Пам’яті Олега Лишеги

Березень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
640 переглядів

Понад чверть століття Олег Лишега був для мене не тільки одним із найкращих українських поетів, до перечитування і осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґравндом 1970-х років, найперше з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, який першим відкрив шлях до трансцендентальних вод озера Волден, де жив Торо, до майже повністю невідомої в Україні американської поетичної традиції, а головне — до вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати.

Те, що написав сам Лишега, в тому числі з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезію треба вживати мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину (і як тут не згадати слова іншого видатного поета, Ігоря Римарука: «Поезія — Медея, що вбиває дітей своїх»?). Однак, як слушно зауважив Тарас Прохасько в післямові до найповнішого вибраного поетових творів, Лишега сам по собі був утіленням найвищої поезії, в тому, що він робив, говорив і в тому, як мислив. Може, якраз ця небуденна місія, бути живим утіленням поезії, додавала Лишезі невимовного чару майже дитинної свіжости і безпосередности. Він міг зненацька заспівати пісню Елли Фітцджералд на зустрічі з читачами. Вмів задушевно говорити з деревами і птахами, рибами й раками, яких, знов-таки, вмів ловити голими руками. Ходити босоніж по снігу і по вогню. Це не було письмом або ж радше саме це й було письмом, таким, яким воно має бути в своїй первісній істині, коли босі сліди на снігу не означають нічого іншого, окрім самих себе, водночас породжуючи безліч надлишкових змістів, простіше кажучи, створюючи новий, інакший, прекрасний і неозорий засніжений світ, у якому можна протоптувати стежки, якими досі ще ніхто не ходив.

Лишега писав собою. При всій м’якості й відкритості він завжди чинив наполегливий опір спробам класифікувати його та його поезію, втиснувши її до якої-небудь загальнозрозумілої таксономічної клітки, із суто дзенською послідовністю або ж дитячою впертістю повторюючи: «Ні». Ні, не натурфілософ. Ні, не послідовник Торо. Ні, не адепт східних учень. Подеколи це спростовування очевидних, здавалося б, речей доводило до відчаю, аж ...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі