Омрі Ронен: поетика інтертексту

Травень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
166 переглядів

Вадим Беспрозванный. «Омри Ронен: поэтика интертекста (Заметки к теме)». Переклала з російської Катерина Демчук.

Дослідна практика останньої третини XX століття багато в чому усвідомлювала себе і через наслідування попередньої традиції, і через прагнення «відштовхнути» її (або «відштовхнутися» від неї). Біографічний метод, зокрема, не був у пошані – принаймні, він потребував переосмислення. А проте, гадаю, що той, хто візьметься писати про наукову спадщину нещодавно померлого професора Мічиґанського університету Омрі Ронена (1937–2012), з цілком очевидних причин не уникне поклику на його біографію. Навіть найстисліший перелік відомих біографічних фактів видається коментарем до джерел формування наукового світогляду Ронена. Ясна річ, дороги не завжди сходяться в шлях, але vita Омрі Роне є прикладом саме такого шляху.

Народився в Одесі в «ненадійному» 37-му році, дитиною жив у Києві, під час війни – разом із батьками в евакуації в Уфі, в 50-ті родина повернулася до Будапешта. Угорське та єврейське коріння, російська й українська мови від народження. Навчався в Будапештському університеті, потім – у Єврейському університеті в Єрусалимі, згодом – у докторантурі Гарварду, в Кирила Тарановського та Романа Якобсона. Викладав у Єйлі й у Єрусалимському університеті, був одним із засновників наукової серії «Slavica Hierosolimitana». Переїхав до США, де спочатку працював у Єйлі та Гарварді, а відтак став професором Мічиґанського університету в Енн-Арборі, «місті Енн».

* * *

Реальність сучасної філології така, що разом із померлими дослідниками, у чиїй роботі методологічний досвід того чи того наукового напрямку втілився найповніше, часто-густо зникає і самий напрямок. Причина цьому доволі проста: у гуманітарних науках дотримання технології, описаної у найдетальніший спосіб, не може ґарантувати результату. На відміну від пори романтизму, коли посмертні визнання траплялися нерідко, наш неромантичний час віддає перевагу посмертній критиці й/або посмертному забуттю. Праці Омрі Ронена, передовсім пов’язані з творчістю Осіпа Мандельштама, – монографія «An Approach to Mandel’štam» (1984) і низка раніших та пізніших статтей, зібраних у книжці «Поэтика Осипа Мандельштама» (2002), – доволі швидко стали науковою класикою; мало яка розвідка з мандельштамознавства обходиться без посилань на роботи Ронена чи принаймні шанобливої згадки його імені (бувало й інакше, але не часто). А нині настає пора, коли не тільки самі ці праці, а й досвід наукової практики, що стоїть за ними, починає правити за об’єкт дослідницького інтересу. Цей допис не може, звісно, претендувати на детальний аналіз Роненового наукового доробку. Йдеться лише про деякі аспекти цієї теми, цікавої у контексті сучасної наукової проблематики.

З іменем Ронена пов’язано започатковану Тарановським традицію інтертекстуального підходу до творчости Мандельштама. Мало того, саме ця практика сформувала той тип підходу, який не можна цілком ототожнювати з ідеями Юлії Кристевої та Міхаіла Бахтіна, що їх зазвичай розглядають як родоначальників інтертекстуального методу. Авжеж, сказане не має на меті підважити значення ані гострих спостережень Кристевої, ані тим паче філософської поетики Бахтіна, яка вплинула на гуманітарне знання цілого XX століття: вище йдеться лише про пряму тяглість.

За спогадами самого Ронена, його стаття 1973 року «Лексичне повторення, підтекст і смисл у поетиці Осіпа Мандельштама» викликала «як схвальні відгуки <…>, так і гостро полемічні листи». Втім, на відміну від структуралізму, інтертекстуальний підхід до запеклого заперечення загалом не спричинився; точніше, головна форма протистояння йому виявилася іншою. У короткій, але вельми прикметній передмові до «Поетики Осіпа Мандельштама» Міхаіл Ґаспаров писав:

Пам’ятаю своє перше враження від монографії Омрі Ронена 1983 р. – я подумав: ну ось, інтертекстуальний метод обвалився під вагою власного накопиченого матеріялу: тепер перед нами не опорні точки для інтерпретації труднощів тексту, а рівна множина «паралельних місць», що їх давно відзначають, приміром, філологикласики у виданнях післяантичних і середньовічних поетів: «пор. у Вергілія там-то». Я не мав рації. Кожен уламок цього розсипу паралельних місць за належної уваги може стати відправним пунктом для проникнення у смислове багатство тексту.

Зауваження Ґаспарова щодо «належної уваги» годі назвати необов’язковим чи випадковим. Поява праць, що доволі широко тлумачили явище інтертекстуальности, з плином часу призвела не тільки до того, що мандельштамознавство почасти почало нагадувати «мандельштамістику», але й до того, що поняття цитати стало самодостатнім, позаконтекстуальним щодо твору й/або поетики автора загалом. Якщо поминути крайнощі такого досвіду, то йдеться тут, насправді, про методологічні проблеми інтертекстуального аналізу, що були предметом обговорення у статті Ольґи Рєвзіної «Методи аналізу художнього тексту» (1998):

У багатьох версіях інтертекстуального підходу можна спостерегти дедалі більший відхід від мови як такої через мінімізувальні вимоги до виділення конотацій, що у граничному випадку є грою з означальним не автора, не тексту і не просто читача, а специфічно налаштованого читача-дослідника. <…> Вразливі місця інтертекстуальности можливо обійти, якщо поєднати дискурс із мовою, бо і те, і те покликано вербалізувати роботу свідомости у формі результату та процесу (дискурсних ходів мислення).

Під цим оглядом Роненові розвідки важливі саме тим, що містять збалансований досвід спостережень над художнім текстом, досвід, зіпертий на методологічній відрефлектованості. Інтертекстуальний підхід за Роненом не тільки не протиставляє себе засадам структурної поетики, але поєднується з ними в зорієнтованості не тільки на «дискурс», але й на «мову». У такому підході предмет дослідження, якщо скористатися означенням, яке дав Юрій Лотман, подано як точку перетину внутрішньо- і позатекстових (літературно-історичних) зв’язків. «Багатомовність» тексту корелює з його власною, унікальною «мовою».

Тут слід зупинитися на тому, що інтертекстуальний підхід часто розглядають як альтернативу структурній поетиці, синхронному (можливо, радше ахронному?) аналізові художнього тексту.

Попри те, що і тартусько-московська школа, і формальний метод, на досвіді якого ця школа спиралася, постулювали єдність синхронного й діяхронного аналізу, тривкішим усе-таки виявився погляд на ці два типи аналізу як на конфліктні. Протиставлення двох підходів до тексту як конкурентних або взаємозамісних набуло поширення у дослідницькій традиції завдяки тому, що інтертекстуальний аналіз як складник постструктуралізму сам прийшов на зміну структуралізмові з властивою тому лінґвістично-позитивістською орієнтацією: аби пити з нового глечика, мовляв, треба спершу розбити старий. І то можливості вже наявного методу, ефективність його застосування на матеріялі культури до уваги не береться внаслідок майже містичної впевнености у тому, що новий метод ґарантує здобуття нового, ефективнішого результату.

Принципи дослідження, застосовані у працях Ронена, який спирався на досвід Тарановського та Якобсона, полягають не тільки у «зануренні» тексту в історико-літературний і історико-культурний контекст, але і в отриманні результатів інтерпретації, релевантних для літературознавства. Може, і не варто було би так на цьому зосереджуватися, якби саме ця властивість не була нині полемічною щодо іншої спрямованости: вивчення літератури як маніфестації чи реалізації інших форм знання. Чи йдеться про соціологію, психологію або антропологію а чи про їх узаємопроникнення, в кожному разі, художній текст править за потвердження або ілюстрацію, яка виводиться за межі того, що Якобсон у «Лінґвістиці та поетиці» назвав поетичною функцією мови («зосередженість уваги на повідомленні заради нього самого»). Навіть у тих випадках, коли пояснювальну систему інших наук застосовано як інструментарій для тлумачення художнього тексту, постає схожа проблема: текст перестає бути системою, відкритою щодо своєї функціональної природи, він починає відповідати на «інші» запитання, і ці запитання багато в чому наперед визначають «свої» відповіді. І антропології, і психоаналізові мовна природа тексту цікава тільки якщо вона потверджує правильність заданої системи координат. Низку цікавих і точних уваг про це містить стаття Алєксандра Жолковського «Де закінчується філологія? Осінні зачищення на літніх територіях» («Звезда», 2007, ч. 1):

Філолог – спеціяліст із граматики, метрики, тематики, метафорики, композиції, текстології, цитації, теорії пародії і т. ін., а не з філософії, політекономії чи квантової механіки. Він, ясна річ, може і часто мусить робити найнесподіваніші дослідження, але експерт він передовсім у філології.

Художній текст – засадничо відкрита система, а отже, його дослідження не потребує впроваджування якоїсь «іншої», «нової» інтердисциплінарности: звертання літературознавства до решти дисциплін і їх узаємодія існують так довго, як і саме літературознавство. Знатися на системі суспільних узаємин (як нормативно заданих, так і чинних) або на семантиці кольоропозначень для розгляду художнього твору слід так само, як і, приміром, залучати фройдистську символіку, якщо та важить для автора, і розуміння цього не потребує жодних «поворотів».

Боріс Ґаспаров колись писав: «Я почуваюся мешканцем іншого світу – світу відкритих множин і кругового огляду, світу без дуального “так” і “ні”, “тут” і “там”». Його стаття, опублікована у збірці «Московсько-тартуська школа. Історія, спогади, роздуми» (1998), називалася «Чому я перестав бути структуралістом?». Нині ця назва може асоціюватися хіба що з інвективою проти догматичности будь-якого підходу, позаяк «ортодоксальний структуралізм» (якщо не брати до уваги невдалі спроби його застосування) існував тільки у працях його критиків – як такий собі ідеальний об’єкт для «бою з тінню».

Репрезентований у Роненових працях погляд на досліджуваний матеріял не розчиняє аналізованого тексту у низці інтертекстів і не замикає його в «мовній в’язниці», а навпаки, долучає до загального герменевтичного процесу самопізнання культури. Безперечно, це не одинокий критерій розгляду методу наукового дослідження, але оминути його годі.

Серія Роненових есеїв «Із міста Енн», уміщуваних від 1999 року у петербурзькому журналі «Звезда», знайомила публіку зі складним плетивом автобіографічних сюжетів, літературознавчих розвідок і культурологічних есеїв, об’єднаних особистістю автора – коли небезстороннього учасника подій, а коли дослідника, зайнятого об’єктивацією своїх спостережень, але завжди зверненого до читача «текстів культури», і в цьому сенсі цілком відкритого «іншому». Чи можна вважати «Із міста Енн» епілогом автобіографії – питання, на яке міг би дати відповідь тільки сам Омрі Ронен: крапка, яку ставить життя, не завжди збігається з авторською пунктуацією.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі