Отар Чиладзе: дорога на Мтацмінду

Грудень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
138 переглядів

Збиратися до Грузії на конференцію, вперше в житті до Грузії – і почути, що не стало Отара Чиладзе! Раптом із нещадною ясністю збагнути, що мій заочний образ країни сформували найбільше саме романи цього письменника: колись їх читали як «ковток свободи», вони були улюбленим читвом усіх дисидентів на просторах цілого Союзу, їх любили злидні-інтеліґенти, отой «мислячий очерет», який своє почуття протесту виявляв у тому, що читав новинки й ходив на філармонійні концерти та в оперу, хоч це далебі не допомагало дотягти до получки... Ті вікопомні розмови на кухнях, про які ще з тридцятих років жартували – «сьогодні ми набалакали на стільки-то років суворого режиму», – черговий роман Отара Чиладзе там теж фігурував, його романи приходили туди у природній послідовності своєї появи: «Йшла дорогою людина» (1972), «І кожен, хто стрінеться зі мною» (1981), «Залізний театр» (1984). Уже «Березневий півень» позначений у російському перекладі 1991-м роком, він і за часом зображених подій ближчий, і до читачів прийшов за інших обставин. Рельєфні, парадоксальні, незабутні характери, палкі пристрасті, по-південному бурхливі конфлікти – чи йдеться про леґендарні часи аргонавтів, чи це події XIX століття, чи рубежу XIX і XX, а чи вже повоєнні роки... Надзвичайно яскрава, потужна, пластична проза, метафорична й широко асоціятивна (адже автор починав як поет), сповнена свого непозиченого «магічного реалізму », достеменно магічного. Коріння його можна в особливий спосіб відчути в піднебесному Сіґнахі, де народилися брати Чиладзе (Тамаз – теж відомий письменник), коли стоїш над Алазанською долиною з її неймовірними обріями: таких, здається, навіть із літака не побачиш. Фортечний мур на схилах – наче гребінь на спині доісторичної істоти, а там унизу біліє інше місто, що зветься Цнорі... Напевно, такого більше ніде в світі немає, і недарма на проєкт перетворення Сіґнахі на туристичний центр спрямовано стільки зусиль і коштів. Ще вище нагору, до музею, пропонують під’їхати чимось на зразок відкритого трамвайчика без рейок, а кермує ним кахетинець такої яскраво типової зовнішности, що одразу згадуються персонажі картин незрівнянного Ніко Піросманішвілі, теж уродженця цих місць. Уже за кілька хвилин ми стоїмо перед його картинами – і слово чести, тут, у власному середовищі, вони промовляють найвиразніше, і найвимовніше перегукуються з романами Отара Чиладзе: ось поряд із музеєм інший персонаж обох митців продає чурчхелу, а там біля крамнички їх зібралося кількоро... «Терапевтичний ефект» тієї прози полягав у незбагненно органічній єдності, злютованості національного світовідчування та цінностей загальнолюдських; драматизм і навіть трагедійність життя були як молодим вином просякнуті хай терпкуватим, та все одно життєствердним гумором, а палка любов до кожної грудки рідної землі несуперечливоєдналася з тією нещадною національною самокритикою, яка є свідченням духовного здоров’я і волі до власного майбутнього, і віри в його неодмінність.

Існує одна загадка, що її можна означити як «риторичну», тобто самодостатню і без відгадки: чому ті давніші шанувальники романів Отара Чиладзе ніби зрадили його – не читали направду видатних творів, написаних уже після розвалу Союзу («Авелум», «Ґодорі»)? Письменник простував далі, розвивався, сягав нової досконалости, а його авдиторія раптом різко поменшала, хоч письменником світової мірки він залишився, на відміну від багатьох весільних генералів минулої доби. Отож таки схоже, що з каламутним милинням нашого радянського минулого ми вихлюпнули щось невідшкодовне в сенсі культурного обміну? Авжеж, це простіше, ніж дбайливо той спадок ревізувати: он які пристрасті довкола Гончара! До того ж колишні наклади вже й уявити неможливо, до того ж навально розширилася картина власного письменства, до того ж наступні покоління в масі своїй вже й не такі завзяті «чителники», як звалася ця пристрасть у давню давнину...

Отарові Чиладзе либонь було достатньо тих читачів, що залишилися з ним, і...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі