Пересипання сенсу

Січень 2000
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
71 переглядів

Мілорад Павич. Хозарський словник. – Львів: Класика, 1998.

Кожна інтерпретація мала би починатися з інтриґи. Писання відсторонене й випадкове, просте висловлювання «без сенсу», незважаючи на те, що такі підходи якраз і були б ілюстрацією сучасних постмодерних теорій, навряд чи здатні протистояти цій первинній психологічній настанові. Поки що читач іще шукає «цікавості», принаймні, «несподіванки», навіть якщо читач цей професор, і навіть якщо йдеться про суворо академічну статтю. І маю враження, що критик чи науковець, котрі вважають, що їхні інтерпретації чи дослідження неанґажовані якимись внутрішніми на те причинами, просто лукавлять перед собою або ж намагаються «притертися» до позаторішньої моди. Всі пишуть чомусь. І всі пишуть задля чогось. Аналогічно і з читанням.

Настанова на інтриґу чи на її підтримання, на розгортання цікавішої колізії, рухає більшістю полемік і наукових розробок, це «воля до письма» з намаганням заповнити час читача саме своїм текстом, а ще вияснити інтриґу для самого себе: що мені такого незвичного в матеріалі, якого торкаюся?

«Хозарський словник. Роман-лексикон на 100000 слів». Якась невідповідність захована вже в назві: чому на 100000? Тематичних статей навіть у трьох його книгах разом значно менше. Може, це число слів, що складають їх? Лексикон, що одночасно розповідає та кодифікує? Що ж, нехай так. Втім, і тут невідповідність: слова повторюються – отже це аж ніяк не лексичний реєстр. Папуг, кожного з яких навчили по одному слову з хозарського лексикону, не буде 100000. А все ж таки «словник», а не просто «роман» дивовижної форми. Тоді що ж це?

Львівський літературознавець Іван Лучук надто вже легко називає хозарську полеміку «основною подією, головним предметом оповіді». Щось підозріло просто, як на такий незвичайний і дивовижний «архі-твір». «Над-твір», своєрідна «книга книг», вона може мати основну подію?

Крім того, ми не зобов’язані вірити передмовам. І тому нічого не знаємо про те, який відсоток провокації закладено в цьому тексті. Чи існували перераховані «протословники», зшитки араба Юсуфа Масуді, словник, укладений 1691 року вченим євреєм Даубманусом? Чи брали участь у тій «полеміці» Кирило, Методій? А вона взагалі була, ця «полеміка»? А потрощений Святославом каганат? Навіть заховані за громаддя бібліографій усіх століть, ми певні, що він існував?

Це далеке запілля Європи, марґінес історії, якою ми її знаємо. «З’їв, не сходячи з коня», – фактична terra incognita, така зручна для філологічних вправ добротного інтелектуала, така безпечна для проголошування істин у час, коли вже втрачено довіру до всіх інших, без винятку, словників. Павич грає «в лексикон», Павич маскує сотнею тисяч слів про «Хозарську полеміку» інші словеса про інші сенси. Вони однаково звучать, але не однаково читаються. Текст(и) словника кажуть одразу про кілька речей, про багато речей; і «Хозарська полеміка» лише напівпрозора завіса, за котрою йде справжня вистава. От лише завісу цю зумисне не захотіли підняти.

Палімпсест? Так. Нашвидкуруч намальований грубий квазіісторичний лубок, із-під якого постають давні письмена чи й не тих самих «козарів». Та чи їхні? Чи це не спроба доєднатися-таки до того безконечного пошуку вічно невловної істини, надійно приховавши цей пошук під оболонку напівдивакуватої, напівбожевільної «гри в історію»... щоб уникнути іронічної інквізиції сучасного зневіреного інтелекту.

Ну що ж, якщо Павич «грає в історію», «грає в словник», взагалі «грає», ми теж можемо спробувати цю іру. Чому б і нам не укласти «свого» словника? Хоча б задля того, щоб надбати трохи більшого розуміння Павичевого тексту. Або щоб заплести інтриґу.

Тоді Методій звернув увагу брата на чотири глеки, які стояли на вікні їхньої келії, але по той бік ґратів, з вулиці.

– Якби двері були замкнені, як ти...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі