Перший сезон «скасування» російської культури, або В чому Мілан Кундера мав рацію щодо Достоєвського

Нещодавно пішов із життя Мілан Кундера. У зв’язку зі смертю цього чесько-французького письменника, який від 1990-х років писав французькою, а від 1980-х принципово не спілкувався з медіями (в окремих випадках він робив це через листування), українці частіше за інших сьогодні згадують не його книжки і навіть не фільм «Нестерпна легкість буття» з незрівнянною Джульєт Бінош у головній ролі, а полеміку, що спалахнула 1985 року між ним та Іосіфом Бродським. І це зрозуміло: Кундера в есеї «Вступ до варіяції» натякнув на конкретний зв’язок між радянськими танками, які вторглися 1968 року в Чехословаччину, і Достоєвським. Причому Кундера встановлював причинно-наслідковий зв’язок не через реакційні погляди російського класика, які від певного часу стали такими, а на глибинному рівні: у зв’язку з його естетикою гегемонії почуттів. Як на ті часи, заява була парадоксальною і зухвалою, хоча Кундера лише побіжно зачепив цю тему: його есей лише розпочинався міркуваннями про Достоєвського й радянських військовиків, а присвячено його було – на три чверті – іншим питанням («Вступ до варіяції» був передмовою до його п’єси). Проте навіть у такому увертюрному обсязі напади на Достоєвського не залишилися поза увагою одного з найвідоміших еміґрантів того часу – Іосіфа Бродського. На сторінках «The New York Times Book Review» російський поет опублікував різко полемічний матеріял у відповідь: «Чому Мілан Кундера помилявся щодо Достоєвського» . Сьогодні, 2023 року, стаття Бродського, як і Кундерин текст, імовірно, актуальні навіть більше, ніж тоді, коли їх було опубліковано. Причини теж цілком зрозумілі. Кундера зачепив питання глибинного зв’язку російської культури й імперіялізму (російського чи радянського – різниці для Кундери не було).

Кундерин есей передує п’єсі «Жак і його пан», яку він у самій назві окреслив як «данину повазі Дені Дідро». Чесько-французький письменник бере Достоєвського за точку відліку. Для Кундери цей російський класик – найкращий приклад того, від чого він, сучасний европеєць, відштовхується як від максимальної протилежности. Що ж сформувало неприязнь автора до цієї так званої важковагової «раціональної ірраціональности»? Викладові його мотивів передує розповідь про епізод, що стався з ним у Празі на третій день після вторгнення 1968 року:

Мою машину зупинили. Троє солдатів почали обшук. Коли все завершилося, офіцер, який віддав наказ, запитав мене російською: «Як Ви почуваєтеся?» У запитанні не було ні аґресії, ні іронії. Навпаки, офіцер вів далі: «Це дрібне непорозуміння. Але все буде добре. Ви маєте знати, що ми любимо чехів. Ми вас любимо».

Цей опис майже повністю збігається з тим, що відбувається в наші дні. Цитую репортаж ВВС, зроблений у березні 2022 року (після проукраїнських мітинґів у Херсоні):

Мітинґувальники, які говорили з військовими, цитують такі їхні слова: «Ну, чого ж ви? Ми ж тепер тут назавжди. Вам просто треба звикнути. Ми ж захищаємо вас, рятуємо, що ж ви робите? Як же ви не розумієте, що вам тут задурили мізки, а насправ...