Пам’ять про Анну

Березень 2005
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
201 переглядів

Сюжети не придумуються, не зникають. Вони є і є.

Тарас Прохасько. «Непрості»

 

Так буває, що самим тільки спогадом про неї можна наповнити увесь світ; ба, більше, світ заповнити Анною і побачити, що добре воно.

З пам’яті про неї виникають нові сюжети, що розгортаються у непростих просторах; думка про Анну стає спочатку словом, а тоді спогад про неї воскрешає в пам’яті завжди мінливе жіноче тіло, пізнавши котре, можна почати «думати так, як воно». Читати «Непростих» – значить пізнавати Анну й починати розуміти, як сотворено світ: усе-бо, про що мовиться, причетне до її існування і начебто пропущено крізь Анну, котра є ідеальним мірилом речей і присутня в усьому, що довкола. Тому роздумувати про будь-які речі – це переживати їх як тілесний досвід Анни, її-до-них-дотик. Складно навіть повірити, що так буває. «Непрості» – це дивний текст. І водночас дуже добрий текст. Може, він і не для читача – навіть якщо припустити, що той може бути «ідеальним», – а саме для Анни. Тієї, яка мислить тілом і щодня проживає два життя: своє і того, кого любить.

Здається сам текст про Анну (для Анни?) щораз змінюється від погляду на нього Іншого; якщо читати – значить пізнавати, то перепрочитання обертається на важливе й зосереджене не просто спогадування того, що вже бачив і знаєш, і відкриття того, чого досі не міг похопити, а й на доростання до того, про що ніколи раніше не думав. Починаєш розуміти, як це – поціновувати, здавалося б, буденні дріб’язкові, несуттєві речі й бачити, як вони стають унікальними; описувати фотокартки, стосунки з Анною/Аннами – відновлювати у собі вже знане про неї та губитися в багатошаровості пам’яті про дитину-дівчину-жінку. Щораз маліти перед зустріччю з множинністю Анн і водночас бентежитися легкості розмови про них, – якщо вона вдається, то врешті стає розмовою про єдину Анну, котрій, проте, немає ні початку, ні кінця, бо ж навіть по її смерті спогади не уриваються – навпаки, її образ тепер стає зримішим і повнішим. Анна – та, що ніколи не минає. Анна – та, що сама стає пам’яттю: її витворює, з неї приходить і в неї повертається. І в ній на диво затишно.

Саме так і має бути в добрій історії: їй не конче мати початку чи кінця, вона просто триває, народившися, здавалося би, з тієї тиші (бо що було до тексту про Анну? Сама Анна?), котра є вмістилищем усього сказування. Слова начебто виходять на поверхню, виринають із мовчазного, оживляють те, що було чиєюсь приватною історією. Але вони не ділять її між нами, слухачами, – лишень стверджують цінність особистих історій, тих, які завжди існують начебто самі для себе й проминають непомітно для інших, хоча й можуть бути для них/нас не просто цікаві, а й чимось важливі. Як от Аннина. Ці сеґментики оповідей навіть не треба аналізувати, – їх досить просто запам’ятати.

Прохаськова оповідь розгортається, як сам процес пригадування: починаєш говорити про щось, іноді зупиняєшся, уриваєш мовлення, але тиша, що западає, повна твоїх спогадів. Із неї обов’язково народиться наступний фраґмент мовлення. Прохасько їх прописує окремими, пронумерованими абзацами, поміж якими залишаються павзи, котрі треба витримати, аби відчути текст. Мені вони видаються не лакунами, які треба заповнити власною інтерпретацією (хоча це, безумовно, можна зробити), а моментом, у якому рефлектуєш над буттям – тут не мусиш квапитися і боятися кудись не встигнути, чогось не спіймати. Лякає хіба що глибина і водночас простота, а також гранична щирість розмови, що триває.

У ній дивовижно легко – хоча могло би бути страшно чи бодай неприємно – розповідати про пустку та поверхневість, яких боїшся. Про відсутність пам’яті – тут, власне, виникає потреба створити її, відчути її повноту. Аннину пам’ять Франциск незбагненно добуває з досвіду власної непам’яті, наповнює її до нескінченности, зберігаючи досвід кожної з трьох Анн – тоді навіть світ здається сотвореним для неї та заради неї, бо тільки цій жінці дано (чи, може, дозволено?) так безборонно й безбоязно повертатися щоразу в те саме місце. Світові ж у мить наближення, входу Анни в його тривання повертається стан первинности, особливої чистоти; бо знову-сотворення, що розпочинається із народженням Анни, кожного разу (в акті її приходу, а радше повернення) є його оновленням, освітленням пам’яті про світ, адже ж про попередню Анну спогади переважно добрі. Ось так, не пам’ятаючи своєї історії, запам’ятовуєш натомість історію Іншого й, зберігаючи її в пам’яті, почасти привласнюєш її собі, а частково й насправжки стаєш до неї причетним як співтворець ідеального образу. Пам’ятаєш і свою роль у його проєктуванні з непам’яті у реальність, перенесенні з невідомого в упізнаване. Так стається, скажімо, коли Франциск упізнає в Анниному сні – що його намалював із Анниних слів, а вона підправила малюнок – картину Босха: те, що було не-Аннине, але пропущене через її (під)свідомість і вміщене в пам’ять. Тепер картина проявляється завдяки називанню очевидного та знаного для Франциска. Це вже його знання раніше-привласненого, без якого Аннина пам’ять про цей образ була би неповною.

Пам’ять надто рідко є пам’яттю лишень про себе й для себе. Нею ділимося, і, властиво, тільки тоді вона стає по-справжньому цінна: ми або даруємо себе в ній Іншим, або оживляємо їх для себе. Згадувати – значить розпочинати діялог із тим, про кого мислиш, а також тим, із ким готовий поділитися своїм досвідом. Оцінивши пережите очима Іншого, запитати, що в ньому важливе, а що марнотне? Що вартує записувати й перечитувати (як це робить Анна), а що треба просто минати, бо ж «життя залежить від того, попри що йдеш»? У «Непростих» залишається чи, радше, триває пам’ять окремих митей, образів, слів, доторків, відчуттів і, природно, всього, що може поновити їх яскравість. Проявити в пам’яті, як фотокартки. Спочатку це тільки обриси, що проступають; згодом – образи, які про щось свідчать. Тоді до знімків треба придивитись уважніше й, вочевидь, бути готовим говорити про пам’ять фотографії.

Перша – стара й недатована. Спогадування не так людей, як ландшафту. Сюжету, складеного з фраґментів навіть не розказаного, а просто побаченого. Відтворення до найменших деталей того, що фіксує фотограф – можливість побачити те, чого не бачив ані він під час фотографування, ані Франциск чи Себастьян. Це пам’ять, що стає твоєю тільки тоді, коли її по-справжньому потребуєш. Коли стаєш важливим не ти сам на фото, а все, що було поруч. Чого міг не помітити. І що хочеш бачити, щоби знати свою історію сповна або щоби створити її для інших такою, якою вона могла би бути. Тому пам’ять про Анну й про себе (адже ж власна присутність при ній є вагомою часткою цього Тексту) почасти видається такою, що мусить виринати саме з непам’яті, яка має в якийсь момент бути вимовлена, говорена, бо інакше не відбудеться.

Ми прочитуємо це фото для Анни або ж принаймні слухаємо, як його оповідає їй Франциск, адже він також мусить бути в спогадах про Анну не інакше як учасник її приватного досвіду – інакше чи мав би він право на творення світу, в якому Анна є повнотою всього? Пам’ять неначе б актуалізується, набирає повноти тільки тоді, коли поділена з кимось; коли оживає через розповідання того, що є/видається/може бути правдою (знання чи вигадування своєї історії), інакше ніколи немає певности, чи вона насправді існує (те, про що не мовиться, начебто не-є). Читач мусить говорити про фотографію, бачити її зі слова, котрим вона твориться і стає річчю; інтерпретувати пам’ять. Інтерпретація може стати й дуже спекулятивною: босоногий Франциск біля річки, з поверхні якої видно чиюсь голову, може на мить перетворитися ледь не на святого з Асижу, що проповідує до німих риб... Провокативно, але... Може, й таким Франциск хотів бути присутнім у Анниній пам’яті? Пам’ять отож – це нагода бачити себе й інших водночас чужими й своїми очима; наше мовлене й подумане Слово перетворювати в Дію, що змінює реальність і сама творить: рефлексії щодо пережитого, спільний досвід, звички, уподобання. Відтак Інший, і тільки він, із котрим пам’ять є сотвореною, поділеною та привласненою, стає запорукою повноти буття у світі. Якщо він раптом зникає, губиться якийсь вагомий для обох спільний Текст і виникає загроза власним ідентичності та буттю. Тому-то Франциск потребує спогадувань усіх Анн, творення з однієї Анни іншої, віднайдення тієї-яка-ніколи-не-проминає. Коротко – буття Анни. Якщо її не стане, тоді просто втратиться сенс бути.

Найпростіший шлях усвідомлювати це буття-разом – говорити самому й «могти постійно чути, що говорить інший». Тут, власне, до тексту про Іншого, що його витворюєш сам, до пам’яті, яку йому даєш, долучається незалежна від наших інтенцій пам’ять Іншого, яку він сам зінтерпретовує, а ти привласнюєш; пам’ять, виснувана з його рефлексій, мовлення не так до когось, «як просто вголос», з котрого, проте, отримуєш змогу проживати чиєсь життя. Далі – спільне говоріння-слухання одне про одного – спогадування особливо пам’ятних і важливих митей (часом для цього треба починати думати тілом, як Анна: тоді можна відновити пам’ять дотику, пережиті колись емоційні стани. Тоді треба встигати фіксувати пам’ять тілесности, котру нечасто зафіксовано в словах, проте її можна спохопити й відновити фізично).

Тут очевидною стає потреба повернутися до розмови про фотографію – більше навіть уявну, ніж реальну, що є пам’яттю, котра могла би матеріялізуватися в зображенні, але зафіксована лишень у свідомості. «Щодня він бачив тисячі бездоганних кадрів, але чомусь не наважувався використовувати камеру. Тому запам’ятовував їх з таким зусиллям, що іноді ловив себе на думці – так далі не можна». Відтак пам’ятається не застиглий образ, а живе тіло, увічнюється не німота збереженого на фотопапері тексту, а мова жестів та порухів, легкого усміху. Це досконаліші знімки за насправді сфотографовані, які, про що пише Єлєна Пєтровська, «симулятивні саме своєю миттєвістю, своєю дзеркальною схожістю з об’єктом зйомки, іншими словами, тим родом подоби, яка, творячи ідеальну копію <...>, знищує будь-яку пам’ять». Натомість уявні знімки мають здатність її створювати. Це дуже раритетні фото: їх не можна ні розтиражувати, ні комусь показати точнісінько такими, якими бачиш їх сам; вони можливі вповні лишень у внутрішній пам’яті, пам’яті-для-себе – вона, за бажання бути поділеною з Іншим, на жаль, дещо втрачає барви. Але оповідь Франциска про неї, описування Анні її самої (коли минуло вже багато років з часу «фотографування») є свідченням особливої його присутности поруч; пам’ятання в деталях ніким, окрім нього, не баченого, а отже, й ніким більше не проговорюваного, – це його постійне перебування при Анні, мовчазне, а деколи вимовлене звертання до неї. Відтак, занурення в пам’ять уявних фотографій – це розмова, яка може тривати, навіть якщо Анни не стане.

Отож тиші в «непростому» просторі насправді не існує. Її заповнює або рефлектування, або спогадування, котре, фактично, також є розмовою: чи то з собою, чи то з уявним Іншим. Це тиша, наповнена пам’яттю.

Пам’ять дається також у впізнаванні. Уривків зі снів у прозі та фільмах, Анни та Непростих на картині Босха, моменту, в який Анна стане жінкою – світ наче пульсує єдиною на всіх історією. Все можна впізнати, бо світ – це всього-на-всього забуті сюжети, що пригадуються, коли пильно дивитися на обличчя. Здається, тільки Анна не стає сюжетом як таким, бо пригадується радше не лицем, а тілом (або їх множинністю); кожне ж тіло, попри фізіологічну подібність, має особливу історію – надто довгу, аби вміститися в один сюжет. Врешті, ми з цього починали: світ повен Анни (або Анною?), і всі сюжети, отже, звершуються в ній або задля неї. Принаймні розповідання їх – як і все говоріння – так чи так стосується Анни. Навіть її смерть не може стати єдиним сюжетом – вмирання Анни не має звичної для смерти межі: вона час від часу повторюється, відбувається як подія, а Анна триває й далі. Немає, отже, й остаточности втрати, це радше розлучання, котре тут сприймаємо не як заперечення чогось, а радше як настання здійсненого. Тим-то воно не є болісним – лишень тим, що звершується, приймається як даність, впізнається як те, що має бути. Тут спадають на думку слова Мартина Гайдеґера: «Смертних називаємо тепер смертними не тому, що земне життя закінчується, а тому, що смертні здатні на смерть як на смерть». Анна переживає вмирання потрійно, і якщо її повернення щоразу ставало тим, що оновлювало світ, і він починався спочатку, то смерть є лишень павзою, в якій можна молитися за Анну, бо більше нікому цього зробити. І лишень коли надходить час молитися за «Анну, Анну й Анну», дещо вагаєшся, чи випадає чекати її знову-народження...

Однак пам’ять про Анну ніколи не проминає. Містячи в собі увесь світ, ця дівчинка-жінка народжується у кожному спогадуванні: про непростих, війну, любощі, сни, малюнки, смерть, сміх, тишу, свободу – це тільки дещиця пережитих з Анною і завдяки їй досвідів. Це лишень початок розмови про неї; вона ж, як і сама Анна, ніколи не вичерпується.

Залишається дуже тривкий спогад тіла – попри всі розлуки та відходи. Чи не з цього варто було починати, і чи не про це ми досі говорили? Досвід буття з Анною народжується-бо з пізнання того, як це: зустрічати її щоразу в новому, а проте щоразу тому самому тілі, любити кожну його рисочку настільки, щоби могти відмовитись від усіх інших жінок, яких міг би кохати. Не потребувати їх, бо вже маєш Анну. І радіти, що маєш Анну, з якою можеш стати одним тілом і врешті знати її краще, ніж вона сама. Пригадувати любощі з нею і відчувати, наскільки цей спогад малий супроти того, що було насправді. І знати, напевно знати, що «якби їм вдалося запам’ятати це тілесне відчуття так, щоб будь-коли могти його точно згадати, то почуття щастя було би постійним».

Не йдеться про зупинення миті, лишень про поцінування пам’яті, вміння наповнювати себе спогадом про Анну та знати, що добре воно. Хай навіть це тільки

історія погляду вздовж щоки

повість губ

ціле есе в сірниковій коробці,

а загалом, пам’ять особливого спокою та любові. Так теж буває. Ліпшим від такого спогадування є тільки присутність самої Анни – дитини-дівчинки-жінки. Тієї, що ніколи не проминає. Розмову про котру не можна та й не треба закінчувати, бо кожен Аннин відхід – ніщо інше, як запорука знову-повернення. А доти залишається і так багато – пам’ять.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі