Пастирі слів

Жовтень 2010
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
856 переглядів

Отмар Герль. Інсталяція
«Мартин Лютер: на тому стою»
(2010; Вітенберґ, Німеччина)
Світлина Фабриціо Бенша / DDP.

Олена Кривобок, Світло. Збірник радіобесід і радіопостановок. Книга перша, Кременчук: Християнська Зоря, 2008.

В. Ф. Райчинец, Сборник радиопроповедей программы «Благая весть в каждый дом», Київ: [Б.в.], 2008.

Петро Залізний, Світло Євангельської ниви, Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика», 2009.

Павел Гараджа, Слово без маски, Одесса: Христианское просвещение, 2008.

Стрелы лукавого. Сборник очерков журналистов Всеукраинской христианской газеты «Разговор», под ред. С. Мирного, Горловка: Еммануил, 2007.

А. А. Опарин, Победившие время..., Харьков: Факт, 2009.

Трансформація сучасного релігійного життя, яке також улягає законам «глобального села», проявляється зокрема у його медіятизації: методи подання інформації у релігійних мас-медіях урізноманітнюються, перегукуючись із процесами у мас-медіях світських. Окрім технологічних новинок на кшталт авдіокнижок, що їх начитують духовні особи, требника для iPhone, соціяльної мережі churchpeople.ru чи послуг на кшталт молитов есемесками, наявні спроби розширення меж релігійного медійного простору до «нежурналістських» посередників: від інтернет-записки – мікроблогу twitter – до останнього прихистку доелектронної цивілізації – книги.

Українські протестанти почали випускати збірники своїх публіцистичних творів щойно у 2000-х роках. За час української незалежности й свободи совісти протестантські засоби масової комунікації перейшли щонайменше чотири стадії еволюції.

1990-ті роки – доба «психологічного самвидаву». Протестантська журналістика розвивалася бурхливо й стихійно і була майже винятково (інколи войовничо) конфесійною. Вигулькували й щезали без сліду десятки назв видань. Можна вбачати в цьому ефект «розтискання стиснутої пружини»: в текстах панувала емоційна піднесеність, авторів п’янила сама можливість одверто комунікувати зі світом на свій лад. Як риси самвидаву слід кваліфікувати публікацію «шухлядних» творів, безоглядну критику конкурентів, цілковиту байдужість до оформлення й редаґування, бюджетування й маркетинґу видань. Видавці не просто вбачали в журналістському професіоналізмі щось зайве – вони хизувалися аматорством. Такі настрої не зникли й дотепер, навіть і серед церковної інтеліґенції: 2005 року анкетування випускників протестантських семінарій України показало, що вони відносять курс радіослужіння до категорії найменш важливих навчальних дисциплін.

На початку 2000-х років медійна сфера протестантських церков трансформувалася в бік помірної комерціялізації. Подорожчання продукції та навіть необхідність платити за інформацію викликали нарікання, мовляв, «замість літературного служіння маємо літературний бізнес». Виникли видавничі корпорації (одеські «Богомыслие» й «Христианское просвещение», київська «Светлая звезда»), мережі розповсюдження (всеукраїнська «Книжкова полиця»). Конкуренція і пошук самоокупности – дотаційний статус виявився надто ненадійним – викликали розширення тематики та диференціяцію авдиторії, вихід за конфесійні межі.

У середині 2000-х виник варіянт порятунку збиткових медій – кочування в інтернет: запорізька газета «Мост надежды» перетворилася на сайт adventus.info, харківська радіостудія «Надежда мира», припинивши (з фінансових причин) мовлення на міській FM-станції, набула «другого дихання» як медіятека bibleradio.narod.ru. Це було особливо характерно для кольорових журналів, зокрема столичних: видання «Христианство» створило електронний архів і розщепилося на блоґи evangelism.ru – okolokino.net – e-vangelie.blogspot.com; «Реалис» розчинився в сайті realis.org, початково створеному задля...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі