Оманливі радощі нонконформізму

Грудень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
926 переглядів

У березні–квітні 2011 року в Колумбійському університеті (Нью-Йорк, США) відбулася наукова конференція на тему «Нонконформізм і дисидентство в країнах Радянського блоку: дороговказ чи історичний курйоз?», яка зібрала відомих науковців зі США, Канади, Східної Европи. Головним промовцем був проректор Українського Католицького Університету Мирослав Маринович, серед учасників – колишні дисиденти Павєл Літвінов і Генрик Вуєц. Нонконформізм представляли художник Віталій Комар із Росії, польська театральна режисерка Ева Вуйчак і два українці – Микола Рябчук і я.

Ведучий нашої секції д-р Вільям Райш запропонував кожному з учасників побудувати свій виступ у формі відповідей на три ключові запитання.

Мої відповіді звучали так.

1. У чому полягала сутність вашого конфлікту з режимом?

Моєю єдиною підставою на звання нонконформіста є той факт, що я ніколи не прагнув бути частиною панівної більшости. Ідея належности до правлячої касти чи навпаки, до якоїсь тіньової організації, ніколи не викликала у мене відчуття безпеки та гордости, явної чи потаєнної. Я навіть не пригадую за собою цілком нормального бажання мати ґарантований соціяльний захист. (І в цьому немає моєї заслуги. Батьки ще замолоду перебралися в Київ, де мали гарну роботу і могли дати своїм дітям пристойну, як на ті умови, освіту. Отже, замість боротьби за місце під сонцем, я мав змогу зосередитися на інших речах.)

Як тільки я усвідомив себе – етнічно, політично, естетично – мені зразу стало ясно, що марксизм-лєнінізм та всі пов’язані з ним інституції та ритуали – не для мене. Але й на роль активного борця проти Системи за справедливість і права людини я також не надавався.

На щастя, літа мого формування припали на порівняно мирний період радянської історії (шістдесяті – сімдесяті роки). Широкомасштабні репресії виродилися в обмежені «хірургічні» кровопускання. Після короткої й непереконливої десталінізації та «відлиги» стало очевидно, що комунізм як ідеологія конає, тож влада мусила змиритися зі скепсисом та ледь прихованим незадоволенням своїх підлеглих. За думки, як правило, вже не карали, і кожен мав змогу відводити душу у себе на кухні. Звідси й буяння фольклору. Де сходилися двоє, там завжди лунали «брєжнєвські» анекдоти. Наскрізно зідеологізований режим для виживання потребував певної десакралізації.

Навіть за найтемніших періодів радянської історії самий факт існування інтеліґенції та її моральний авторитет до певної міри давали суспільству змогу культивувати вільну думку. З огляду на відсутність громадянського суспільства та марґіналізацію церкви, гуманістичні моральні цінності російської літератури XIX сторіччя були чи не єдиним компасом порядности в нашому болоті безглуздих гасел і догм. Але, хоч би якою переможною здавалася хода комунізму, це законне дитя західної філософської думки від народження несло в собі зерня руїни. (Система, яка відкидає все, що, за словами Ґете, «не ділиться на розум без остачі», може існувати лише завдяки насильству та брехні.) Тому, зокрема, й система тотальної індоктринації (тобто, промивання мізків від пелюшок до самої труни) весь час давала збої. Кожній дитині прищеплювали такі комуністичні принципи, як «безоглядна (в ориґіналі – беззаветная) любов до Партії» чи «класова пильність», але водночас вимагали від неї бути «чесною», «принциповою», «небайдужою». Проте жодна із цих феодальних чеснот ніколи не узгоджувалася з теорією та практикою диктатури пролетаріяту. Тому й до останнього часу «кар’єризм» у нас вважався неґативним явищем, і навіть нині можна почути розпачливий зойк «майте совість!». Такий дуалізм давав змогу існувати досить великому прошаркові людей, прилучених до розумової праці, але не охоплених виробництвом чи службовою діяльністю. Людина могла животіти десь на найнижчих щаблях соціяльної драбини і, разом з тим, вести напружене розумове життя й відчувати повагу до себе якщо не від суспільства, то принаймні від тих, хто вважав себе «інтеліґенцією». Можна...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі