Перетягування України (полеміка)

Березень 2001
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
57 переглядів

Я вже мав нагоду висловитися з приводу двох останніх книжок Миколи Рябчука «Від Малоросії до України» та «Дилеми українського Фауста» (в «Українському гуманітарному огляді» – випуск 4, 2000). Але недавня суперечка на сторінках «Критики» спонукає виступити ще раз. Як на мене, цій дискусії бракує співвіднесення інтелектуальних конструкцій сторін з емпіричним матеріалом (у цьому сенсі обидві книжки вигідно відрізняються від спричиненої ними дискусії). Звернення до такого матеріалу звільняє мене від не досить приємної ролі третейського судді, який забирає слово наприкінці й користається своєю перевагою, щоб віддати «кожному котюзі по заслузі»: тут за мене говоритиме мова фактів.

На жаль, у своїй репліці мушу виходити поза межі свого фахового поля й звертатися до соціологічних матеріалів. Звичайно, це слід би робити соціологам. А що вони наразі мовчать (бо «Критики» не читають?), то мушу вдаватися до цього не цілком невластивого мені жанру. Але як історик хочу нагадати, що образ розколотої надвоє України виводиться з соціологічних досліджень Валерія Хмелька під час президентських виборів 1994 року. Тодішні опитування показували, що поділ між прихильниками Кучми та Кравчука збігається з поділом між російсько- та україномовним населенням. Україномовні перебували у меншості (40–45%), і це вирішило результати голосування.

Я не знаю жодного іншого дослідження в Україні 90-х, яке привернуло б таку увагу ЗМІ й аналітиків. Його результати були сенсаційними і вписувалися в загальний потік неґативної інформації про Україну (згадаймо, що зо два місяці перед тим ЦРУ говорило про неминучість громадянської війни між українським заходом й українським сходом, а журнал «Економіст» пізньою весною 1994 року писав про можливу смерть України як незалежної держави). Спираючись на це дослідження, Ендрю Вілсон блискавично написав книжку «Український націоналізм у 1990-ті роки: вірування меншини» (1997), яка в українських студіях, попри заслужену критику, править за зразок класичної праці – кожен, хто пише про сучасну Україну, не може її оминути.

На цій загальній хвилі майже непоміченим залишилося інше соціологічне дослідження, котре показувало іншу картину літа 94-го: чутки про смерть України дуже перебільшені й попри всі внутрішні розколи країна є відносно стабільною політичною спільнотою. Сенсації це дослідження не зробило. Правду кажучи, зіграло свою роль і те, що його автор, професор Вільям Розенберґ із Мічиґанського університету, не квапився з публікацією результатів: новини мають бути «гарячими». Академічний світ попри позірну його відстороненість грає за правилами світу цілком неакадемічного: згадаймо про феноменальний успіх слабкої та вкрай тенденційної книжки Девіда Гольдгаґена про Голокост – книжки, яка відтиснула в тінь набагато сильніші, але не такі скандальні публікації.

Хочу зауважити, що обидві Рябчукові книжки написано під впливом традиції Хмелька–Вілсона. Навіть критикуючи Вілсона, автор приймає на віру головні арґументи опонента про мовно-культурний розкол України. Тому в дискусії про українське націотворення варто вислухати й іншу сторону, яка вважає ці арґументи вельми перебільшеними. Говоритиму на цю тему з власного досвіду: від 1994 року я у складі дослідницької групи вивчаю масові ідентичності у Львові та Донецьку. Ці два міста обрано за об’єкти дослідження великою мірою як представників отого міфічного Сходу й Заходу, яким «не зійтися вдвох». У будь-якій дискусії про національні проблеми в Україні обов’язково хтось та й кине: «А в Донецьку / а у Львові думають інакше». Отож ми «пішли у поле» з’ясувати, наскільки ця різниця між Львовом і Донецьком є справжньою чи надуманою. Якщо порівняти Україну з клаптем овечої шкіри, яку випробовують на міцність, розтягаючи в різні боки, то Львів і Донецьк є ідеальними місцями для вивчення максимальної сили натягу і, відповідно, міцності матеріалу.

Не переповідатиму всіх результатів дослідження. Скажу лише, що вони не складаються в одновимірну картину....

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі