Останній причал Брандана

Червень 2009
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
205 переглядів

«Він присвятив своє життя українському перекладові», – це твердження подвійно характеризує Віктора Вікторовича Коптілова – як перекладача і перекладознавця. Але, на жаль, воно набирає остаточної переконливости лише тоді, коли життя вже прожито. І після цієї крапки – full stop – починається цілком окреме, самостійне життя перекладачевих текстів – і перекладних, і ориґінальних, і друкованих, і недрукованих, і завершених, і незавершених.

Бо від своїх перекладацьких справ

У незбагненну він пішов країну,

Де, мабуть, чує мову янголину,

Якої ще ніхто не переклав, –

так 19 років тому відгукнувся на звістку про смерть Юрія Лісняка Ігор Качуровський. А нині ці рядки спадають на думку з іншої скорботної нагоди...

Присвятитися українському перекладові в імперській колонії на ім’я УРСР, знекровленій голодом, репресіями та війною, де літературу вже успішно очищено від «шкідливих» імен, а мову – від «націоналістичних» лексем і словоформ, – це було справою досить ризикованою – надто якщо тебе ваблять ширші обрії, ніж «братні літератури народів СРСР». А проте пам’ять про Розстріляне відродження годі було винищити до кінця. Уже на схилі віку Коптілов пригадував, що його мама, Марія Іванівна (дівоче прізвище – Федорова), розповідала йому, як бігала на лекції Зерова, – він лише вагався – як студентка чи як вільнослухачка.

Про свою першу, ще «наївну» спробу перекладу, здійснену 1948 року, Віктор Вікторович оповів по багатьох роках своєму учневі Віталію Радчукові, – це була балада Людвіґа Улянда «Прокляття співця». Химерний вибір як для десятикласника радянської школи! До речі, німецьку мову він знав з дитинства – від батька, Віктора Євтропійовича Коптілова, художника за фахом.

Далі був філфак Київського університету, дружба з Віталієм Русанівським (тодішнім головою комсомольського осередку) та Костем Волинським – заводіякою і душею компанії. І нові перекладацькі вправи. Але справжнє захоплення перекладом прийшло вже в аспірантурі, спричинивши навіть зміну теми кандидатської дисертації: замість історії прислівника – «Нарис історії українського поетичного перекладу (дожовтневий період)». Це була перша в Україні (рік захисту – 1964) кандидатська дисертація, присвячена історії українського художнього перекладу, – і поряд зі сміливістю у виборі теми молодий дослідник продемонстрував тут неабияку розкутість наукового мислення (навіть такий авторитетний рецензент, як Максим Рильський, визнавав, що змінив деякі власні погляди на переклад під впливом цього дослідження).

З науковим пошуком Коптілов поєднував викладацьку роботу в рідному університеті, а 1971 року захистив докторську дисертацію «Актуальні теоретичні проблеми українського художнього перекладу» – першу в українській філології докторську дисертацію з теорії перекладу. Його перу також належить ціла низка ґрунтовних перекладознавчих праць, етапними серед яких стали монографії «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971), «Першотвір і переклад» (1972), підручник «Теорія і практика перекладу» (1982, 2003). Варті уваги й десятки статтей на перекладацькі теми, де розсипано чимало ориґінальних ідей. Наприклад, у коротенькій розвідці «Догматичність теорії і гнучкість перекладу», зупиняючись на проблемі силабіки та її відтворення в українських перекладах, Коптілов піддає ревізії загальноприйняту думку, буцімто силабічний вірш у нашій поезії відмер остаточно й безповоротно, і закликає сучасних перекладачів перевірити теоретичні упередження на практиці і спробувати свої сили в силабічних перекладах силабічних ориґіналів – французьких, італійських, польських. Тож лишається гірко пошкодувати, що Віктор Вікторович не встиг потримати в руках виданої наприкінці минулого року у Львові «Пісні про Ролянда» в силабічній інтерпретації свого мюнхенського колеґи Ігоря Качуровського!

У власному перекладацькому доробку Віктора Коптілова французькому письменству належало особливе місце. І це не випадково, адже понад півтора десятки років (від 1981-го) він прожив у Парижі, працюючи в Секретаріяті ЮНЕСКО спеціялістом із мовних програм, а згодом – у 1990–1996 роках – викладаючи українознавчі дисципліни в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій. Він перекладав і епіграми Вольтера, і лірику Гюґо, Валєрі, Кльоделя, Превера, Рене Шара та інших, і прозу Француази Саґан (роман «Тьмяний профіль»), а ще – середньовічний епос. Перекладач дав власні версії «Тристана та Ізольди» і «Роману про Ренара» (з елементами переспіву), створив прозову компіляцію з лицарських романів «Пригоди лицарів Круглого столу та пошуки святого Ґрааля». Крім того, він познайомив українців із рецепцією їхньої історичної минувшини у Франції (переклад «Літопису Малоросії, або Історії козаків-запорожців» Шерера), а водночас наблизив до французів екзотичний для них світ української мови й літератури (як автор практичного посібника-довідника «Говорімо українською» та упорядник-коментатор 1200-сторінкової «Антології української літератури XI–XX віків» – обидві книги вийшли французькою мовою). Поза тим, Коптілов звертався до англомовної поетичної традиції («Зимова казка» Шекспіра, вірші Дона, Шелі, Блейка, Єйтса та інших ірландців, По і Вітмена), німецької та австрійської поезії (Гельдерлін, Гайне, Рильке, Гофмансталь); перекладав поляків (від Рея і Кохановського до Стафа і Лєсьмяна) та росіян (Нєкрасова, Брюсова, Блока). Він залишив Париж, щоб нести свої знання українській молоді – читати курс теорії і практики перекладу студентам Могилянки та Київського університету, викладаючи під час літніх семестрів в Українському Вільному Університеті (Мюнхен). Але Франція, безсмертні сюжети її літературної спадщини не відпускали його. Останні його переклади, які ще чекають на друк, – із французької та старофранцузької: п’єса Жана Жироду «Ундина», середньовічний «Роман про Троянду» (скорочена версія першої частини – пера Ґійома де Льориса і фраґменти другої, що її долучив Жан де Мен), низка фабльо і «Подорож святого Брандана до берегів Пекла та Раю» – англо-норманська поема XII століття на кельтський сюжет:

Судно повз безліч островів

Абат упевнено провів,

І подолав важкий туман

Стерничий Господа Брандан.

Разом зі своїм Бранданом Віктор Вікторович таки зійшов на райський берег – але переклад лишився незакінченим...

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі