Орфей хронічний

Вересень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
47 переглядів

Це – не стільки нотатки на берегах чи історія роману або хвороби, скільки спроба автокоментаря. З безумовним наголосом на авто. Себто коментар автора, зроблений передусім для себе самого. Обдумуючи його, я раптово дійшов висновку, що такий автокоментар до найновішого мого роману може вмістити у собі дослівно все, що сталося зі мною впродовж останніх семи – восьми років. Саме стільки часу тривало його, цього роману, проживання разом з написанням.

Але вмістити всього неможливо – і в цьому вже мусив переконатися кожен більш чи менш максималістичний хронікер.

Я змушений записувати вибірково.

1

Зиму з 95-го на 96-й рік я перезимував з Антоничем. Соромно в цьому зізнаватись, але я писав про нього дисертацію. Це було випробування і, до речі, подвійне. По-перше, випробування моєї ювенільної любові до його поезії – чи втримається? По-друге, випробування власної здатности писати на комп’ютері. Той щойно з’явився в моєму домі. Докінчуючи роком раніше «Перверзію», я ще ревно заперечував, що ця істота, котра підморгує, може бути помічною у кшталтуванні найтонших тканин прози. І виявилося, що маленький миготливий курсор у чорній жахній порожнечі моніторного простору все-таки сприяє деякій миготливості думок.

Незадовго перед тим я прожив багато днів, роблячи всілякі дисертаційні виписки з Антоничевих текстів, головно поезій. Мені впало в око, що окремі його строфи досить часто справляють значно сильніше враження, ніж вірші в цілому. Я вкотре перечитав строфу про корчму на місяці – і раптом уявив собі її як писаний на кіноекрані епіграф до модного французького фільму про поета-декадента. Відтак подумалося, що коли я в той чи інший бік покінчу з дисертацією, я почну писати роман – Антоничеву фіктивну біографію.

Здається, все було саме так.

2

З 1997 року навколо мене почали вмирати люди. Звісно, з таким явищем, як смерть, я бував знайомий і раніше, але вона здавалася настільки далекою, що взагалі не могла стосуватися мене особисто. Початок поклав мій батько – від його смерти в ніч на Страсну п’ятницю я оговтувався неймовірно довго (якщо оговтався донині взагалі). На початку липня з Києва прийшла звістка про те, що один із моїх найближчих натоді друзів Віталій Коцюк таки помер у реанімаційних муках розплавленої невідомими вбивцями плоті. Я не поїхав на похорон, але (перепрошую за це «але» – воно тут аж ніяк не від бажання протиставити один подвиг іншому), так от – я не поїхав на похорон, але рішуче напився у певному франківському помешканні ще того самого вечора, тобто 6 липня. Я вийшов на балкон, усе небо було в зірках. Ні сіло ні впало мені пригадалося, що Антонич помер рівно 60 років тому, в ніч на Івана Купала 1937 року. Не пригадую, як довго це тривало – балкон і зоряне небо наді мною. Мабуть, саме стільки, скільки п’яний трагічний чоловік потребує, щоб викурити дві-три сиґарети поспіль. Але сталося – наймістичніше відчуття, що коли-небудь мені давалося: я зрозумів цілком ясно, що Антонич є (незважаючи на констатовану медиками 60 років тому смерть) і – таки справжнє потрясіння – що Віталій теж є. Це було від чуття при сутности, наважуся зацитувати, хоч би як уже заяложили цей Прохаськів парафраз.

3

Щось подібне – чи так мені лише здається? – знаходимо в одному з листів Райнера Марії Рільке, який, тлумачачи своєму польському перекладачеві шаманно-туманні і все ж ключові концепції «Дуїнянських елегій», написав так: «Смерть – це інший, невидимий і не освітлений нами бік життя: ми повинні спробувати досягти найвищої свідомости нашого буття, яка в себе вдома в обох нерозмежованих між собою областях і живиться з невичерпного джерела обох... <...> Немає ні цього, ні того світу, але є лише одна велика єдність, де пробувають вищі од нас істоти, “ангели”».

З «ангелами» мені й досі не все зрозуміло, тим...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі