Одна Кліо, дві історії

Грудень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
109 переглядів

Розпочинаючи говорити про давню дилему української історіографії – «наука – дорогі серцю істини», треба насамперед визначитися з дефініціями. Отже, під наукою я розумітиму пізнавальну дисципліну, що здобуває знання шляхом критичного аналізу свідчень, якими оперує, відтак – за означенням не може передбачити результатів цього аналізу. Під «дорогими серцю істинами» матиметься на увазі все те, що можна охопити поняттям «культура пам’яті». Тобто, йтиметься про культурну умовність, яка об’єднує українців певним спільним каноном уявлень про себе та своє минуле і сприяє ототожненню подій «нашої» давнини з нашими ж предками. Як відомо, колективне освоєння-переживання цієї пам’яті забезпечує відчуття спільности історичного кореня, тобто служить однією з головних підстав національної ідентичности. У цій функції «історична пам’ять» не боїться тесту на достовірність, бо її завданням є не дослідницька верифікація, а підтримання усталеного канону в сприйнятті «нашого» минулого – канону, над яким не розмірковують, його просто «знають» як «дорогі серцю істини». А позаяк лідерська ініціятива у формулюванні пам’яті народу зазвичай належить історикам, то й ми зосередимо головну увагу на Кліо: адже саме цій Пані ще з античности доручено зв’язувати сучасне з минулим, тобто, по-сьогоднішньому висловлюючися, формувати історичну свідомість нації.

Отож, нам доведеться вкотре зачепити співвідношення між пересічно засвоєним образом української історії, що утвердився в перебігу «винайдення» національної традиції в середині – другій половині XIX століття і залишається (ясна річ, із певними модифікаціями) чинним до сьогодні, та власне історією. У фаховому запалі не раз виникає спокуса окреслити це в поняттях сформульованої ще Аристотелем дихотомії між res fictae (речами уявними) та res factae (речами дійсними). Але таке протиставлення було би зверхницьким перебільшенням, бо самі історики досі не дійшли згоди в розмежуванні сфери своєї компетенції на уявне та реальне. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги пікантну обставину, що наша наука вивчає те, чого вже немає і чого ніколи не вдасться пізнати емпірично. Відповідно, оцінка можливостей історика коливається від скрайньої самовпевнености до скрайнього релятивізму. Нагадаю для прикладу дві такі оцінки, розділені понад столітньою відстанню. На думку великого позитивіста Леопольда фон Ранке (1795–1886), історія – це оживлена працею науковця минула реальність, «якою вона була насправді» (знамените wie es eigentlich gewesen war). А постмодерніст Гайден Вайт уважає, що історія – це країна фантазії, куди ми вкладаємо наші прагнення та надії на майбутнє.

Цілком очевидно, вічна проблема співвідношення дійсного та уявного у праці історика не дістає остаточного розв’язання. Адже, з одного боку, знання «дійсної» історії справді недосяжне, бо ми не маємо прямого доступу до минулого, а розрізнені інформації, що дійшли до нас у вигляді джерела, стануть «історичними фактами» лише після того, як їх опише історик, і в цьому сенсі історія справді є всього лиш історіографією (Вайт). Поза тим, жоден історик, укладаючи згадані «факти» в певну цілість, не є вільним від «соціяльного замовлення», тобто від тиску політичних, ідеологічних, релігійних, патріотичних тощо кон’юнктур свого часу та середовища. І саме ці кон’юнктури (Поль Рикер називає їх «характеристиками об’єктивности») диктують історикові вибір суджень про важливість-другорядність і про причинну ієрархію «фактів» усередині ним-таки сконструйованого цілісного образу минулого, хоча насправді у його розпорядженні – лише жменька хаотично розрізнених випадків, а щоб осягнути цілість у всій її всеосяжній множинності, треба було б, як зауважив хтось із філософів історії, «ока Божого» (God’s Eye-view).

З іншого боку, важкопізнаванність історії, звісно ж, не означає, що минулої реальности не існувало. Шукаючи вихід із цієї пастки (і рятуючи своє академічне реноме), історична наука XX століття змушена була раз у раз уточнювати власні стратегічні завдання та...

Про автора
Категорiї: 

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі