Perpetuum corruptio

Вересень 2012
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2228 переглядів

Сприйняття корупції на індивідуальному рівні схоже на асиметричне сприйняття поняття несправедливости: стосовно інших воно неґативне, стосовно себе – позитивне.

Суспільні структури та процеси досліджуються фахівцями на двох рівнях: «як є» (практика) та «як мало би бути» (уявлення). У площині «мало би бути» корупція часто сприймається як зло, але у площині «як є» виникають так звані «реалії», в яких доводиться жити, тобто вдаватися до корупції.

Приклади запитань щодо практик:

«Чи готові Ви більше платити за комунальні послуги за умови, що їх надаватимуть вчасно та якісно?»

«Чи траплялося Вам використовувати робочий телефон чи офісну техніку для здійснення приватного дзвінка чи операції з роздруку або копіювання?»

Приклади запитань щодо уявлень:

«Чи погоджуєтеся Ви з твердженням про те, що всі люди в суспільстві повинні мати рівні можливості?»

«Чи вважаєте Ви демократію відповідною формою політичної системи для держави, в якій живете?»[2]).

Механізми виникнення зловживаннь у різних за обсягом і типом системах досліджувано не раз. Найвідомішими є, напевно, експерименти, втілені у телевізійних проєктах на зразок «Останнього героя». Цікавою, на мій погляд, є сучасна версія такого експерименту, що її зорганізували шведські науковці. Вони створили он-лайн гру за так званим принципом пісочниці, яка й стала лабораторією. Герой потрапляє в умови, наближені до реальности: у нього одне життя, і щоб його зберегти, він мусить харчуватися та відпочивати, взаємодіяти з іншими гравцями та дбати про свою безпеку. Герой має право займатися різними видами діяльности (від збиральництва до виготовлення ювелірних виробів), а померти може від руки чи зброї іншого гравця, від дикої тварини чи навіть з голоду. Експеримент цікавий тим, що демонструє неймовірну швидкість «псування» суспільства. На початку гри всі учасники отримують рівні можливості й певні правила просування своїх героїв, але вже за кілька тижнів гравці знаходять обманні шляхи (прописування додаткових макросів) випереджати інших у гонитві за владою, силою та ресурсами (за допомогою спеціяльного коду герой без участи гравця кілька годин поспіль виконує однакові дії для здобуття балів розвитку). Розробники доклали багато зусиль, аби максимально захистити умови просування героїв від зловживань, і коли їм це нарешті вдалося (бали розвитку здобувалися за хитрою схемою, що виключала можливість «дистанційного прокачування»), гра різко втратила популярність. Цікавим є й інше спостереження: розробники кілька разів «обнуляли» здобутки учасників, проте навіть за цілком рівних шансів дуже швидко встановлювалася нерівність сил та демонструвалося бажання винайти «магічну піґулку» для нової системи.

Щоденна боротьба добра і зла

Зі зникненням панівної ідеології та переходом до приземленого споживацького суспільства (або переходом від тоталітаризму до демократії в українських умовах), із суспільно-політично-ціннісно-формівного дискурсу зникли дискусії про те, що є добрим, а що поганим. Можливо, єдиними, хто публічно фокусує свою увагу на «високому», є церковні середовища. І це може створювати хибне уявлення про велич, неосяжність та небуденність цих понять. Натомість людина щодня постає перед вибором, як учинити, навряд чи замислюючись, що саме тут і тепер її маленькі дії та рішення втілюють цю споконвічну боротьбу.

Дослідники поведінки (зокрема – Дан Аріелі[3]) стверджують, що людина приймає рішення великою мірою емоційно, при цьому виправдовуючи та раціоналізуючи їх. Тому можна припустити, що для відчуття життєвого контролю та щастя дуже потужно повинна працювати здатність до самовиправдання, тобто до трансформації «поганого» в «добре». Що людина розумніша, то легше вона виправдає будь-який учинок. Приміром, затятий корупціонер виправдовує для себе власні дії необхідністю годувати дітей чи забезпечити належний рівень достатку для гідного життя.

В Україні було проведено серію досліджень на тему сприйняття та виправдання корупції серед посадових осіб[4]. Міцність самозахисту зла у державних структурах вражає. Зокрема, працівники ДАІ, що беруть хабарі від водіїв, намагаються виправдати не лише себе, а й усю ієрархію корупційної схеми, ошляхетнюючи себе у складі збоченої системи тим, що позаяк механізми стягнення штрафу – знову ж таки внаслідок хвороби системи – не працюють, то без поборів на дорогах держава не отримає жодних коштів (аби зрозуміти цю схему, важливо мати на увазі, що в суспільстві неочевидним є сприйняття бюджетних коштів як громадських). Найпростішим поясненням працівників ДАІ є низька зарплата, що своєю чергою свідчить про глибину вкорінення корупції у свідомості громадян. Ситуація абсурдна: вступаючи у трудові відносини, службовець погоджується на певну платню, однак згодом визнає, що її рівень є неприйнятним, і намагається самотужки подолати «несправедливість» коштом водія, тобто того, хто і так своїми податками забезпечує заробіток інспектору. Аналогічна схема спостерігається у багатьох поганих сервісах: працівники карають роздратованістю й обманом клієнтів, тоді як джерелом їхнього невдоволення є недостатня зарплата чи умови праці, але саме цього вони не наважуються озвучити керівництву.

У щоденних практиках добро позбавили захисних сил його, здавалось би, беззаперечні апологети – церква та родина. Перша захопилася захистом власної оболонки, балансуючи, отже, на межі зла, друга стала фатально зневіреною та (як наслідок) короткозорою.

І ось уже зло без опору долає добро: «я даю лікареві хабар, але я роблю добро, бо інакше мого родича не прооперують», «я порушую правила дорожнього руху, але я роблю добро, бо поспішаю на концерт із коханою», «я голосую за кандидата, якого не підтримую, бо злом буде проголосувати проти всіх».

Людина приймає рішення на підставі цінностей, тобто того, що для неї є важливим. Але навіть апологетам християнства важко розшифрувати сьогодні, чим саме є християнські цінності, і пояснити людині, як виглядає добро та як потрібно чинити. Щоденні практики нормалізують корупцію, зменшуючи шанси добра перемогти – вдаючися до медичної метафори – консервативним шляхом.

Ситуація вкрай складна практично в усіх сферах – від школи до найвищого міждержавного рівня. Збочена система підживлює себе, коли вчителі просять батьків «принести» з роботи канцтовари; закріплюється, коли депутати хизуються збільшенням соціяльних виплат – так, наче добули ці кошти із власних кишень. І ця ситуація нормалізується (у сенсі – набуває статусу нормальної) через відсутність сміливости та розуміння необхідности гукнути: «король голий!» – і розірвати коло абсурду.

Винищене радянською владою громадянське суспільство потребуватиме перезавантаження та засвоєння базових принципів взаємодії, перш ніж своє та спільне вийдуть із категоричного протиставлення.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.