Перепис досягнень націотворення

Січень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
169 переглядів

1

Опубліковані наприкінці грудня результати перепису населення 2001 року1, на відміну від повідомлених улітку попередніх даних, містять інформацію не лише про чисельність населення в Україні загалом та в окремих реґіонах і населених пунктах зокрема, але й про його визначений низкою характеристик склад. Відтак науковці та журналісти одержали нагоду поміркувати про зміни, що сталися з українським народом за роки незалежности (попередній перепис, нагадаю, відбувся 1989 року), не обмежуючися прогнозованим висновком про те, що нас уже далеко не 52 мільйони. Найбільшу увагу привернули дані про етнічне походження та рідну мову мешканців країни, які ще під час проведення перепису викликали в різних «таборах» побоювання щодо фальсифікації, що свідчили про визнання політичної важливости цих суто статистичних, здавалось би, показників. Тепер оглядачі про фальсифікації майже не кажуть, розглядаючи оприлюднені результати як об’єктивне визначення поступу в націотворенні – чи, якщо той поступ не радує, в асиміляції.

Дані переписів традиційно сприймаються в будь-якому суспільстві як об’єктивне відбиття його реального стану, – який, звісно, влада може намагатися спотворити. Сприйняття рахувальної функції перепису («скільки нас?»), у якій мірою вдосконалення методів збирання й опрацювання інформації вдавалося досягати дедалі вищої точности, проєктувалося на іншу функцію, ідентифікаційну («хто і які ми?»). Від суспільства, що вірить в об’єктивну реальність і в науку, здатну її пізнати, не випадає очікувати іншого погляду на перепис, ніж як на дорожчу й точнішу версію соціологічного дослідження. І як у передвиборних рейтинґах популярности ми вбачаємо реальну картину політичних симпатій громадян, так і про етнічну й мовну структуру суспільства здебільшого думаємо в категоріях останнього перепису (науковці можуть не погоджуватися з цим поглядом, але не можуть не враховувати факту його поширення як іншої важливої реальности). Держава сприяє цьому не так тим, що наділяє статистиків своїм мандатом, як тим, що сама думає в цих категоріях, здійснюючи свою політику – розподіляючи поміж реґіонами ресурси чи визначаючи мову шкіл, газет і адміністративних установ.

Ясна річ, освічені люди розуміють, що й електоральні симпатії змінні та підвладні пропаґандистському маніпулюванню, і відомості про «національність» та «рідну мову» залежать не лише від свавілля переписувачів, а й від волі громадян, котрі ті відомості надають (не документально потверджують, а декларують). Тобто дві зазначені категорії є вочевидь менш об’єктивними, ніж вік, освіта чи місце мешкання (щодо яких, утім, теж можливі спотворення). Багато хто в нашій країні схильний уважати, що в останніх радянських переписах українська «національність» часто-густо змінювалася на російську – не тільки завдяки «інтернаціоналістичним» старанням влади, але також через орієнтацію «несвідомих» громадян на перспективну й ідеологічно «правильну» групу. Проте якщо від першого пострадянського перепису населення загалом очікувало (а деякі політики навіть вимагали, закликаючи не допустити переписувацького шкідництва) неспотворених показників, які врахували б не лише міґрацію та зміну поколінь, а й «повернення» до відкинутої було нації та мови, – то передусім завдяки радянській практиці тлумачення етнічности як об’єктивної й однозначної характеристики осіб і складених із них груп. Ідеологи першого радянського перепису 1926 року запровадили запитання про «національність» як відмінну від мови ознаку, прагнучи, на думку канадського україніста Домініка Ареля, встановити «справжню», не спотворену асиміляцією етнічну належність громадян і водночас спонукати їх визнати цю належність, буцімто раз і назавжди задану походженням...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі