Пам’яті Дмітрія Алєксандровіча Пріґова

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
164 переглядів

Шановний читачу, спробуй повернутися думками у весну 1987 року. Палає зоря ери «перебудови»; увесь Совєтський Союз, а зокрема Москва (імперії завжди централізовані), повниться захватом від нових виставок іще недавно забороненого мистецтва; «товсті» журнали починають друкувати твори, щойно звільнені від тавра заборонености, поряд із новими текстами, що торкаються найпроблемніших і найпохмуріших сторінок совєтської історії; у кінотеатрах починають демонструвати фільми «з полиці». Дедалі сміливішають у нових виставах театри – зокрема, починає активну співпрацю із сучасними поетами-нонконформістами студентський театр Московського державного університету. І ось одного чудового вечора десь півтора десятка поетів, які незадовго перед тим об’єдналися у Московський клуб «Поезія» – першу офіційно визнану літературну організацію поза Спілкою письменників СССР – улаштовують виступ на сцені цього театру, у вщерть заповненій залі університетського будинку культури на вулиці Ґерцена.

Для мене це був вечір, що змінив мою фахову долю і врешті перетворив мене зі студента-мовознавця на дослідника сучасної літератури та культури країн колишнього СССР і Східної Европи. Але тепер, по двадцятьох роках, спогади з того вечора щораз більше забарвлюються сумом: уже немає трьох найяскравіших зірок того вечора. 1995 року відійшла з цього світу неформальна лідерка клубу і, твердили колеґи-поети, його «душа», Ніна Іскренко. 1997 року трагічно загинув яскравий і безстрашний молодий провокатор Андрєй Туркін. 16 липня 2007 року помер старійшина клубу Дмітрій Пріґов (5 листопада 1940 – 16 липня 2007).

Звісно, значення Пріґова в культурному житті країн постсовєтського простору зовсім не вичерпує безпосередній контекст цього поетичного угруповання другої половини 1980-х. На мою думку, не було би перебільшенням назвати його найголовнішим першопрохідцем постмодерністичних підходів до поетичної творчости в російській літературі. Завдяки протеїстичній природі його таланту, Пріґов також став ланкою, що пов’язувала світи літератури, образотворчого мистецтва, мистецького перформенсу й теоретичного обґрунтування художньої діяльности в останні десятиріччя існування Совєтського Союзу та в постсовєтську добу.

Пріґов увійшов у літературу досить незвичним шляхом, оскільки його освіта й перші кроки як митця були пов’язані винятково з візуальним мистецтвом, зокрема скульптурою та архітектурою. Крім того, він, як сам розповідав пізніше, наприкінці шістдесятих – на початку сімдесятих років, обіймаючи бюрократичну посаду, пов’язану з архітектурними справами, десь упродовж п’яти років щодня відвідував бібліотеку ІНІОНу, провідної совєтської дослідної установи з гуманітарних і суспільних наук, де зумів отримати читацький квиток із необмеженим доступом до закритих фондів. Пріґов винайшов свій унікальний і зрілий літературний стиль приблизно в середині сімдесятих років. Водночас 1975 року він зміг здобути членство у скульпторній секції Спілки художників СССР, що пізніше не раз рятувало його від найгірших ексцесів державного тиску, хоча вже на початку правління Ґорбачова, 1986 року, КҐБ таки примусово спровадив його до психіятричної лікарні. Але, на щастя, вже настала інша доба. Чималий міжнародний розголос і рішучі протести деяких ліберально налаштованих впливових представників совєтського літературного істеблішменту змусили владу звільнити Пріґова буквально через декілька днів.

У спогадах Дмітрій Пріґов не раз наголошував, що ніколи не почувався «шістдесятником», хоча за віком він, одноліток Іосіфа Бродського, належав до цього покоління. Пріґов зберігав навдивовижу «молодечий» підхід до свого культурного та соціяльного статусу. 2001 року, маючи вже за шістдесят, він казав: «Соціяльно я досі підліток. Культурно я молода людина, хоч фізіологічно, біологічно я старий». Його прихід у світ літератури в зрілому віці, коли йому було вже добряче за тридцять (хоча його перші літературні спроби й датовані серединою шістдесятих років), та його зв’язки із концептуалістським рухом у совєтському дисидентському образотворчому мистецтві спричинилися до того, що 1978 року Пріґов став співзасновником концептуалістської школи в російській літературі, де його вирізняє не лише обсяг творчої спадщини, але й глибоке теоретичне підґрунтя позірно простих творів. Більше, ніж будь-хто, Пріґов заслуговує визнання за те, що започаткував у сучасній російській літературі підхід автора-дослідника, на противагу утопічно налаштованому аванґардистові, що силкується створити безсмертні шедеври. Тоді як Владімір Сорокін, його колеґа з концептуалістської школи, зосередився в експериментуванні винятково на безпосередній роботі з різноманітними шарами совєтського мовного простору, Пріґова більше цікавили ментальні – і свідомі, й несвідомі – структури, що складали підґрунтя цьому мовному існуванню homo sovieticus’а в публічному та приватному житті. Твори Пріґова поєднують елементи найширшого спектру людського досвіду, і ці елементи, переважно вилиті у квазиграфоманські короткі поезії (хоча Пріґов також працював і з іншими жанрами), попервах здаються дібраними цілком випадково. У текстуальних дослідженнях Пріґов націлювався на найрізноманітніших мовців із пізньосовєтської реальности, яких бачив довкола, ось так створюючи своєрідний поетичний аналог зощенківського типу оповіді й використовуючи при цьому контроверсійнішу частину спадщини російського фольклору. Водночас Пріґов майстерно декоструював ці уявні мовленнєві особистості через ледь помітне спрямування своїх текстів у бік абсурду. Але його найбільше цікавила радше не абсурдність, притаманна власне совєтському мовленню, а можливість створити мовні портрети свідомости його багатьох «привласнених» особистостей –міського обивателя, чи поета в захваті від сили державної влади, яку символізує фігура «міліцанєра», чи навіть сексапільної молодої жінкої або сором’язливого юнака-ґея –персонажів совєтського простору, зображеного у пом’якшено-ґротескному ключі.

Ще одним винятковим аспектом творчости Пріґова був його статус самоука, творчої особистости, що сформувалася поза структурами учнівства і в літературі, і в мистецтві. Його шлях до творчости через екстенсивне читання та відверті дискусії в андеґраундних мистецьких колах, куди він одразу ввійшов як зрілий, старший учасник, також породив винятково прозорі есеїстичні тексти, як, наприклад, «Що треба знати» кінця 1980-х та пізніший «Як низьке стало високим, високе серйозним, і все це разом – сумнівним». Ці есеї, а також дві книжки розмов із Пріґовим, видані на початку 2000-х, відкривають непересічну глибину його інтелектуального бачення та гідну подиву свободу й незалежність його мислення. Для мене особисто поміж сучасних російських авторів Пріґов вирізняється чи не найглибшим і найвитонченішим розумінням постмодернізму як глобального культурного стану та шляхів його проникнення у совєтський та постсовєтський культурний простір, на противагу поблажливому ставленню до постмодернізму як до такої собі короткочасної та вже не актуальної моди – а таке ставлення, на жаль, дуже поширене в Росії та в Україні й свідчить не просто про якісь вади самого постмодернізму, але про інтелектуальну поверховість тих осіб, що дотримуються такого погляду.

В особі Пріґова таланти митця і теоретика були поєднані з яскравістю його публічних виступів, де знов-таки проявлялася його творча сміливість. Як-от в одному з його улюблених перформенсів – виконанні першої строфи «Євґенія Онєґіна» монотонним назальним співом тибетсько-буддистської мантри, що привертало увагу до семантичного спустошення масово завчених напам’ять текстів – наслідку впливу або політичної влади, або логіки культурного канону. В українському контексті увага Пріґова до соціяльного функціонування кліше на свідомому та несвідомому рівнях є, на мою думку, особливо важливим уроком. Скажімо, праця Пріґова з означуваним «Пушкін» дає багато поживи для роздумів у контексті невпинних баталій довкола спадщини Шевченка. Спробуйте, наприклад, замінити Пушкіна Шевченком у цьому класичному пріґовському вірші:

Внимательно коль приглядеться сегодня

Увидишь, что Пушкин, который певец

Пожалуй скорее, что бог плодородья

И стад охранитель, и народа отец

 

Во всех деревнях, уголках бы ничтожных

Я бюсты везде бы поставил его

А вот бы стихи я его уничтожил –

Ведь образ они принижают его

Отже, можна говорити, що на світі було багато Пріґових: поет-концептуаліст, що масово продукував оманливо прості квазиграфоманські вірші, витончений теоретик мистецтва та його функції у сучасному суспільстві, веселий виконавець «підривних» вербальних і візуальних перформенсів... Поруч із ними існував Пріґов як приватна людина, що багатьом запам’яталася теплотою, доброзичливістю і приязню. Він був напрочуд терплячим, коли відповідав на запитання з авдиторії під час публічних виступів; був прикрасою дружніх компаній, але також міг поєднувати інтеліґентську ввічливість із їдким сарказмом і разючою критикою на адресу опонентів. Більшість тих, кому випало спілкуватися з Пріґовим особисто, пригадають водночас захопливий і бентежливий вогник у його очах. Повертаючися думками до зустрічей із Пріґовим протягом нашого особистого знайомства, що почалося 1994 року, я шкодую за його людською теплотою, його підступно-дотепною мудрістю, його любов’ю до життя і передусім натхненним зразком його незалежної критичної думки. Якщо проводити паралелі з українськими авторами, я схарактеризував би Пріґова як дивний гібрид, із одного боку, аванґардиста, що повалює класиків (згадаймо Семенка), але не має футуристських претензій на трансформування світу навколо себе, а з другого боку – як відверто постмодерністичного дослідника культурних структур, сповненого карнавального духу, чиї тексти нагадують «класичний» період Бу-Ба-Бу, але з домішкою гірко-солодкого абсурдизму епохи «застою», знайомого, скажімо, з «Пентамерона» Володимира Діброви. Постутопічний скептицизм Пріґова, його радикальна відмежованість від претензій класичного аванґарду на перетворення світу, його стоїцизм, скромність і непересічний імунітет до будь-яких претензійних метанаративів мусять скластися у спадок, що надовго залишатиметься актуальним. Будь ласка, читайте Пріґова; сподіватимемося, що й в Україні його спадщина стане внеском до творчих проєктів багатьох наступних ґенерацій – передусім завдяки Пріґовському невтомному деконструюванню кліше та піднесенню незалежної думки. Нам не вистачатиме Вашого протеїстичного генія, Дмітрію Алєксандровічу. Вічна Вам пам’ять.

 

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі