Олександр Боронь: «Від Шевченка шляхи двох літератур, української та російської, остаточно розійшлися»

Квітень 2018
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
351 переглядів

Олександр Боронь – літературознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, координатор науково-публікаційних проєктів Інституту Критики (Київ) та Інституту джерелознавства Наукового товариства імені Шевченка в Америці (Нью-Йорк). У 2011–2014 роках – заступник керівника науково-видавничого проєкту «Шевченківська енциклопедія» в шести томах, член редколеґії та відповідальний секретар видання. Нещодавно у видавництві «Критика» побачила світ монографія дослідника «Спадщина Кобзаря Дармограя: джерела, типологія та інтертекст Шевченкових повістей», а наприкінці лютого ц. р. в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України Олександр Боронь з успіхом захистив докторську дисертацію, присвячену Шевченковим повістям. Говоримо з автором нашого видавництва про прижиттєву рецепцію Шевченка, специфіку літературної критики того періоду, особливості повістей Тараса Шевченка в контексті російської прози 1820–1830-х років, Шевченкову рецепцію західноевропейської літератури та інше.

Готуючись до розмови, передивлялася передмову Григорія Грабовича до першого тому зведення «Тарас Шевченко в критиці» (Київ: Критика, 2013). І з подивом виявила, що за життя Шевченка критика закидала поетові те, що він віршує українською мовою. Чи не свідчить це про те, що сучасні Шевченкові критики усвідомлювали: перед ними – інша національна література?

– Різні критики висловлювалися по-різному. Якщо говорити про вісім відгуків на «Кобзар» 1840 року, то всі без винятку рецензенти визнавали талант Шевченка. І дорікали йому, що він почав писати українською. А вже через чотири роки, коли окремим виданням з’явилася поема «Тризна» (спочатку її було надруковано під назвою «Бесталанный» у журналі «Маяк»), то справді багато критиків (наприклад, газета «Северная пчела» тричі відгукувалася про цю книжку) іронізували з російської мови Шевченка, вважали, що вона невдатна й кумедна, окрім того, підкреслювали, що бездарним є сам твір. Тут питання не так у мові, як у тому, що вона досить шаблонна. Багато в чому рецензенти мали рацію. Згодом Шевченко теж відчув, що, коли віршував російською, потрапляв у плин романтичних штампів, підпадав під різні впливи – того ж Лєрмонтова. Валерія Смілянська відшукала дослівні збіги – рядок, півтора – це навіть не ремінісценції, це цитати з тогочасної поезії. У цьому він виявився залежним. В українській мові він був інакшим. Звісно, що усвідомлення окремішности української літератури було. Щодо неї не визнавали права на життя, її трактували як малоросійську, обласну, так би мовити, літературу, і треба було, на думку загалу російської критики, швидше переходити на рейки імперського літературного процесу.

Насправді ми в цьому двотомнику («Шевченко в критиці. Том І. Прижиттєва критика (1839–1861)», «Шевченко в критиці. Том ІІ. Посмертна критика») дали огром прокоментованих матеріялів, аби була змога на цій базі здійснювати подальші дослідження та робити узагальнення.

У рецензії на «Гайдамаки» Віссаріон Бєлінський закидав Шевченкові, що його поема, попри прив’язку до історії, мовляв, ненародна. Чому?

– Почнімо з того, що Бєлінський узагалі не розумів української мови! Це стовідсотково так, ми в цьому не раз переконалися. Але він претендував на обізнаність у всіх літературних явищах. І тому його думок із приводу «народности» чи «псевдонародности» твору я не сприймав би всерйоз. Ця рецензія – можна сказати, «класика» російської критики – дуже показова щодо тогочасної рецепції Шевченка своєю вульґарністю, нестриманістю, нерозумінням художности твору. Ми бачимо з тих чи тих реплік, що Бєлінський не усвідомлює елементарного змісту твору, не вловлює фабули, вважає, що «Яремо» – це називний відмінок, не розуміє, що це кличний відмінок імені «Ярема»... Тобто критики вдавали свою обізнаність.

Від Шевченка шляхи двох літератур остаточно розходилися, вже була очевидною різниця між ними. Звичайно, все, що Бєлінський аналізував, він підтягував до своїх уявлень, зважав, наскільки літературні твори відповідали його очікуванням. Якщо не відповідали, то це відкидалося, і не останньою чергою тому, що це – українськомовні тексти. Він цьому зовсім не симпатизував, тому-то для всіх була очевидна – на Заході і для компетентних науковців тут – оця некоректність приписування Бєлінському позитивної рецензії із «Отечественных записок» на «Кобзар» 1840 року, яка абсолютно не відповідала поглядам критика. Але ці ідеологічні ігрища оголилися вже тепер, коли ми бачимо повний корпус критичних відгуків на Шевченка – прижиттєвих та року по смерти поета.

Якщо ми говоримо про Шевченкові повісті й мову, якою Шевченко обрав їх писати, то чи не можна тлумачити письменників вибір російської мови для прозових творів так: заслання, важкі життєві умови, критика не схвалює україномовної поезії, тож робиться певна поступка з урахуванням цих обставин… Якою є ваша позиція щодо цього?

– У монографії я намагався уникати однозначних відповідей на питання, чому повісті написано російською мовою. Бо питання ці, довкола яких ми постійно обертаємося, якісь зачаровані і, на мій погляд, доволі схоластичні. Вони затримують подальший рух літературознавства, аналіз художніх властивостей повістей чи інших творів. Звичайно, відповіді на ці питання треба шукати. У своїй книжці я навів перелік із дев’яти відомих причин того, чому Шевченко писав повісті російською. Я майже впевнений, що Шевченко точно не зважав на критику і на чужу думку щодо своєї творчости. У ранній творчості він узагалі з цього іронізував: згадати бодай пасаж із «Гайдамаків» («... А розумне ваше слово / Брехнею підбите»; «... кричіть собі, / Я слухать не буду...»). Тобто це така неприхована полеміка з тогочасною критикою. Пізніше з’являється усвідомлення, що полемізувати і не потрібно, особливо в творчості, не потрібно на це зважати. Він був певен своєї місії, розумів, що він хоче сказати, що це можна висловити тільки українською мовою – в поезії. Проза трохи інакша, вона, як на мене, більш свідомісна, потребує певною мірою продуманої фабули, відповідних умов для творчої праці. Це не так, як поезія: налетів вірш на мене, і я намагаюся його записати, потім це опрацьовую. Багато віршів письменника лягають на мотив народної пісні – поетична творчість у нього більш органічна, якщо можна так висловитися.

Із прозою складніше: Шевченко хотів повернутися в літературний процес, хотів мати гонорар за свою працю, хотів довести, що він прозаїк, незгірший за його сучасників, – певною мірою, це так і було. Станіслав Росовецький у рецензії на мою книжку зауважив, що за часів, коли Шевченко писав свою прозу, ще не було Турґенєва, не було Достоєвського, щойно почав писати Лєв Толстой. І Шевченко зі своїми повістями виглядав на тому тлі аж ніяк не погано. Тому він, продовжуючи традиції двомовної української літератури, писав російською – не дбав він тоді про те, що треба розробляти українську прозу, українськомовну прозу. Згадайте його передмову 1847 року до нездійсненого видання «Кобзаря». Там є декілька моментів із таким бурлескним нальотом – іще цього ми не позбулися. Це не та літературна критика, якою вона мала би бути. Попередник [Шевченка. – Ред.] Євген Гребінка, який оцінює розділ із «Гайдамаків», що друкується в альманасі «Ластівка», вдається до «кулінарних» означень: «смачна, як у Спасівку кавун» і так далі. Такими поняттями оперувала літературна критика, їй іще треба було зростати. Тому, мені здається, і проза не дозріла, були яскраві явища, той-таки Квітка, але його українськомовна проза не аж така значна за обсягом, як нам би тепер хотілося.

У чому полягають головні відмінності між російськомовними повістями Шевченка та російською повістю 1830–1840-х років?

Для необізнаного читача виникає запитання: Шевченкові повісті написано російською мовою, то чому ми зараховуємо їх до української літератури? У таких «дилетантських» запитаннях є багато сенсу, і їхній розв’язок не аж такий простий. Дехто дає відповідь: вони українські тільки тому, що їх написав Шевченко. Але такої відповіді замало, бо, наприклад, росіяни досліджують прозу Гребінки – всю російськомовну, іншої у нього не було – і вводять її у свій контекст, відстежують закономірності російської літератури. Це не означає, що ми зараз ліктями будемо боротися за наших письменників, треба це робити в науковому плані. Шевченка росіяни не зачіпають з огляду на символічність його постаті для української літератури. Але в результаті «препарування» його прози видно, що він ніби вписується в той контекст. 1820–1830-ті роки, літературу того часу він більш-менш знав; 1830–1840 – це вже його сучасність, він писав у тому синхронному контексті. Два яскравих приклади: у російській літературі був піджанр повісти про митця і мистецтво в широкому розумінні. І у Шевченка є такі повісті: це «Художник», «Музыкант». Якщо ми зіставимо його повісті на цю тему з російськими, то побачимо разючу несхожість. Головна відмінність Шевченкової прози – інший тематичний обшир. По-перше, ми бачимо Україну, співвідносну з реальністю. Вона внутрішньо полемічна до отих шаблонних змалювань князя Петра Шалікова, «Путешествие в полуденную Малороссию» Владіміра Ізмайлова і так далі. Він протистоїть традиції змалювання України як південної Авзонії в ідилічних тонах, тому тут ми маємо і «Наймичку», і інші твори, де є кріпаччина, доля кріпосного інтеліґента, яка його хвилювала, і ми розуміємо, чому. Це змальовано так, що зачіпає читача за живе. Тобто є відмінності у тематичному плані. Звісно, твори були підцензурними, і Шевченко багато в чому мав бути обережним.

Але в художніх засобах він багато в чому був залежний від російської літератури. Він міг запозичувати те, що йому подобалося. Наприклад, манеру вдаваної розмови з читачем. Це традиційний прийом того ж Марлінського, багатьох інших. Він [прийом. – Ред.] уже сприймався у 1850-х роках як архаїчний. Але поняття проґресу в художній літературі багато в чому абсурдне, бо художність, для прикладу, «Слова о полку Ігоревім» не менша, ніж художність сучасної літератури, вона просто лежить в іншій площині... Повертаючись до Шевченка: ці прийоми на позір ті самі, але він трохи інакше їх використовує. Трохи вужчий арсенал, бідніша лексика, художня палітра загалом. Шевченко ощадливіший; як і поезію, його прозу характеризує позірна простота. І та його багатослівність, яку часом подибуємо, або невправність – багато дослідників стверджують, і тут я з ними здебільшого солідарний – це свідомий прийом. Він уважав, що так треба писати: нанизувати картину за картиною, епізод за епізодом, а не, як Дюма, закручувати сюжет.

–  У своїй монографії ви говорите про те, що, на відміну від російської повісти 1830–1840-х, Шевченко не змальовує салонного життя, а звертається до зображення побуту різних соціяльних прошарків. Чи не свідчить це на користь того, що як зрілий митець Шевченко відчув нахил до фактографії, документального письма?

– Ми вже говорили про піджанр творів про митців та мистецтво. Інші жанри, характерні для російської літератури першої половини ХІХ століття (1830–1840 роки), – це світська повість. У Шевченка цього немає. Фантастична повість – цього у Шевченка теж немає. Ті ж письменники української школи російського письменства (Сомов, Наріжний) – у них є ці жанри.

Історичної повісти у Шевченка теж немає. Дехто полемізує з моїм баченням – от, мовляв, утрачено «Повесть о безродном Петрусе» (вона точно існувала, був список, її бачили з поправками Шевченка, Костомаров у своїй статті описує її зміст), але це гіпотетичні побудови (ідеться про Станіслава Росовецького, який уважає, що це – історична повість). Повертаючись до документального в Шевченкових повістях: у нього є, скажімо, зачин до повісти «Княгиня». Він безцінний для біографів Шевченка. Письменник говорить там про навчання в дяківській школі, про період, коли померла мати, а потім – батько. Інших джерел у нас фактично немає. Проте ми не повинні забувати, що це – художній твір. Тобто це своєрідна спрямованість не на фактичну дійсність, а просто особливість психології творчости Шевченка. Прозу він намагався творити із того, що краще знав, із якихось епізодів свого життя, з власних спостережень. До фольклору він майже не звертався. Є якісь вкраплення, текстуальні відсилання до народних пісень, іще якихось творів, і тут літературний контекст теж досить потужний – західноевропейських творів, тогочасних російських текстів. Але прототипів персонажів повістей – легко, нелегко – багато в чому вдалося з’ясувати, хто правив за модель для того чи того персонажа. Для тогочасного письменства це взагалі рідкість: відповідність реальних людей і виведених персонажів. Тут теж великою мірою є умовність, але ми впізнаємо Івана Сошенка, Аґату Ускову, не кажучи вже про людей, виведених під своїми реальними іменами – Брюллов, Жуковський, яких, мабуть, змальовано саме так, як їх бачив Шевченко, без домішування вигадки. Або такий другорядний персонаж, як Міхайлов у повісті «Художник». Мене вразило, як точно Шевченко його змалював, навіть намагався відтворити мовлення. Ми знаємо зі згадок сучасників, що той Ґріґорій Міхайлов був нестриманий на слово. І в Шевченка загалом усі партії – оповідачів, розповідачів, персонажів – більш-менш одноманітні, «сказ» як такий йому не властивий, але Міхайлов доволі індивідуалізований, його мовлення експресивне, листи лаконічні, але дуже яскраві. У такій налаштованості на дійсність Шевченкова особливість як прозаїка і виявлялася. Або ми говоримо про елемент жанру подорожі – але Шевченко описує свої реальні подорожі, ми навіть намагаємося визначити їхню хронологію. «Прогулка с удовольствием и не без морали» з того й починається, як герой вирушає у мандрівку; ми можемо визначити приблизно, коли це було, які міста і містечка він відвідував. Тут Шевченко не фантазує.

У вашій монографії є розділ про те, якою була Шевченкова рецепція західноевропейської літератури. Можливо, ви маєте якийсь улюблений сюжет, який водночас був би показовим щодо того, як ця рецепція відбувалася.

Вони всі улюблені, але сама книжка почалася з того, що якось, коли я читав Дикенса, то був вражений, як Томас Пінч (із роману «Мартин Чезлвіт») виявився дуже – просто разюче – схожим на Стьопу Левицького із Шевченкових «Близнецов». У мене в розділі, присвяченому рецепції західноевропейських літератур, є теза про те, що Шевченко залежний у моделюванні другорядних персонажів. Із цього невеликого відкриття почалося відстеження цієї «детективної» лінії: ми знали, що Шевченко згадує два конкретні Дикенсові романи, але можна було відстежити, які були інші романи. Дивовижне лежало поруч. Ми знали ті числа журналів, які Шевченко читав. І там виявилися інші романи Дикенса, той-таки «Холодний дім», який не вплинув на Шевченка, але так ми розширили лектуру Шевченка, знаємо більше про те, що він читав насправді. Не гіпотетично, як часто Федір Прийма писав: «Міг читати». Тоді мене приємно втішила реакція Віктора Дудка, який сказав, що в цьому щось є і треба далі шукати. Та ж «П’єрета» Бальзака – теж можна довести, що він читав цю російську переробку. Звісно, це не ориґінали, це дуже далеко від того.

Інший шлях був – згадки про Вальтера Скота, називання тих чи тих творів. Вони працюють у повісті Шевченка, це ж не просто так робиться. У реальному коментарі завжди говорилося, що такий-то твір не раз перевидавали, називалося якесь конкретне видання, співвідносне в часі, – і все. Але цього мало: це ж і художня семантика, і інтертекстуальні зв’язки, що їх підключають інші твори. Коли це враховуєш, то бачиш, як Шевченкові повісті грають іншими барвами, наскільки вони не такі пласкі, як може здатися на перший погляд. Я завжди обережно кажу, що художня цінність повістей доволі відносна.

Іще один улюблений сюжет – про «Векфілдського священика» Олівера Ґолдсміта. У дечому це може виглядати «притягнутим за вуха», але не можна не погодитися, що кількаразові згадки про Ґолдсміта кореспондують із розвитком сюжету повісти «Художник». Чомусь це постійно пов’язано з тією-таки Пашею: Шевченко співвідносить цю сюжетну лінію з однією з ліній Векфілдського священика. Не зважати на це неможливо. Разом із тим тут теж не треба переоцінювати Шевченкові повісті й штучно підносити їх до небаченого художнього рівня, як у нас часом теж вчиняють, починають робити із Шевченка ледь не Джойса. Такого рівня складности у нього немає, і не треба його штучно вигадувати.

Питання, авторство якого мені не належить, але все ж цікаво було б дізнатися вашу думку з цього приводу. Чому за повісті Шевченка, написані російською, не змагаються дві літератури, як це маємо у випадку з повістями Гоголя?

Тому що вони дуже «шевченківські». Ви, напевно, знаєте думку Григорія Грабовича про дві іпостасі Шевченка: поета і прозаїка. Вони справді дуже суттєво різняться, у термінології Грабовича це «пристосована» і «непристосована» особистість. Українською тут є певна неґативна конотація, але Шевченко у прозі справді відвертіший. За цією непоказною художністю видно його особистість. У поезії складніше: там і герметичність, і поліваріятивність інтерпретацій, і глибока символіка. Але все одно ці дві іпостасі, прозову і поетичну, нерозривно пов’язано, як на мене. Усі ж знають, що перші три Шевченкові повісті [«Наймичка», «Варнак», «Княгиня». – Ред.] було написано на фабулу однойменних чи майже однойменних поем. І далі, починаючи від «Княгини», Шевченко поступово від цього відмовляється, із цих трьох творів саме «Княгиня» найбільше відходить від фабульної схеми поеми. Тобто це період хай не учнівства, але навчання, пошуку власного голосу. Той-таки Франко – прозірливий дослідник, але як він грубо помилився щодо визначення першости написання поеми і повісти «Наймичка»: його ввела в оману та конспіративна дата. Але порівняльний аналіз, який дав Франко, надзвичайно глибокий і досі не перевершений. Отак можна геніяльно помилитися, і все одно це не нівелює висновків.

Наступні шість повістей – інша міра таланту, ніж у Гоголя. Гоголь у прозі – яскраве світове явище, за яке хочеться поборотися. Шевченко в прозі ніколи на це не претендував; можливо, цьому посприяли і радянські літературознавці, які його присадили на третю сходинку. При тому, що російська мова заохочувалася, підкреслювали, що наш національний геній писав обома мовами... Але водночас із дев’яти повістей для ширшого загалу друкували – з різних мотивів – шість.

Окрім того, дуже важливим є текстологічний момент. Із дев’яти повістей Шевченко закінчив – справді закінчив, підготував до друку, як він уважав, – три повісті, а шість – хочемо ми цього чи ні – це чернетки, він їх не закінчив. Там абсолютний різнобій в іменах персонажів, недописані слова, повтори слів, граматичні неузгодженості. Щось поправляється, але багато хто не розуміє, що тут постаралися текстологи. Мені здається, що в новому академічному виданні творів Шевченка, якщо нам вдасться його зробити, цього не буде. Буде текст Шевченка з усіма його неправильностями. Із варіянтами – можливо, посторінковими, щоб було видно, як він працював і що саме вдосконалював. Якщо він щось не доробив – це треба так і залишити, тільки пояснити в коментарях. Не треба лакувати Шевченка і виконувати за нього його роботу. І ця певною мірою недосконалість текстів – це теж дуже важливий чинник. Якось ніяково це порівнювати, але згадаймо Гоголя: як він тяжко працював над своєю прозою. Так само, як і Шевченко часом над своєю поезією: скільки ми маємо варіянтів його поетичних творів. Як він іноді тяжко шукав точне, влучне слово чи звучання певного рядка. І ми маємо докази цього: чернетки. У прозі цього немає. Як правило, це два варіянти або й узагалі тільки чистовий зберігся. Тому це певною мірою речі непорівнювані...

Але вже якщо говорити про Гоголя, то все-таки озвучу свою позицію. Мені не подобається ота наша ура-патріотична тенденція бездумно приватизувати Гоголя. Як на мене, його варто зараховувати до російського письменства, подобається нам це чи ні. Якщо, наприклад, поляк пише про українські реалії, він не стає від того українським письменником. Є українська школа в польському письменстві, в російському письменстві – це доволі коректний термін. Але в нас уже і Сомова, і Наріжного з огляду на їхнє походження оголошують українськими письменниками і мовби не помічають, що, окрім української тематики, в їхній творчості є ще багато чого. У «Петербурзьких повістях» Гоголя теж можна відшукати традиції українського літературного барока, а у «Мертвих душах» зображено українські національні характери. Але тієї постави, якої прибрав Гоголь, претендуючи на особливу роль у російському письменстві, теж не заперечиш. Ділити Гоголя або розчленовувати його – це не вихід. У новій академічній історії літератури знайдено більш-менш вдалий розв’язок щодо цього питання, але тут є що досліджувати. Хоча, повторюся, як на мене, Гоголь – письменник російський, із українським корінням, тематичними вкрапленнями, традиціями тощо.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.