Пам’яті хранителя старожитностей

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
204 переглядів

На 99-му році життя упокоївся Юрій Васильович П’ядик (4 червня 1908 – 24 травня 2007) – світла людина, невтомний збирач архівних, бібліографічних, бібліологічних та інших матеріялів з історії української культури. До нього зверталися літератори, історики, мистецтвознавці: здавалося, П’ядик знав усе або принаймні достеменно знав, де шукати потрібні відомості. Він був науковою інституцією в одній особі.

На виклик хижої доби, яка нищила культуру, він дав тверду відповідь, яка доводить можливість відновити, всупереч усьому, тяглість «нитки часу». Одноліток Юрія Шевельова та Григорія Кочура, Юрій П’ядик, як і вони, був свідомий цієї особливої місії свого покоління. Інженер за освітою, він був, однак, людиною культури, зеровського штибу «культуртреґером». Батько його дружини Галини Антонівни, професор медицини Антон Іванович Собкевич, знайшов ув особі зятя однодумця і молодого друга: разом вони творили власну оазу шляхетности, інтеліґентности, по змозі іґноруючи «безстильних років соромітний спадок» (Микола Зеров). Картини Олександра Мурашка, Сергія Васильківського, Юхима Михайлова, улюблені книжки тут були ніби членами родини. Та присвятити себе по-справжньому збирацькій діяльності П’ядик зміг, лише вийшовши на пенсію. Хто зна, чи не в цьому секрет його довголіття: він займався улюбленою справою беззисково й самовіддано, над ним не тяжів офіціоз, його не терзали властиві багатьом колекціонерам ревнощі й заздрощі до «суперників». Тож коли його давній приятель Борис Федорович Матушевський заповів родинний архів Сергієві Білоконю, Юрій П’ядик поставився до цього зі спокійним розумінням і стосунки з обома змін не зазнали. Натомість у багатьох випадках рідкісні, безцінні матеріяли ніби самі знаходили, «обирали» саме його. Він мав смак до забарної та позірно невдячної роботи архіваріюса: опису, каталогізації, класифікації, опановувавши все це самотужки. Так постали в його зібранні унікальні бібліографії: видавництва «Сяйво», Миколи Плевака, матеріялів із літературно-мистецького життя в газеті «Рада», персоналій багатьох українських поетів XX століття, зосібна Грицька Чупринки, збірки матеріялів Комісії ВУАН із вивчення живої української мови тощо. В тиші архівів умів дослухатися власної дослідницької інтуїції і не лякатися обсягу роботи, якій, здавалося, не буде краю. Так, зокрема, було порятовано, повернуто з непам’яті іконографію студентів університету святого Володимира – справжні обличчя доби. Пізнавати час у такий спосіб йому було особливо цікаво: на знаменитій груповій фотографії учасників відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві 1903 року саме він зідентифікував усі 68 осіб.

Готуючи до друку том вибраних праць Сергія Єфремова (випущений 2002 року), упорядниця видання постановила собі зібрати якомога повніше зацілілу єфремовську іконографію. Завдяки Юрієві П’ядику видання прикрасив унікальний знімок із десятилітнього ювілею Першої трудової школи в Києві (яка була заснована як перша українська гімназія імені Т. Г. Шевченка і в якій він сам колись учився). Крім Сергія Єфремова, директора школи Володимира Дурдуківського й ще понад 170 осіб (три чверті з них зумів зідентифікувати Борис Матушевський), серед зображених на знімку є також художник Юхим Михайлів, – тож коли й сам П’ядик незабаром (2004 року) випустив монографію, присвячену цьому митцеві, це була нагода вповні оцінити зичливість і щедрість дослідника, який без вагань надав колезі (до того незнайомій) змогу першою опублікувати безцінний знімок. П’ядикове дослідження, либонь, не має аналогів за ретельністю копітких студій задля повернення цього митця до національної культури – вони, зокрема, майже на сотню одиниць розширили каталог його творів. Драматична доля художника та його спадщини надали П’ядиковим студіям не так інтерпретаційного, як археографічно-репрезентативного характеру: це дбайлива реконструкція життєвих обставин, оточення, творчих імпульсів, контекстів і впливів, хронології фактів, зокрема художніх виставок, а також літературної та перекладацької творчости, педагогічної та мистецько-громадської діяльности Михайлова. Точність і чесність як оптимальна дослідницька «методологія» дають нам урок виняткової ваги. Як і ціле життя Юрія П’ядика.

Автори

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі