Пам’яті Михайлини Коцюбинської

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1524 переглядів

Іван Дзюба

Михайлина Коцюбинська визначилася як особистість у романтичний період шістдесятництва. Вона символізувала спадковість української інтелектуальної традиції, зв'язок тих наших поколінь, між якими руйнівна історія силувалася вирити глибоку прірву. Рафінований літературознавець, вона жила і глибокими громадянськими почуваннями. У багаторічному протистоянні тоталітарній системі виявила твердість і витримку. Водночас залишатися собою означало для неї постійно розвиватися, професійно зростати (за найтяжчих умов), не піддаватися догматизмові, поборювати те «патріотичне» спрощенство, яке вона зневажливо називала «одноклітинністю».

Мирослав Маринович

Михайлина Коцюбинська з ректором Українського католицького університету о. Борисом Ґудзяком і Мирославом Мариновичем (Львів, 2004 рік). УКУ.

 

Михайлина Коцюбинська з працівниками відділу рукописів Інституту літературу ім. Шевченка НАН України (Київ, 2006 рік). Світлина з архіву Галини Бурлаки.
 

Михайлина Коцюбинська не рвалася на сучасні ярмарки марноти, тому до трапези владоможців допущена не була. Але всі, хто її знав, були певні, що не це є мірилом величі й калібру цієї постаті. Нині, коли Господь усе-таки покликав її до себе, справедливість цієї певности стає очевидною.

У російських дисидентів символом мужности була спроможність «вийти на площу» й публічно заявити свій протест. В історії українського дисидентства таким знаковим  символом виявилася спроможність «демонстративно встати», коли лунає заклик заманіфестувати свій протест проти дій влади. У той знаменний день 4 вересня 1965 року у тому знаменному київському кінотеатрі «Україна» на заклик Івана Дзюби Михайлина Коцюбинська сміливо встала – і відтоді залишилася серед українців символом прямостояння.

Серед усіх своїх колеґ-шістдесятників Михайлина була чи не найменш ідеологічною. Вона була людиною принципів, а не безхребетного «тверезого глузду»; людиною слова, а не доктрини. І хоч яким дивним це може видатися багатьом партійним функціонерам, саме це й посилювало здатність Михайлини стояти прямо. Бо їй не треба було «хитатися разом з лінією партії», не треба було йти на компроміси задля політичних домовленостей чи захисту позірної «чести партійного мундира». Саме тому ви не побачите її прізвища у жодному списку ідеологічних рухів чи угруповань. Проте вона навіки вписала своє ім’я у список лицарів чести.

Оця неідеологічність Михайлини Коцюбинської творила ще один важливий ефект: її готовність стати на захист українства загалом і скривдженої людини зокрема була дуже органічною і природною. Це робило її патріотом без націоналістичної вузькости і демократом без догматизму деяких правозахисників.

Михайлина довірила ґронові своїх друзів чи не найдорожче, що в неї було: її славне родинне ім’я, гідним якого вона завжди хотіла бути. Довірила, будучи певною, що вони це ім’я не спаплюжать і його не розтопчуть. І воно справді стало окрасою й гордістю шістдесятництва. Воно леґітимізувало дисидентське середовище в очах народу, бо рух, до якого долучилися такі постаті, як племінниця самого Михайла Коцюбинського, є морально й національно виправданим. Якоюсь мірою це компенсувало травму, завдану українству більшовицькими захопленнями сина письменника – Юрія.

Для молодої Михайлини шістдесятники були її родиною і її всесвітом. Це джерело її наснаги, якір її стійкости, вісь її духовного зростання. Вона залишилася вірною тóму давньому лицарству духу, і що більше відходили у вічність її побратими, то стійкіше й надійніше тримала вона невидимий прапор Руху дисидентського опору.

Силою свого родинного походження, Михайлина Коцюбинська була народжена у світі літератури і змалечку посвячена літературі. Писемне слово оточувало її звідусіль, гойдало її на колінах поетів, плекало її творчий стиль, формувало її мистецький смак. Із відходом Михайлини обірвалася природна «сполучна ланка», якою доля єднала світ «домашнього», тобто неідеологічного, Павла Тичини зі світом Василя Стуса.

У ці сумовиті дні, коли душа прощається з нашим незабутнім другом, якось особливо відчуваєш її посланість. Поява таких людей не випадкова. Вони даються нам для того, щоб ми пам’ятали: людина таки може ходити по неспокійних водах громадянського життя, не тонучи. Та що там: навіть не забруднивши своїх підошов!

Євген Сверстюк

Про життя Михайлини Коцюбинської хтось має написати книгу – на додачу до її «Книги споминів». То великий характер, що виробився на бездоріжжях другої половини страшного століття, яке ковтало імена і долі.

Хтось скаже: «З таким прізвищем можна...».

А насправді – а ні з яким прізвищем не можна!

Двадцяте сторіччя не шанувало ні людей, ні імен. Вожді входили в нашу свідомість під кличками. Ми вивчали їхні сфальшовані біографії, де замовчувано найголовніше. А весь совєтський народ писав «автобіографії, а жив без біографій». («Я, як і всі трудящі» і т.д.).

У Михайла Коцюбинського було багато дітей – що ви про них можете написати? Вони щось писали, щось друкували – не будемо ворушити...

Вона народилася (семимісячною) в тій кімнаті, де народився Михайло Коцюбинський. То 1931 рік. Після «великого перелому» перед «великим голодомором» і «великим терором». У зоні великого мовчання. Мабуть, тільки в показовому державному музеї, де батько, садівник з натури, розводив квіти, був затишок від арештів, шмонів, мітинґів... Сюди, в той райський сад, любили приходити Тичина, Рильський, Сосюра, артисти, професори і взагалі добірна інтеліґенція. В домі домінував культ дитини.

Звичайно, «вітер з України» вривався і в хату, і в душу. Але вікна були захищені. А на вікнах – фіранки.

Тонка верства культури навколо Михайлини витворювалася з найкращого пилку, якого ще не розметав той «чортів вітер». І та верства має велику непробивну силу, відпорну до ударів.

Коли ми познайомились на початку 60-х (сама підійшла в бібліотеці і сказала: «ми ж по суті знайомі»), вона була ідейною комуністкою. В культурних людях партійність якось соромливо приховувалася. Наші вечірні розмови в парку Шевченка вона потім назвала «оргією розкутої думки». А можна було назвати варварською нещадністю. Бо як таке терпіти: «партія, до якої ви належите, є злозачатою і злочинною уже в теорії, в розпалюванні класової ворожнечі, і ви, людина розумна і талановита, не маєте права закривати на це очі».

Звичайно, вона захищалася тим, що до тієї партії належить багато і розумних, і талановитих. Але то не арґумент.

Коли ми заходили до її господи, де на дверцях поблискувала табличка «Проф. С. Маслов», у колишньому кабінеті професора все було, як у кращих поезіях Павла Тичини: «Еллади карта, Коцюбинський, на етажерці лебідь». Тільки культура не любить копіювань, а зберігає дух...

Здебільшого люди живуть у полоні свого минулого, а воно у Михасі було майже номенклатурне. Усіма шанована, всім відома. В університеті на дошці пошани – портрет Михайлини Коцюбинської (коли її викликав на допит майор КҐБ Кольчик, то виявилося, що вони знайомі: портрети на дошці висіли завжди поряд). А коли Михайлину у 1966 році виключали з партії, у начальства була непевність. Зате маленькі колеґи-конформісти умовляли:

– Ти ж зовсім не для тієї компанії...

– А для якої ж я?

– Вони йдуть на боротьбу. А ти ж естетка, ти навіть слів не знаєш таких крутих...

– Знаю, – сказала Михайлина тихо.

– Ану скажи мені прямо...

– «Блядь!» – сказала Михайлина, і доброзичливців наче віником змело.

Слово упало настільки прямо в око, що бідолашний співробітник умить зрозумів, що тут усе продумано.

На початку 60-х Михайлина твердим почерком писала початок своєї біографії на білому полі українського болю. Почалося гостре розмежування, суворий вибір і болісний розрив із минулим, яке завжди з тобою! Чесне переосмислення свого життя – то завжди болючий процес. Відмова від привілеїв у ті часи здавалася смертельною. Адаптація малої дитини при такій незахищеності – то крок для відважних.

«Блажен, хто тратити уміє», – писав Стус. Чи тільки блажен? Тільки видатна особистість іде дорогою утрат назустріч своїй зорі. То вже постать із драматургії Лесі Українки – та, що палить за собою кораблі.

Михайлина не брала на себе забагато, що було б понад сили. Але вона ділила погляди і долі своїх ув’язнених друзів. То була принципова позиція.

Серед паперів я побачив моє «Останнє слово на суді» почерком Михайлини. Документ для передачі за кордон. Вона цього не пам’ятає, як не пам’ятає багато своїх «першодруків» самвидаву. У пам’яті є механізм самозахисту в екстремальних ситуаціях.

Натура цільна, вона знала силу самообмежень і заборон. Мені пригадується епізод після мого повернення з Сибіру. Рік 1984. Борисові Дмитровичу Антоненку-Давидовичу залишалося ще місяці життя. Він показував пожовклий довідник про письменників України: «Я тут перший на “А”. А залишився вже останнім...». Михайлина доглядала його і діставала якісь дорогі ліки.

На якомусь святі ми зустрілися у його домі за столом. Борис Дмитрович тихенько шепнув мені, щоб і йому дали чарку – «вона вас послухає».

Я підняв руку: «Нас двоє проти тебе одної. Ми, старі зеки, в дорогі ліки не віруємо».

Вона скрушно посміхнулася і зняла заборону. Собі отаких послаблень вона б не дозволила.

Проте вона вміла якось рятуватися в умовах постійних стресів. На фотографіях вона з малою Танею то в Карпатах, то в Прибалтиці, то в Середній Азії. Такі мандри, може, єдиний лік від совєтського режиму. В дорозі, в іншому краї ти ніби втікач із зони постійного нагляду. Вона любила посилати поштівки до лагерів своїм приятелям, щоб вони знали, що життя триває, а зона – то мине, як сльота.

На тій сонячній хвилі вона трималася до останку. Телефонувала мені майже щодня. Радила, що треба прочитати зі свіжих публікацій. Давала матеріял, переважно зі своїх перекладів, до газети «Наша віра». Вона перечитувала всі публікації в тій газеті, чого не скажеш про багатьох клерикалів. Очевидно, релігійне коріння жило в основі її органічної культури, ферментувало і зміцнювало її моральну силу. Її мати і няня, черниця Дуня, передали дитині свою «філософію серця», доброту і любов. А спадок цей несуть сильні духом і не завжди конфесійно орієнтовані. Власне на тому спадку і тримаються струни української традиції.

Як вона встигала за всім стежити! Національний біль і сором її діймав до глибини. Як людина послідовна, вона, звісно, визнавала Бандеру і Шухевича героями. Як людина широкої культури, вона сахалася усякої однобічности і крайности. Але до фактів треба ставитися тверезо й об’єктивно.

Культура нації тримається на відповідальності кожного. Там, де немає плекання й активного захисту, там культури немає. Якось на восьмому році нашої незалежности в пресі стали з’являтися повідомлення про комісію, яка перевіряє моральні якості наших великих класиків і приймає їх до списку «достойність чести». Я публічно виступив проти недостойної авантюри, затіяної мізерними людьми. Степан Пінчук подав на мене в суд за образу його «як ученого і як особи». Суддя потребував якихось сторонніх свідчень. Голова СПУ Юрій Мушкетик і голова КУІ Іван Драч погодилися зі мною, що це «якесь неподобство», а далі – умили руки. І тільки Михайлина Коцюбинська негайно написала до суду своє свідчення про чічіковську затію творення неопоганського канону для РУН-віри – на полі, яке охороняється законом. Культура була середовищем її особистого життя і полем її праці. Полем, яке захищає Людина.

Сторінки2

Автори
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі