Сучасності», частотніше і жвавіше у «Кур’єрі Кривбасу» та «Кальміюсі», зовсім часто раніше і, сподіваємося, так само активно відтепер у «Літературі плюс». Крім того, існує два спеціалізовані рецензійні видання: двотижневе «Книжник-ревю» та щомісячний часопис «Критика».

            З електронних літературно-критичних ресурсів відзначмо ті ж таки «Критику» і «Книжник-ревю», а також «Літературний журнал» – наразі дещо мляву спробу публікувати сучасну українську літературу, критику й есеїстику, – та перспективний проект «Рецензії» харківського наукового видавництва «Акта» (добре, що видавець розуміє роль рецензування!) з рубриками: наукова книжка, мистецькі проекти, поезія. Як сказано у «Редакторських заввагах» «Рецензій» – це «поки що перша спроба знайти Авторів, котрі будуть вчасно і дотепно реаґувати на ті українські видання, що їх зацікавили». Змістовний портал «Літературний проект “Чорнобровий”», де можна знайти тексти сучасних українських літераторів, електронні версії часописів і критичні статті, на момент нашого екскурсу не був доступний; хочеться вірити, що це випадкові технічні проблеми, а не звичний уже занепад іще одного короткотривалого інтернет-проекту.

            «Книжник-ревю», розрахований, радше, на масового читача, подеколи шокує кольорами шпальт, макабричним поєднанням різних книжок, текстів і рецензентів на одній сторінці (від Ярополка Бриниха-Стаха до головного редактора видання Костянтина Родика). Перевагу тут надають книжковим експрес-рецензіям, проілюстрованим малюнком чи фотографією та спрямованим на лаконічну оцінку рецензованого твору й обґрунтування вибору саме його з ряду подібних. Властиву експрес-рецензіям рейтинґову систему підтверджено рубрикацією, яка здебільшого відтворює номінації конкурсу «Книжка року». Метою часопису вбачається промоція української книги під гаслом: «Прочитав – передай іншому». Щоб убезпечитися від звички того ж таки масового читача загортати в газету ковбасу, найкращі тексти увічнено у збірнику «Український бестселер. Книжка року’2000» видавництва «Кальварія». «Книжника» можна вважати хорошою школою письма як для знаних авторів, так і для молодих критиків, дописи яких часто з’являються на його шпальтах.

            Нішу розгорнутих рецензій, есеїв та оглядів обійняв часопис «Критика», що пропонує, за словами головного редактора Григорія Грабовича, арґументовані обговорення на професійному рівні «широкої гами подій дня»: нових видань, мистецьких творів або інших помітних подій культурно-суспільного життя України з обґрунтованими висновками та оцінками творів/подій. Пропонуються різноманітні інтелектуальні забавки (іноді задовгі, але в тому ж і сенс тримання уваги), прикрашені фантастичними малюнками Володимира Костирка та Володимира Казаневського. Найпривабливішим у цій грі є зведення науково-теоретичної, науково-популярної та художньо-публіцистичної рецензій у ранґ художнього твору. Маємо можливість особисто пересвідчитися у доречності Еліотового запитання-відповіді: «Якщо критична частина творчості є критикою, то чи не є так само значна частина критики – творчістю?».

            Стосунки творчості та літературної критики аналізував Марсель Пруст у романі «В пошуках втраченого часу». Як підкреслив Мераб Мамардашвілі, від початку дійовою особою Прустового циклу мав бути ідеальний літературний критик Сент-Бев, на суперечці з яким планувалося будувати «роман» як рух розплутування життєвого досвіду й одночасно визначення місця мистецького тексту в такому русі та долі (й обличчі) автора.

            За Прустом виходило, що він пізнає свої думки та відчуття, лише відтворивши їх як текст. Схожа теза належить Борхесові: поезія завжди таємна, бо ти ніколи не знаєш, що тобі зрештою вдалося написати. Відтак знаходимо підтвердження думкам Мамардашвілі щодо літературної критики: позиції читача (тобто споживача) та письменника відносно тексту в певному сенсі рівні, позаяк письменник так само «не розуміє» власного тексту й мусить його дешифрувати та інтерпретувати, як і читач. Літературна критика як засіб прояснення перетворюється на критику спільника у випробуванні життєвого досвіду та на спробу продовжити випробування власними силами.

            Інший теоретик, Фредрік Джеймсон, уподібнював ролі літературного критика та психоаналітика, оскільки і той, і той демаскують культурні об’єкти як соціально символічні акти, виділяють складники, щоб показати їхнє функціонування/нефункціонування та, передусім, різноманітні взаємозв’язки в межах нарації.

            Гарольд Блум у теорії психопоетики пропонує розуміти поетичну творчість як роботу розширеного й, водночас, роздвоєного суб’єкта: поета, піднесеного у повному розумінні літературного значення поетичного твору, та критика, якого надихає спроба сублімувати смерть, що успадковує література. Кожен поетичний твір є «інтер-поемою» («внутрішньою поемою»), переосмисленим сум’яттям, що поєднує поета, поезію, предтечу та критика у потребі безконечного оновлення стосунків.

            Критичні тексти оновлюють та продовжують «утримувати» коментовані ними твори в актуальному архіві тієї чи тієї культури. Як зазначає Еліот у «Функції літературної критики», «літературні пам’ятки витворюють ідеальну спільноту, яка змінюється з появою між ними нових (справді нових) творів. Ця спільнота повна і довершена, але щоб бути весь час такою, вона мусить із появою кожного нового твору вся бодай трохи змінюватися; відповідно змінюються стосовно цілого й пропорції, місце та вартість кожного твору; в цьому, власне, й полягає взаємозалежність між старим і новим». Поява кожного критичного тексту тягне за собою зміни у цілій полісистемі певної культури.

            З іншого боку, однією з засадничих ознак громадянського інформаційного суспільства є наявність вільного критичного дискурсу у вільній пресі. 1997 року часопис «Критика» став саме таким простором утвердження громадянського суспільства, форумом актуального критичного дискурсу як України, так і інших країн світу.

            П’ять років тому в передньому слові першого числа «Критики» Григорій Грабович сформулював проблему, на жаль, актуальну й дотепер:

...Український критичний дискурс глибоко фраґментований – не тільки за традиційним політично-ідеологічним принципом, але й за мовним і, під останню пору, ще й за реґіональним. Коли йдеться про цей другий розподіл, то важко не погодитися, що саме в Україні між українськомовним та російськомовним дискурсами існує сильне розшарування, якщо не прірва, і теми, перспективи й оцінки, що існують в одному, як правило, малопомітні, або й відсутні в другому. ... І навіть на сьомому році незалежності доводиться констатувати, що не весь діапазон інтелектуального дискурсу в Україні обслуговується українською. Прикрішим від такої несуверенності й таких культурних асиметрій є та людська пасивність і та інституційна інерція, які нишком уможливлюють такий підрядний статус.

            На жаль, за п’ять років діяльності часопису потужна школа української критики так і не постала. До часопису з чи не найлояльнішою політикою щодо нових імен раз у раз дописують майже одні й ті самі автори. А чекати ще десять разів по п’ять років, поки в Україні зреалізується досвід паризької «Культури», аж ніяк не хочеться.

            Очевидно, проблемою лишається жанр розгорнутої рецензії, есею, що вимагає неабиякого вміння та досвіду. Мабуть, гнітить, відлякує чи взагалі є для багатьох недосяжною роль критика з надзвичайно розвиненим відчуттям факту (за Еліотом). Адже критика не може бути самоствердженням, окреслювати вищість власної позиції, відображати бажання рецензента переписати рецензований текст. Новина рецензії – не її автор, а первинний текст, який підлягає аналізові.

            Природнім явищем є «своя» критика, не «куплена», а така, що розуміє, відчуває та висловлює літературні, візуальні, аудіо-відкриття певного покоління. Можна згадати Ґійома Аполлінера та його роль у ствердженні кубізму, «Профілі» Абрама Ефроса й історію угруповання «Мир искусства»... І що більше буде таких критиків, то менше автори звинувачуватимуть критику у необ’єктивності, міцнішою ставатиме мистецька інфраструктура, вільніше почуватиметься в Україні діалогічна культура.

            Спробуємо перейти до прагматики рецензії, що окреслюється як вторинне структурування літературного простору, метою якого є: а) надати хоча б мінімальну інформацію про літературний факт (довідка про видання, про час та обставини написання твору, про його зміст); б) явно чи приховано співвіднести цей факт з іншими; в) висловити своє ставлення до нього. Ці три компоненти можна назвати сталою моделлю чи структурою рецензії.

            Андрій Портнов у статті «Про рецензійний жанр і культуру дискусії в українській історіографії» (Сучасність, 2001, ч. 3) розбиває цю модель на «бажані» складники:

     «а) впровадження до проблематики зі стислою характеристикою історіографічної традиції, ступеня розробки теми;

     б) характеристика джерельної та історіографічної бази роботи, методів її опрацювання, визначення їхньої адекватності щодо поставлених завдань дослідження;

     в) характеристика структури роботи, викладення найважливіших висновків та процедури їх отримання;

     г) виправлення фактичних і мовних помилок, висловлення пропозицій і зауважень, полеміка з автором на засадах діалогу, а не повчання;

     д) аналіз стилю наукового мислення автора, що включає методологію, ставлення до джерел, спосіб подання ним матеріалу, підкреслені й непомічені аспекти певних проблем, ставлення до історіографічної моди і стереотипів, особливості мови, стилістики, найуживаніші лексеми, тощо;

     е) висновок щодо відповідності роботи критеріям науковості, новизни, попередні міркування про її місце в історіографічному процесі».

            Така деталізація є корисною у науковій роботі, хоча послідовність компонентів, безумовно, може і має змінюватися з огляду на прагнення читача до стилістичного розмаїття.

            Отже, чого ж бракує українському критичному дискурсові? Бракує арґументованих критичних текстів, не опосередкованих пієтетом до автора чи пієтетом до критика. Бракує контексту інтерпретації як живого досвіду живого діалогу: обміну словами, запитаннями, відповідями (за Ґадамером). Бракує активності науковців і митців на критичній ниві – за взірець міг би правити хоч би Ролан Барт, який у 50-х роках не цурався писати театральні рецензії (загалом близько вісімдесяти текстів у творчому доробку цих років). Натомість хочеться бачити критика (ліпше, звісно, критиків) активним центром цілої мережі невичерпних зв’язків «відкритого» твору, а не одним із багатьох заюшених ораторів із Гайд-парку.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі