Оптимістична поразка опозиції

Вересень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
54 переглядів

Нещодавно «Українська правда» вмістила велике інтерв’ю з Дмитром Видріним*. Політолог намагається розглянути політичну ситуацію в Україні у всеосяжному вимірі, ледь не під девізом: «Що було, що буде й на чому серце заспокоїться». Він висловлює багато цікавих і слушних думок, зокрема, про те, що всі кадрові зміни – губернаторів чи кого завгодно – хоч і привертають громадську увагу, насправді є подіями малозначущими. У тому розумінні, що ані політичної ситуації, ані владної системи в Україні найменшою мірою не заторкують і зводяться лише до змін персоналій. Але з тим, як пан Видрін оцінює політику та перспективи опозиції, погодитися аж ніяк не можна.

Проминулий політичний рік (а пан Видрін небезпідставно обраховує політичні роки, мов навчальні: від канікул до канікул), «закінчився повною перемогою президента. Він досяг усього, чого він не тільки хотів, але й міг би побажати». Зокрема: «Президент навчився опонувати опозиції, використовуючи <...> насамперед і способи інформаційного тиску, протидії і фінансового знекровлювання опозиції й спонсорів, що її підтримують. Тобто боротися з опозицією тими способами, які адекватні західним уявленням про стосунки влади й опозиції, тим самим не викликаючи роздратування у Заходу». Ще один вимір президентової перемоги полягав у тому, що нібито Кучма за допомогою політичної реформи здобув-таки прощення Заходу: там сприйняли реформу «як добрий сиґнал», і ставлення Заходу до України потеплішало.

Головним успіхом Леоніда Кучми політолог уважає його проєкт політичної реформи. Мовляв, відчувши першу загрозу (Мельниченкові плівки), президент змінив політичний курс, коли виникла друга (скандал із «Кольчугами») – політичний режим, а тепер, коли виникла загроза дострокових президентських виборів, відбувається зміна політичної системи. І цим Кучма нібито «переформатував напругу в суспільстві у вигідний йому формат дискусій та діялогу». Чи, трохи перефразуючи, накинув опозиції суперечку довкола штучно вигаданого предмета, відвернувши її увагу від реальних претензій, які вона висувала до президента. «Відвів суспільство у віртуальний простір квазіпроблем, які не є становими для України». Тепер у розпорядженні Кучми залишилася «золота куля» – тобто зміна економічного ладу.

А що ж опозиція? Вона, на думку Видріна, програла все, що могла, бо грала у форматі, який запропонував Кучма, замість накинути йому власний. А мала б вона, іґноруючи президентську реформу, змушувати його відповідати на свої запитання. Наприклад, у відповідь на президентове запитання про виборність губернаторів опозиціонерам (у даному разі Ющенку) треба було питати, як було приватизовано Нікопольський феросплавний завод чи «Укрсоцбанк».

Отже, все нібито цілковито логічно. Звісно, опозиція в Україні поки що не здобула вирішальних перемог. Тобто таких, які кардинально змінили б обличчя держави, її політичну систему, економічну модель чи геополітичну орієнтацію. Але не можна заперечувати очевидного факту: ніде на пострадянському просторі, за винятком прибалтійських країн, некомуністична опозиція не здобула таких міцних позицій, як в Україні. Всі пострадянські країни все ще стоять перед єдиним вибором – або сприймати те, що є, за найкращий варіянт з усіх можливих, або повернутися до часів «розвиненого соціялізму» (а може, і його віддаленіших у часі модифікацій). Або на місці, або назад. В Україні є сили, що реально пропонують рух уперед, альтернативу водночас і олігархічній стаґнації, й комуністичній реставрації. Ці сили чує суспільство, й вони, поза всяким сумнівом, реально впливають на загальну ситуацію в країні. Отож, хоча не можна (й навіть дуже шкідливо) перейматися шапкозакидацькими...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі