Переможці та жертви ніяк не порозуміються

Жовтень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
2
1079 переглядів

Уперше опубліковано німецькою мовою під назвою: «Der Preis des Sieges. Der Krieg und die Konkurenz der Veteranen in der Ukraine» у часописі «Osteuropa» (2010, №5, с. 27–41).

Друга світова війна залишається центральною темою політики пам’яті у більшості постсовєтських країн. Поступове «одомашнення» монолітного совєтського образу «Великої Вітчизняної війни» відбувалося по-різному, але часто за подібними траєкторіями. У випадках Білорусі, Молдови та України можна зауважити рух від прямолінійних національних схем початку 1990-х через різної інтенсивности ресовєтизацію – до пошуку моделей політичної нації та громадянської ідентичности. У Росії вирішальним поворотом до патріотичного дискурсу війни як ключового компоненту тотожности держави можна вважати 1995 рік, рік 50-річчя Перемоги, відкриття меморіялу на Поклонній горі та поновлення військових парадів 9 травня. Спроби творення постсовєтських національних наративів війни неминуче потребували інтеґрації до них нових сюжетів і нових груп учасників/жертв війни, а також розв’язання соціяльних проблем ветеранів різних категорій і груп, між якими часто точилося досить жваве змагання за символічний капітал і державні пільги.

З історії ветеранського статусу в СССР

Наприкінці 1940-х після закінчення демобілізації в Совєтському Союзі учасники війни перестали існувати як законодавчо визнана група і були позбавлені незначних пільг, які вони попервах мали (за винятком інвалідів війни, офіційно визнану чисельність яких також свідомо зменшували, та Героїв Совєтського Союзу, а пізніше кавалерів Ордену Слави трьох ступенів). Тобто спочатку державну політику було скеровано на суспільну інтеґрацію мільйонів людей, що повернулися з війни, а не на їх статусне виокремлення. Доходило до того, що за відверту апеляцію до власних страждань карали: наприклад, жебраки – інваліди війни зазнавали переслідувань як «антисоціяльні паразитичні елементи».

Світлина Олександра Синиці / УНІАН.

Світлина Віктора Побединського / УНІАН.

На відміну від інших держав – учасниць війни, в Совєтському Союзі було заборонено створювати асоціяції ветеранів та інвалідів, а ті, що спонтанно виникли по завершенню війни, було одразу зліквідовано. До середини 1960-х років для фронтовиків досить типовою реакцією було небажання згадувати війну, однією з причин чого була відсутність адекватних засобів вираження воєнного досвіду (згодом ці засоби сформувалися під впливом воєнної прози, кінофільмів, видання мемуарів маршалів і генералів).

Офіційна совєтська версія історії війни (і, тим більше, система державних пільг) не визнавала і позбавила права голосу практично всіх, кого не було зараховано до совєтських фронтовиків і працівників тилу. Багато хто з військовиків, що потрапили у полон до німців, після закінчення війни опинилися вже у «вітчизняних» концтаборах як «зрадники Батьківщини». Репресій зазнала чимала частина населення окупованих нацистами або приєднаних до СССР протягом війни територій. В офіційній історії війни не було місця для виняткової трагедії євреїв (Шоа) та для специфічного досвіду нацистської політики екстермінації інших національних груп (ромів, кримчаків). Усі жертви расистської політики нацизму окреслюються в книжках і на пам’ятних знаках як «мирні громадяни – жертви фашизму». Абсолютно табуйованою темою були совєтські депортації кримських татар, чеченців та інших народів-«зрадників». Історія партизанського руху чи дій Червоної армії у Центральній Европі рясніла замовчуваними сюжетами.

1956 року було створено Совєтський комітет ветеранів війни (як один з інструментів пропаґандистського складника «холодної війни», що його самі ветерани намагалися використати також для обстоювання власних інтересів). Комітет ветеранів по-справжньому розвинувся у 1960-х роках. 1965 року день 9 травня став державним святом Перемоги. А «Велика Вітчизняна війна» фактично заступила собою «Велику Жовтневу Соціялістичну революцію» як наріжний ідеологічний камінь совєтського ладу. Починаючи від 1965 року, перелік ґарантованих державою пільг для ветеранів поповнювався що п’ять років, до чергової річниці. Кульмінацією стала інституціоналізація категорії «учасник Великої Вітчизняної війни» у 1978 році. Це рішення не було результатом тиску на державу з боку ветеранів, а ініціятивою згори, скерованою на створення соціяльної бази щодалі менше певного себе комуністичного режиму. Відтоді особи, які мали право на ветеранське звання, перетворилися на добре зорганізовану статусну спільноту – одну з незаперечних опор совєтської політичної системи. Серед пільг, що їх мали члени цієї спільноти – зменшена плата за квартиру, право на безкоштовний проїзд у міському та міжміському транспорті, доплати до пенсій, право на першочергове лікування тощо.

Оскільки значна частина цих пільг почала діяти фактично через 30 років після завершення війни, чимала частина учасників бойових дій не встигла ними скористатися. За підрахунками Марка Еделе, серед тих, хто воював у 1939–1946 роках, люди у віці 30–40 років становили 49,6%, ветеранів іще Першої світової війни було 27,5% і молоді, яка пішла на фронт зі шкільної лави – 22,9%. Можна додати, що на чолі ветеранських організацій майже завжди стояли генерали (і ніколи – рядові солдати) і вони ж були головними отримувачами державних пільг.

Роки ґорбачовської перебудови, позначені стрімким падінням життєвих стандартів та лібералізацією публічної сфери, розпад Совєтського Союзу та болісну посткомуністичну трансформацію більшість ветеранів сприйняла як час катастрофічного занепаду їхнього соціяльного статусу та руйнування соціяльного капіталу. Від середини 1990-х років у кожній із постсовєтських держав набирає чіткіших і самобутніших обрисів політика щодо совєтських ветеранів та інших груп учасників/жертв війни, що поступово виходять на сцену.

Державні пільги в постсовєтській Україні

У спадок від комуністичних часів Україна отримала не тільки сучасні кордони, етнічну та соціяльну структуру, систему промисловости і сільського господарства, а й великою мірою патерналістично мисляче населення, що демонструє високі очікування соціяльної допомоги з боку держави. За часів СССР, попри офіційне декларування соціяльної рівности, існувала дуже розвинена система пільг як преференцій для певних груп (насамперед, працівників партійно-державного апарату). Ця система охоплювала спецлікарні, спеціяльні будинки відпочинку, можливість купівлі дефіцитних товарів. При переході до ринкової економіки система пільг почала використовуватися як замінник системи соціяльного захисту.

У сучасній Україні на державному рівні встановлено 136 видів виплат, пільг, доплат і дотацій. Найчисельнішими групами пільговиків є:

  • ветерани війни (2,8 млн., 6,1% населення);
  • «діти війни» (6,1 млн., 13,2%);
  • особи, що постраждали від Чорнобильської катастрофи (1,9 млн., 4,1%);
  • інваліди (2,6 млн., 5,6%);
  • ветерани праці, тобто всі особи, які на час виходу на пенсію мали 40 років трудового стажу для чоловіків і 35 років для жінок (близько 4,6 млн., або 10% населення країни). 

До цього переліку варто додати 10,5 млн. пенсіонерів (13,2% населення), що мають право на пільговий проїзд, а також незаможних громадян, яким держава допомагає оплачувати житлово-комунальні послуги, – це ще близько 3–4 млн. осіб (до 8% населення). 

Соціяльна категорія «ветеранів війни» складається в Україні з кількох груп:

  • учасники бойових дій (у 1990-ті роки цю категорію було поширено також на ветеранів війни в Афганістані 1979–1989 років, учасників інтервенції до Угорщини 1956-го та Чехословаччини 1968 року, совєтських військовиків на Кубі, учасників миротворчих операцій ООН та інших бойових дій за межами України);
  • інваліди війни;
  • учасники війни (особи, які народилися до 1932 року і працювали під час війни у тилу).

Ветеранів війни в Україні з плином часу меншає: з близько 4,5 млн. п’ять років тому їхня чисельність 2006 року скоротилася до 3,2 млн., 2007 року – до 2,9 млн., а на початку 2008 року їх було вже 2,6 млн. чоловік. У реґіональному вимірі 2006 року найбільше ветеранів війни мешкало на Донеччині (306 тисяч осіб), Дніпропетровщині (245 тисяч) та Харківщині (192 тисячі).

Серед мільйонів людей із ветеранським статусом власне учасників бойових дій дуже небагато. На 1 січня 2004 року їх було трохи понад 371 тисячу осіб. Наймолодшим учасникам бойових дій уже понад 80 років, і з огляду на невисоку середню тривалість життя в Україні (62 роки для чоловіків і 73 – для жінок) та поганий стан системи охорони здоров’я, кількість осіб, що воювали на фронтах Другої світової, не може перевищувати кількадесят тисяч осіб. Найбільшу групу ветеранів становлять «учасники війни» (понад 2,5 млн. осіб), тобто люди, які в 1941–1945 роках працювали в тилу. До цієї категорії також належать особи, які у 1941–1945 роках відбували покарання у в’язницях або таборах; особи, яких після 9 вересня 1944 року було переселено на територію України з теренів інших держав; члени родин осіб, що належать до котроїсь із перелічених груп.

Усі категорії «ветеранів війни» мають в Україні такі ґарантовані державою пільги: безплатне одержання ліків; безплатне санаторно-курортне лікування; 75-відсоткову знижку на оплату квартири та комунальних послуг; безплатний проїзд усіма видами міського транспорту; звільнення від сплати прибуткового податку з усіх доходів; нарешті – символічну щорічну матеріяльну допомогу, сума якої коливається від 55 до 450 гривень.

Періодично лунають пропозиції систематизувати «пільгове» законодавство й обмежити кількість осіб, що мають право на різного роду пільги. Адже нині в Україні 28% населення належить до пільгових категорій і на їхні соціяльні потреби спрямовується 21% внутрішнього валового продукту. Але реальних кроків у цьому напрямку держава не робить через політизацію усіх сфер соціяльної політики та розгляд пільг як інструменту здобуття прихильности на чергових виборах. Яскравим прикладом може бути закон «Про соціяльний захист дітей війни», що його напередодні Помаранчевої революції підписав Леонід Кучма. Цей закон надав статус «дітей війни» всім громадянам України, яким 1 вересня 1945 року не виповнилося 18 років. Так наприкінці 2004 року майже 8 мільйонів українців отримали такі пільги: 10-відсоткову надбавку до пенсії, право на житлові субсидії, право на першочергове працевлаштування та збереження роботи при скороченні штатів, право на першочергове отримання земельних ділянок. Попри абсурдність цього рішення (у державному бюджеті хронічно бракує коштів на структурні реформи), воно зберігає чинність дотепер.

Проблема статусу ветеранів УПА

Українське націоналістичне підпілля діяло до кінця 1950-х років на території областей, приєднаних до СССР 1939 року внаслідок совєтсько-німецької аґресії на Польщу. У рамках заходів на поборення цього руху та совєтизації Західної України протягом кількох повоєнних років було вбито 153 тисячі, заарештовано 134 тисячі й депортовано углиб СССР понад 203 тисячі мешканців реґіону. Іншими словами, репресій зазнало понад 10% населення західноукраїнських областей. Цей факт міцно вкоренився в історичній пам’яті місцевих жителів, чиї симпатії до Української повстанської армії, як визнавали самі діячі УПА, були породжені радше національними почуттями і патріотизмом, ніж підтримкою її політичної чи соціяльної програми.

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років апеляція до антисовєтської діяльности УПА стала одним із найважливіших ідеологічних акцентів. Тоді ж у містах Східної Галичини та Волині розпочалося спорудження пам’ятників Степанові Бандері та іншим керівникам Організації українських націоналістів, що мало на меті десовєтизувати міський простір. Оскільки встановлення монументів перебуває у компетенції місцевих виборних органів влади, не треба було просити на це дозволу в Києві. Вибір саме Степана Бандери на головного героя, хоч як це парадоксально, визначальною мірою спричинила совєтська пропаґанда, яка призначила його на роль антигероя №1. Відповідно, десовєтизація мала відбутися за принципом радикальної зміни знаку мінус на плюс. І одним із її (можливо, не завжди усвідомлених) засобів стало спорудження меморіялів Бандері у стилістиці пам’ятників совєтським генералам чи партизанам.

Але реґіональне вшанування Бандери та УПА не розв’язувало питання правового статусу ветеранів цієї організації та офіційного державного визнання чи невизнання їхньої боротьби. Не розв’язав цієї проблеми і пункт 16 переліку осіб, що належать до «учасників бойових дій», у Законі України «Про статус ветеранів війни, ґарантії їх соціяльного захисту» від 22 жовтня 1993 року. Цей пункт надавав статус ветеранів «воякам Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941–1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні”». Тобто закон надав статус ветеранів тим воякам УПА, які воювали проти «німецько-фашистських загарбників», і ніяк не сформулював ставлення до антисовєтських дій партизанів, особливо після 1944 року.

Першу парламентську комісію для вивчення діяльности націоналістичного підпілля створено ще 1991 року, але її підкреслено ґлорифікаційний і цілковито некритичний висновок про історію УПА (його підготував історик Віктор Коваль) не сприйняла комуністична більшість (до речі, та сама, яка ухвалила всі основні акти про незалежність України). 1997 року, вже за часів президента Леоніда Кучми, який намагався проводити лінію «багатовекторности» не тільки у зовнішній, а й в історичній політиці, для правової оцінки діяльности УПА було створено Урядову комісію, а при ній – Робочу групу істориків на чолі зі Станіславом Кульчицьким. Її висновки містили принципове визнання авторитарно-націоналістичної природи ідеології ОУН, але закликали до «відновлення історичної справедливости» та офіційного визнання воїнів УПА ветеранами війни. В липні 2004 року, за кілька місяців до президентських виборів, уряд запропонував парламентові надати воїнам УПА статус ветеранів. Депутати цієї пропозиції не підтримали, що напевно свідчить про недостатню зацікавленість у такому рішенні президента Кучми.

Наступний президент – Віктор Ющенко, який прийшов до влади завдяки Майданові (на якому, до речі, майоріли й червоно-чорні прапори УПА), зробив спробу реконцептуалізувати святкування Дня Перемоги 9 травня, закликавши до примирення ветеранів і запропонувавши образ війни, в якій українці воювали по різні боки фронту, але за спільну мету – «незалежну Україну». Можливо, заради цієї стратегічної мети президент у перші роки своєї каденції не наполягав на питанні юридичного статусу воїнів УПА. А вже за кілька років, коли рівень довіри до нього істотно впав, порушення цієї проблеми в стінах парламенту було приречене на провал.

Після першого туру президентських виборів 2010 року, у яких він здобув 5,45% голосів, Віктор Ющенко раптом присвоїв Степанові Бандері звання «Героя України». Ця подія викликала шквал неґативних реакцій за межами України (насамперед у Польщі, Росії та Ізраїлі), аж до прохання Европейського парламенту до нового президента Віктора Януковича переглянути це рішення. Важливо, що ані указ президента Ющенка, ані рішення Донецького суду про його незаконність не розв’язали юридичної чи символічної проблеми місця націоналістичного підпілля в сучасному українському образі Другої світової війни. Тим більше, не розв’язав цих проблем підписаний в останні дні Ющенкового президентства указ від 28 січня 2010 року «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Його суть полягає в заклику до уряду розробити законопроєкт «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Запитання, чому такий заклик з’явився тільки в останні дні президентства Ющенка, можна вважати риторичним.

Якщо питання державного визнання правового статусу та надання пільг вирішується найвищою законодавчою владою – парламентом, то виконання Закону від 1993 року та ініціятиви щодо певної матеріяльної допомоги окремим групам населення залежать від волі місцевих органів влади. Відповідно, пільги та соціяльні ґарантії колишнім воїнам УПА істотно залежать від особливостей влади на місцях у різних реґіонах України. Наприклад, у Львові ветерани УПА (їх у місті живе близько 590 осіб) щомісяця отримують до пенсії 500 гривень із міського бюджету і звільнені від оплати житлово-комунальних послуг. По селах Львівщини, де можливості місцевих бюджетів скромніші, такі доплати до пенсії становлять від 50 до 200 гривень. У серпні 2005 року Волинська обласна рада визнала УПА стороною-учасницею Другої світової війни, а її ветеранів – «борцями за свободу і незалежність України на території Волині». Відповідно, за ними закріплено пільги, аналогічні до пільг ветеранів Великої Вітчизняної війни, але за рахунок місцевого бюджету. 17 червня 2009 року Тернопільська обласна рада рекомендувала встановити за кошти обласного бюджету надбавки до пенсій ветеранів УПА у розмірі 100%. Отже, розмір державної підтримки ветеранів УПА варіюється залежно від реґіону та можливостей місцевої влади. А серед самих колишніх упівців періодично лунають голоси про те, що в незалежній Україні колишні солдати УПА чи колишні політичні в’язні надалі мають набагато нижчі пенсії, ніж працівники КҐБ та інших каральних совєтських органів.

 

Організації ветеранів та їхня роль в українській політиці

 

Організація ветеранів України, яку до своєї смерти у 2008 році очолював генерал армії, депутат Верховної Ради від Комуністичної партії України Іван Герасимов, залишається бастіоном совєтського бачення історії війни і недвозначно виступає одним із ретрансляторів політичних гасел КПУ. В жовтні 1996 року в Києві пройшов установчий з’їзд альтернативного Всеукраїнського об’єднання ветеранів Другої світової війни, яке задекларувало бажання «відмежуватися від проімперських дій та намірів відродити Совєтський Союз ветеранської організації, очолюваної товаришем Герасимовим» та «об’єднати зусилля усіх ветеранів, які визнають і підтримують Конституцію України та її незалежність і тим самим сприяють консолідації українського суспільства». На чолі нового об’єднання став учасник війни у лавах Червоної армії, відомий фізик-теоретик і знаний своїми патріотичними виступами народний депутат Ігор Юхновський (через 10 років, 2006 року, він очолив Український інститут національної пам’яті). Всеукраїнське об’єднання ветеранів задекларувало свою «державницьку» позицію та підтримувало ідеї президента Ющенка щодо примирення ветеранів війни. Поступаючись прокомуністичній Організації ветеранів чисельністю і впливовістю, нове об’єднання таки спромоглося створити плюралізм ветеранських виступів у політичній сфері.

Про природу взаємодії (а точніше, її відсутности) двох цих організацій може свідчити їхня реакція на вже згадуване вище рішення Ющенка про присвоєння звання «Героя України» Степанові Бандері. У зверненні Організації ветеранів, написаному мовою совєтської пропаґанди, стверджувалося, що «в сучасному світі немає мабуть країни, де б так відверто заохочувався націонал-фашизм і паплюжилась, та ще й в рік 65-річного Ювілею Перемоги над фашизмом, вирішальну роль в якій відіграв радянський, в тому числі український народ». У заяві-відповіді Всеукраїнського об’єднання ветеранів, написаній в так само непримиренно пропаґандистському дусі, наголошувалося, що конкурентна організація «представляє лише ветеранів-колаборантів – вірних поплічників кривавої тоталітарної компартії вже мертвого Союзу, саме тих вірних “лєнінців та сталінців”, які вкрили могилами Україну в роки голодомору та масових убивств».

Загалом участь ветеранських організацій у політичному житті України доволі обмежена. На відміну від сусідніх Росії чи Білорусі, де «зверненнями ветеранів» обґрунтовувалися докорінна ревізія шкільних підручників історії чи навіть політичні переслідування неугодних владі часописів, інтернет-сайтів і журналістів. Багатомільйонна група «ветеранів» в Україні достатньо соціяльно аморфна і пасивна, хоч саме від її імені Комуністична партія до 9 травня 2010 року розвісила в Луганську плакати зі Сталіним, а в Запоріжжі встановила пам’ятник «вождеві народів», який під час прокурорської перевірки виявився «елементом оздоблення» обкому КПУ. Серед раніших прикладів політичного тиску від імені ветеранів можна згадати хіба що повернення до шкільних підручників терміна «Велика Вітчизняна війна» (парламентська дискусія з цього відбулася в середині 1990-х років). Але це повернення не вплинуло на загальну інтерпретаційну схему підручника, досить послідовно зорієнтовану на конверґенцію совєтського та націоналістичного наративів війни. Воно лише спричинило кумедну термінологічну плутанину кшталту «Націоналістичне підпілля у роки Великої Вітчизняної війни» .

Як не існує єдиної організації совєтських ветеранів, так немає і єдиного об’єднання ветеранів УПА. Тим більше, що від часів війни і дотепер існують окремі, нерідко антагоністичні організації, що походять від двох фракцій ОУН – бандерівської (яка завжди мала репутацію революційнішої й радикальнішої) та мельниківської (поміркованішої й більш компромісної). Зрозуміло також, що чисельність ветеранів УПА не перевищує кількох тисяч людей, які, втім, мають серйозний символічний капітал в очах частини українського суспільства.

Напередодні президентських виборів 2010 року Всеукраїнське братство ОУН-УПА виступило зі зверненням, у якому закликало український народ і всіх «патріотичних» кандидатів у президенти об’єднатися довкола кандидатури Віктора Ющенка, який єдиний, на їхню думку, «здатний ставити справедливий опір Медвєдєву і Путіну та ґарантувати Україні незалежність». У цьому зверненні містилася пряма критика Олега Тягнибока – найрадикальнішого за риторикою кандидата в президенти, який під час кампанії інтенсивно покликався на боротьбу УПА і водночас намагався використати в Україні антиімміґраційні гасла крайніх правих сучасних европейських політиків. Автори звернення дорікали Тягнибоку за небажання відмовитися від власних амбіцій на користь Ющенка. Водночас штаб Тягнибока поширив інше «Звернення ветеранів УПА до українців», яке закликало голосувати тільки за Тягнибока, який єдиний з усіх кандидатів виявив «справжню пошану» до УПА. Залишається додати, що на виборах президента Олег Тягнибок набрав 1,43% голосів.

 

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.