Пам’яті «останнього неокласика»

Серпень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
153 переглядів

Ігоря Васильовича Качуровського (сам він, на противагу усталеному діяспорному «пане Ігорю», віддавав перевагу саме такому звертанню – з патронімом) часто називали «останнім неокласиком». За тим стояла його власна свідома настанова: і віршами, і перекладами, і літературознавчими текстами плекати тяглість традиції київських неокласиків – через Юрія Клена й Михайла Ореста до дня сьогоднішнього.

Втім, стосунки із сьогоденням в Ігоря Васильовича завжди були складні. Він ніколи не боявся бути «білим круком». У всій українській літературі минулих десятиліть він чи не єдиний ставився до Поезії не лише як до осяяння, одкровення, зачудування чи виливу певного трансцендентного досвіду, але й як до Високого Ремесла, базованого на складній віршознавчій науці.

Суворе керування приписами класичного мистецтва часом призводило до очевидних перехльостів: Качуровський не лишень демонстративно не сприймав українських постмодерністів, але й міг порівняти враження від модерного малярства із сопухом від розкладеного кінського трупа, якого поетові доводилося колись закопувати, працюючи чорноробом на арґентинській портовій залізниці…

Качуровський щохвилини був готовий кидати виклик усталеним поглядам загалу: зізнавався, скажімо, що в Столітній війні симпатизував не французам, а англійцям, і Чорного Принца вважав за персонажа цікавішого від Жанни д’Арк. Та й слово «загал» мало для нього радше неґативну конотацію. Він не любив будь-який охлос: і збольшевизованих матросів, які розстрілювали полонених у Крутах, і робітників-«пероністів», які в Арґентині 1950-х розправлялися з опозиційними інтеліґентами. У неприйнятті брехні готовий був замахнутися і на підставові «національні міти»: обурювався, коли з розстрілу чоти добровольців, яка поночі зайшла на станцію, не знаючи, що її вже зайняли більшовики, політики зробили «бій під Крутами», – проживши перші роки життя саме в Крутах, Ігор Васильович добре знав трагічні обставини безпосередньо від очевидців.

Сьогодення суворо платило Ігореві Васильовичу за його непоступливість. Впливові діяспорні критики на чолі з Юрієм Шевельовим просто його «не помічали» (певно, вважаючи за літературний анахронізм, не вартий серйозної розмови). До знаменитої антології «Координати» упорядники включили, на думку Ігоря Васильовича, далеко не кращі його вірші, та ще й (підпершись оцінкою Євгена Маланюка) оголосили їх вторинними, такими, що «захлинаються в якомусь закостенілому формалізмі, основаному на техніці з підручників поетики». Але це не ставало для нього підставою для якихось компромісів – поет лишень іще дошкульніше відгукувався і про критиків на чолі з Шевельовим, і про упорядників «Координат», Рубчака з Бойчуком, і про нелюбих «постмодерністів».

Водночас різнобічна освіченість (вишкіл у Бориса Ярхо ще в передвоєнному Курському педагогічному плюс відвідування Графотехнічного інституту в Буенос-Айресі – в ті роки, коли там творив великий книжник XX століття Борхес), безумовний літературний хист і мистецький смак робили Ігоря Васильовича постаттю унікальною. Він був без перебільшення провідним українським віршознавцем минулого століття. Більшість його перекладів слід уважати за еталонні. Його медієвістичні розвідки, окрім глибокої науковости, позначала елеґантність викладу (майже як у знаменитого француза Жака лє Ґофа – тільки представляв Качуровський культуру, якої, на відміну від французької, майже не існувало на карті світу, тож і відомість його виявилася незміренно вужчою). Із його літературознавчими концепціями можна сперечатися, але їх не можна апріорно відкидати.

Нарешті, Ігор Васильович таки був першорядним поетом і цікавим прозаїком, і до майбутніх антологій української поезії, що претендуватимуть бодай на якусь об’єктивність, неминуче ввійдуть і декілька його віршів.

Моє заочне спілкування з Ігорем Васильовичем розпочалося 1988 року, коли я отримав ксерокс сторінки 526 «Хрестоматії української релігійної літератури», яку він упорядкував і видав у...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі