Підсумки 2018 року від «Критики»: десять найцікавіших статтей та рецензій

Грудень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
4533 переглядів

Дорогі друзі! 2018 рік добігає кінця. Хочемо подякувати нашим читачам за те, що були цьогоріч разом із «Критикою», читали паперову та онлайнову версії часопису, підтримували не лише прихильними відгуками, а й передплатою. Адже саме ваша фінансова підтримка допомагає нам залишатися незалежним інтелектуальним виданням.

Ми тримаємо руку на пульсі актуальних подій та дискусій і водночас пропонуємо глибокий аналіз суспільно-політичних та культурних проблем. Цьогоріч це були міркування про політичну ситуацію в Україні в канун президентських виборів, роздуми щодо українізації Донбасу, зв’язку між путінською Росією та сучасними европейськими ультраправими рухами, проблем історичної пам’яті й декомунізації тощо. Традиційно наші автори оглядали найцікавіші новинки світового та українського книговидання. Ми прагнемо розвиватися та змінюватися на краще для читачів, тож, починаючи з 1–2 числа 2018 року, друкована версія «Критики» є повністю кольоровою. Всі ілюстрації до статтей та обкладинки рецензованих книжок можна розглядати у чудовій поліграфічній якості.

Пропонуємо згадати 2018 рік і перечитати ті статті й рецензії, які редакція «Критики» вважає особливо вдалими.

Топ-10 статтей нашого часопису:

Володимир Попенко. Майдан. Погляд із відстані п’яти років

Протягом минулих ста років народ України багато разів воював за державність. Усі війни було програно, але наступна війна відбувалася на схід від попередньої: Галичина, Закарпаття, Волинь. 2004 року кордон між виборцями Ющенка і Януковича пройшов по межі Речі Посполитої і Дикого поля (цю думку читаємо в багатьох джерелах). Сьогодні лінія фронту відрізає від нас третину Донбасу. До того ж на помаранчевому Майдані, згідно з моїм суб’єктивним враженням, людей із правого берега Дніпра було набагато більше, ніж із лівого. Натомість на Евромайдані не бракувало наметів і з лівого берега, зокрема з Донбасу, і з Криму. Тобто, реґулярно програючи війну, ми вигравали мир. Це є запорукою правильности стратегічного курсу і майбутнього поступу.

Всеволод Речицький. Неформальний конституціоналізм, ефект США

У випадку невдало сконструйованого основного закону національний конституціоналізм може бути реальним і водночас неефективним. Тому є підстави вживати для позначення реального й ефективного конституціоналізму таке поняття, як неформальний конституціоналізм. Його іноді називають органічним, або справжнім конституціоналізмом. Неформальний конституціоналізм добре узгоджується з поняттям привабливого, успішного та щасливого життя. Що ж стосується самого поняття щастя, то, попри те, що воно віддавна присутнє в американській Декларації незалежности 1776 року, його важко формалізувати. Із другого боку, ми знаємо, що це простіше зробити в одних країнах і набагато складніше — в інших. Водночас виникають запитання про ориґінальні й запозичені («списані») основні закони, про інтелектуальну чесність у конституційному праві, про відповідність правових норм емоційній матриці сучасної людини, про зорієнтованість конституцій на індивідуалістичні або колективістичні пріоритети. 

Микола Рябчук. Розлучення по-червоному

Величенкова книжка — аж ніяк не апологія українського націонал-комунізму, а радше проблематизація складного історичного явища, що не втискається у чорно-білу схему «декомунізаційних» (і подібних до них «національно-визвольних») законів; і водночас це нагадування про імперський характер російського комунізму, що його автор влучно окреслює (слідом за українськими марксистами) як «імперіялізм по-червоному». А понад те, це ще й переконливий арґумент на користь деколонізації, яка була би значно доречнішою у сьогоднішній Україні, ніж евфемістична «декомунізація». Адже реальна загроза для України — це «русский мир» та його метастази у головах наших співгромадян, а не давно вже покійна теорія «наукового комунізму» та його безнадійно скомпрометовані й марґіналізовані політичні практики.

Ярослав Поліщук. Метафора і метонімія Донбасу

Метафори Донбасу справді витворювалися штучно, причому за короткий період. Зокрема, радянський образ цього краю тісно пов’язано з літературою соцреалістичного штибу (переважно російською та російськомовною), кіно, театром, масовою пропаґандою. Левченко вважає, що впродовж ХХ століття було витворено та функціонували принаймні три метафори Донбасу, кожна з яких відображала стан реґіону і його значення в країні. Перший образ сформувався ще в ХІХ столітті, а його основними атрибутами були степ і важка фізична праця. Друга асоціяція пов’язувала Донбас із радянською індустріялізацією та героїчною працею. Саме вона стала основою для свідомости мешканців реґіону, і її було надовго зафіксовано в радянському суспільстві. Натомість третя, остання метафора, що набуває чинности в наш час, заступає другу й заперечує її: вона трактує Донбас як зону цілковитої кризи, дегуманізації та екзистенційної порожнечі. 

Григорій Грабович. Тичина і модернізм

«Проблему Тичини» можна стисло зреферувати. Досі існує загальний консенсус, що Тичина – найвидатніший український поет ХХ століття. Ця думка виникла разом із його найранішою поезією, викристалізувалася і зафіксувалася вже на початку 1920-х років і потім перетривала всі подальші пертурбації в українській літературі протягом усього століття. Її поділяли навіть ті, хто був готовий оскаржувати Тичину за «зраду його музи», за його «коливання» і «помилки», патріотичне, чи пак моральне «банкрутство». До цього додавалося поширене переконання, що Тичинина поезія радикально переривна, переполовинена, що її «рання» іпостась геніяльна і натхнена і що вона з небувалою силою висловлює національне відродження і трагедію революції та громадянської війни (що фактично була Російсько-українською війною 1917–1921 років), а вся пізніша поезія слабша (або взагалі не поезія) і вимірюється примиренням із совєтською владою, конформізмом, «зданням» усіх його ранніх позицій і відтак вихвалянням тих же совєтів (від збірки «Партія веде» до останніх віршів). 

Ольга Полюхович. Хто боїться Юрія Косача?

Зв’язок із Україною був для Косача важливий упродовж усього життя. У молоді роки він був змушений еміґрувати, оскільки польська влада переслідувала юнаків, які займалися «антидержавною» діяльністю у підпольській західній Україні (часів Юзефа Підсудського). Рятуючись від третього арешту, 1933 року Косач утік до Чехословаччини і відтоді жив у різних містах Европи (Празі, Берліні, Парижі). У післявоєнний період він опинився в таборах ді-пі Західної Европи і став одним із засновників та активних членів Мистецького українського руху (МУРу). 1949 року переїхав до США, де постійно мешкав до смерти 1990 року. На відміну від так званих письменників-мурівців «европеїстів» (за означенням Юрія Шевельова), Віктора Петрова-Домонтовича та Ігоря Костецького, які є чистими естетами (за незначними винятками), Юрій Косач невтомно шукає батьківщину у своїх творах.

Світлана Одинець. Українські міґрації у глобальному світі: пікнік на узбіччі

Згадаймо, що перші виїзди українців після розпаду СССР на постійне місце мешкання відбувалися до США, Канади, тобто туди, де вже існували соціяльні/родинні мережі з минулих еміґраційних українських хвиль. Із другого боку, той спосіб, за яким розвинулися еміґрації українців до країн Південної Европи, неможливо вписати в цю формулу: перші нелеґальні виїзди до Португалії, Греції, Італії, Іспанії, що відбувалися приблизно після 1994 року, реалізувалися без жодної мережевої «кисневої подушки», просто як пірнання у відкрите море; і якби не римо-католицький «Карітас» та добрі серця місцевих, невідомо які могли би бути масштаби цих деструктивних сценаріїв. Темпи зростання української спільноти в цих країнах, попри відсутність діяспори в країні, дуже промовисті.

Інна Булкіна. Lemberg, Lwów, Львів: міський текст Львова

Мабуть, у кожній літературі є свій головний міський текст, він не завжди столичний, але у літературному сенсі – найрозробленіший і найвідрефлектованіший. В українській літературі це, безумовно, текст Львова. Львів випереджає обидві столиці – і першу, і теперішню, і Харків, і Київ, не лише і не так словесною масою всього, що про нього вигадано, сказано й написано. За кількістю міських антологій, статтей і монографій, та й просто за наявністю усвідомлених міських метатекстів Львів тримає першість. Іншими словами, львівський текст переконливо осмислено як міський текст, і ми маємо справу не тільки з історією тексту, а й з історією концепту. Теперішній концепт, здається, визначається багатомовністю всередині одного міста й одного міського тексту і рефлексією на таку багатомовність, власне, тим, як багатомовність змінюється на одномовність і як це усвідомлюється всередині самого тексту.

Ігор Андрійчук, Галя Василенко. Життя після смерти Сталіна

Класичний для англійської чорної комедії прийом – уникати глибинних розборів трагічних наслідків, не зважати на їхні причини, а зазирнути за лаштунки процесів, що відбуваються поміж тим. «Смерть Сталіна» зосереджується саме на цьому: що відбувається між сталінським терором і відлигою, що відбувається за похоронною процесією. Сміх над процесом. Якщо придивитися, жодна сказана у фільмі репліка не є смішною сама по собі. Смішно те, як і коли її було сказано, смішна вся ситуація загалом. Смішно те, що тієї миті персонажі зовсім не здавалися собі смішними.

Олександр Щетинський. Вірко Балей: ювілейні підсумки (до 80-річчя від дня народження)

Кількість українських творів, що їх інспірував Балей, більшала мало не щороку. Серед найвдаліших — Третій концерт для оркестру «Голосіння» (1989) киянина Івана Карабиця. Із ним та з іншими музикантами, що мали вплив на державні інстанції в Україні, Балей започаткував масштабний і багатонадійний проєкт — міжнародний фестиваль сучасної класичної музики «Київмузикфест». Перший фестиваль відбувся 1990 року і досі щоосені відбувається у Києві. Вірко сподівався, що Київмузикфест даватиме широку панораму світової композиторської творчости, зможе запрошувати до України провідних західних діячів: композиторів, виконавців, менеджерів, видавців. Моделлю для організаторів був польський фестиваль «Варшавська осінь», що існував від кінця 1950-х років і зіграв вирішальну роль у потужному прориві польського аванґарду на світову сцену. 

 

Топ-10 рецензій: 

Карл Шльоґель. Археологія комунізму, або Росія у ХХ столітті. Реконструкція картини. Переклад з німецької Іванни Витрикуш. Київ: Дух і Літера, 2018.

Олег Сидор-Гібелинда: Книжка відомого німецького совєтолога є ще одним поглядом «на нас» «звідти», з опорою на численні джерела, зокрема, белетристичні та кінематографічні (самих покликів тут трохи менше від кількости сторінок, а деякі з них тягнуть за собою розлогий шлейф декількох монографій). Похвальний звичай – дрібничка, здавалося б, а показова – окремий список джерел, звідки було взято певну світлину, аж до електронних ресурсів. Тож читач мав би чекати на архівчений фоліянт, густо насичений вузькотермінологічною лексикою та суперечками довкола нюансів, відомих посвяченим, але отримує інше: небайдужу, схвильовану оповідь-роздум. Про що? Та про наші ж проблеми, які, виявляється, нікуди не зникли, хоча в останньому розділі йдеться про нікчемність «римейків» – під ними мається на увазі нещодавнє піднесення Росії, яке Шлеґель оцінює скептично.

Іза Хруслінська. Розмови про Україну. Ярослав Грицак. Переклад з польської Богдани Матіяш. Київ: Дух і Літера, 2018.

Світлана Ославська: У 300-сторінковому інтерв’ю співрозмовники торкаються різних аспектів української реальности: історичної науки, формування ідентичности, політики пам’яті, стосунків із сусідами тощо. Вдумливими запитаннями Хруслінська допомагає співрозмовникові розкрити кожну тему. Відправною тезою Грицака є «нормальність історії України»: наша історія не є винятковою в сенсі нещасть чи навпаки; вона є нормальною, хоч і має свою специфіку. Розуміння цього є передумовою для «здорового» підходу історика до вивчення минулого власної країни. Оскільки суб’єктивність закладено в ідею книжки, розмова розпочинається із самого Грицака. Ким він є як історик і людина, що його сформувало? Краще розуміємо історика не як абстрактного науковця, а як людину, що живе в певну історичну епоху.

Віра Валлє. Корупція. Занепад соціального капіталу. Київ: Видавець Олег Філюк, 2018

Володимир Шелухін: Назва книжки відсилає до есею Роберта Патнема «Гра в кеґлі наодинці: занепад соціяльного капіталу Америки», проте ґрунтовного розгляду зв’язку корупції й соціяльного капіталу немає. Згадавши про руйнівний для суспільної самоорганізації досвід радянського тоталітаризму й «мертві» профспілки, авторка зосереджується на трикутнику: влада — бізнес — громадянське суспільство, де обмежує це третє рамками медій та антикорупційних органів. Звідси й плиткі рецепти. Валлє наголошує відданість ліберальним ідеалам Джона Лока, однак ця відданість декларативна. Лок убачав завдання суспільного єднання у захисті власности. І коли йдеться про посилення громадських ініціятив, було би добре, якби його обговорювали в ресурсних категоріях. Натомість вимогою «всеосяжної відмови від корупції» та обуренням стосовно правового нігілізму виклад зсувається в моралізаторство.

Євген Магда. Гібридна агресія Росії: уроки для Європи. Київ: Каламар, 2017.

Єгор Брайлян: Книжка розпочинається з опису російських впливів у сучасній Европі та популярного викладу теорії гібридної війни. Її методи є, з одного боку, відносно новими, адже масово поширилися лише від часу «холодної війни»; а з другого – чимало з них можна простежити й у решті збройних конфліктів минулого. Здебільшого сучасні сетецентричні війни є тотальними за природою, й основним їхнім складником є інформаційне протистояння. Важливою запорукою того, щоб кинути виклик решті світу й прагнути зруйнувати міжнародний порядок, встановлений після Другої світової війни, для Російської Федерації є кошти за експорт природних ресурсів.

Никита Соколов, Анатолий Голубовский (ред.) Русско-украинский исторический разговорник. Опыты общей истории. Москва: Новое издательство, 2017.

Яна Примаченко: Задум створити «розмовник» виник іще в серпні 2014 року. У центрі уваги – дев’ять портретів «найконтроверсійніших» постатей української та російської історії від князя Володимира до Степана Бандери. Кожен розділ написано у співавторстві двох істориків – з України та Росії. Перед авторами стояло завдання «відділити наукові знання від нашарувань політичної мітології і напрацювати єдиний, несуперечливий і безконфліктний образ минулого для сучасних Росії та України».

Сергій Жадан. Інтернат. Чернівці: Meridian Czernowitz, 2017.

Галя Василенко: На цей текст очікували як на «найважливіший текст про нашу війну». Причин на це було немало: і потреба врешті почати говорити, і своєрідна «доречність» автора – зрештою, саме в Жаданових текстах український Схід має ледь не найбільший літературний притулок. Попри прикру тенденцію великих очікувань перетворюватися на великі розчарування, цього разу про це не йтиметься. Навіть попри те, що роман не став «найважливішим», чи те, що назбирається чимало «але». 

Інна Булкіна: Найновіший Жаданів роман – про війну. Це «воєнна проза», проте не цілком звична: ми такої «прози про війну» ще не знали. Але ж ми й війни такої не знали. Її не було ані в нашому життєвому досвіді, ані в читацькому. Звична для нас «воєнна проза» – про солдатів або «лейтенантів» (є таке хрестоматійне означення – «лейтенантська проза»), про генералів, зрештою; вона про те, як воюють. А ще – про тил, однак це такий «тил», що визначається від супротивного: тут тил, тому що десь є фронт, тут люди живуть тиловим життям, але вони всіма сюжетними нитками пов’язані з тими, хто на фронті. У «воєнній прозі» завжди є відчуття межі, кордону. Герої такої прози не обов’язково герої в буквальному розумінні.

Юрій Косач. Сузір’я Лебедя. Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2017.

Олег Коцарев: Юрій Косач – письменник, уславлений передусім родинними зв’язками з Лесею Українкою та екстраваґантною поведінкою і реґулярною зміною політичних поглядів (принаймні саме такий образ було сформовано дотепер). До книжки ввійшло два твори. Перший – однойменний роман – написано у 1980-х роках. У ньому Косач звертається до «малої», приватної історії – життя однієї шляхетної української родини напередодні й у перші місяці Першої світової війни. Старий світ в останні дні перед загибеллю. Ідилічне літо в маєтку українських дворян із соціялістичними симпатіями. Прогулянки, дискусії, закоханості, чужі щоденники, розкішний сад, візити до сусідів – усе це було би зовсім ідилічним, якби не постійне відчуття грізних підземних поштовхів, реґулярні підпали, підозрілі скептичні посмішки селян.

Іда Фінк. Подорож. Переклад з польської Наталки Римської. Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.

Юлія Ємець-Доброносова: Історія подорожі (а фактично втечі) сестер-єврейок, які видають себе за польок, із західноукраїнського міста до Німеччини, їхнє переміщення німецькими містами і селищами, роботи на заводі і фермах, вочевидь, автобіографічна. Та скільки в тексті документального матеріялу, а скільки вигаданого, знає лише авторка. Художній елемент і композиція твору виразні, життєві колізії зримі, персонажів наділено живою неоднозначністю поведінки. У тексті є дві подорожі. Перша – сповнена небезпек, багаторазових змін імен та вигаданих історій життя, до яких дівчата вдаються, щоб вижити. Друга (епілог) – подорож-повернення оповідачки за декілька десятиліть після Другої світової війни до міста, де вони із сестрою ледь не потрапили в руки ґестапо.

Андрей Дмитриев. Н. П. Гиляров-Платонов и русская литература 1850–1880-х годов. Санкт-Петербург: ООО «Родник», 2018.

Олесь Федорук: Не кожному, хто вивчає історію української літератури ХІХ століття, відоме ім’я Нікіти Ґілярова-Платонова. Проте його знають усі, хто досліджує творчість Пантелеймона Куліша, а почасти й Гоголя: Ґіляров-Платонов був цензором Гоголевих «Сочинений и писем» у шести томах, що їх 1857 року видав Куліш, і своєю працею спричинився до того, щоб поліпшити це видання. Кулішеві стосунки з Ґіляровим-Платоновим простяглися далеко за межі його функціональних обов’язків, про що свідчить бодай розлоге листування між ними (Кулішеві листи – неопубліковані – збереглися донині). 

Шарль Бодлер, Вальтер Беньямін. Паризький сплін; Есе. Переклад з французької та німецької Романа Осадчука. Київ: Комубук, 2017.

Вадим Мірошниченко: Видання містить новий переклад збірки «Паризький сплін» Шарля Бодлєра (виходила 1994 року в перекладі Івана Петровція, 2015 року перевидання побачило світ у видавництві «Фоліо»); есеї Бодлєра та Вальтера Беньяміна перекладено українською мовою вперше. Книжка складається умовно з трьох частин: твори Шарля Бодлєра: «Паризький сплін» (малі вірші в прозі), «Художник сучасного життя»; два есеї Вальтера Беньяміна: «Париж, столиця ХІХ століття» та «Париж епохи Другої імперії у Бодлєра»; передмова Тетяни Огаркової «Мистецтво Бодлєра». Структура збірника викликає змішані враження. Позитив очевидний: нарешті Бодлєрові та Беньямінові тексти перекладено українською і видано під однією обкладинкою.

Долучайтеся до спільноти «Критики» у 2019-му!

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.