Парадокси постколоніяльного виміру

Травень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
118 переглядів

Лариса Масенко, Мова і суспільство. Постколоніальний вимір, Київ: Видавничий дім «КМ Академія», 2004.

Постколоніяльні студії в Україні є тим лакмусовим папірцем, який дає змогу скласти доволі чітке враження про стан і сучасного українського гуманітарного знання, і сучасної української національної ідентичности. З одного боку, занедбаність і позірна незапотребованість постколоніяльної теорії в Україні може видатися якимось прикрим парадоксом, якщо взяти до уваги багатосотлітнє підлегле становище України, що робить її майже ідеальним об’єктом для постколоніяльних студій. Із другого боку, така занедбаність свідчить про досі живі та глибоко зачаєні комплекси підлеглої нації, які, всупереч усім історичним реаліям, рішуче, хоча й зовсім ірраціонально, змушують відкидати саму можливість означення минулого статусу України як колонії. Напевно, саме в другому чинникові, а також у неймовірній інерційності мислення, успадкованій від совєтської академічної системи, слід убачати причину того, що проблемі постколоніяльности було присвячено так мало уваги. З відомих мені значних публікацій можна згадати деякі статті Марка Павлишина, імпліцитно постколоніяльні дослідження Миколи Рябчука, Ярослава Грицака та деяких інших авторів із середовища «Критики», недавно видану працю Мирослава Шкандрія та студію Едварда Саїда «Орієнталізм». Тим цікавіше було розгорнути випущене у видавництві Києво-Могилянської академії дослідження Лариси Масенко «Мова і суспільство. Постколоніяльний вимір», яке своєю назвою не лише обіцяло по-новому підійти до такої болісної, хоча водночас малодослідженої теми, але й анонсувало певний виклик уже узвичаєним підходам до цієї проблеми, а саме колоніяльному та антиколоніяльному. Ці обидва попередні дискурси мають чітко встановлений порядок, що реґулює говоріння про мову в їх межах. Порядок колоніяльного дискурсу ґрунтується переважно на запереченні або самого факту існування української мови як відмінної від російської, до чого вдавалися російські інтеліґенти й чиновники впродовж XIX століття, або ж, коли таку практику унеможливив потужний розвиток модерної української національної ідентичности й антиколоніяльного дискурсу, на запереченні існування хоч якихось проблем у мовній сфері, що нам намагалися довести совєтські ідеологи, говорячи про гармонійний розвиток усіх мов народів СССР. Така практика побутує і донині, на що справедливо звертав увагу Володимир Кулик, зазначаючи, що порушення питання про нормалізацію мовних відносин в Україні «“центристські” політики й урядовці схильні кваліфікувати як пошук популярности серед виборців чи намагання відвернути увагу суспільства та влади від інших, справді важливих проблем. На їхній погляд – що його вони успішно вживлюють у масову свідомість – мова практично не є в українському суспільстві проблемою».1

Cпробую повернутися до цієї теми наприкінці статті.

Антиколоніяльний дискурс, натомість, протиставляв цьому запереченню ревне ствердження як існування відмінної від російської української мови, так і наявности мовних проблем, наголошуючи явище русифікації та інші утиски української мови, до яких удавався імперський центр. Марко Павлишин у статті «Козаки в Ямайці: постколоніяльні риси в сучасній українській культурі», вміщеній у його книжці «Канон та іконостас», наголошував дзеркальну взаємозалежність колоніяльного й антиколоніяльного дискурсів, де другий стає певним повторенням і відлунням порядків першого, тільки з неґативним знаком, що, безперечно, центрує антиколоніяльний дискурс на його супротивнику та замикає його в межах, які визначає, а інколи й свідомо дозволяє центр. Така зацикленість не лише робить...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі