Обставання за упалих і суд Лінча

Березень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
283 переглядів

Усі російські борці з політкоректністю описують її за допомогою одного й того самого, певно, вельми смішного, дотепу: політична коректність це – дві лесбійки, одна чорна, інша без ноги, опікуючися глухонімою дитиною та дюжиною кицьок, удень ходять до веґетаріянської їдальні, а вечорами читають поезію жінок Сходу1. Отак пожартувавши, завзяті дотепники тут-таки набувають величної постави й патетично вигукують, що панівний на Заході культ меншин призвів до приниження більшости, що порушено саме поняття норми, що упослідженим став здоровий білий гетеросексуальний чоловік з університетським дипломом і що все це – фашизм. Розумніші визнають у політичній коректності, як-то кажуть, зміст, але нарікають на форму: все, ясна річ, правильно, кажуть вони, та надто вже лицемірно і до того ж заголосно, настирливо, істерично, і загалом – позбавлено смаку. Нарешті, деякі, найрозумніші, зауважують, що політична коректність іґнорує промисел Господній, підмінюючи об’явлення механічними правилами добра, наперед безблагодатними. Фільм Девіда Лінча «Людина-слон» сьогодні цікавий хоча б тим, що дає відповідь і першим, і другим, і третім.

Людина-слон – абсолютна меншина

Абсолютна меншина – людина з головою як у слона на хворобливо-тендітному тулубі – на початку оповіді живе на одному з діккенсівських ринків вікторіанської Англії. До балагану, де за невеликі гроші її показують охочим, приходить молодий науковець – той самий здоровий білий гетеросексуальний чоловік з університетським дипломом. Зацікавившись небаченим феноменом і вірячи у безмежні можливості науки, він забирає Людину-слона до своєї клініки. Там нового пацієнта оточують турботою: відмивають, одягають, учать говорити – спочатку просто по-англійськи, потім як джентльмена – і нарешті, вводять у світ. Сюжет починає перегукуватися з «Пігмаліоном» Шоу.

Виникає типово лінчевська пародія, заразом уїдлива і сентиментальна: Людина-слон не бридке каченя, яке стане прекрасним лебедем, і навіть не Еліза Дулітл, яку зробили лебідкою останні досягнення науки. Ані проґрес, ані світла віра в добро та справедливість, ані весь діккенсівсько-дарвінівський позитивізм неспроможні змінити вигляд героя: він як був, так і залишається абсолютною меншиною, але, як і Еліза Дулітл, Людина-слон має успіх у світському товаристві. Сама королева Вікторія присилає дізнатися про його здоров’я. І він не зраджує сподівань королеви. Він робить те, що від нього чекають: увічливо посміхається, приємно вигинається, ніжно пахтиться. Він товаришує з примадонною і сам стає цілком театральним. Він пасує до своїх нових глядачів, як пасував до старих, у балагані. У певному сенсі він у тому-таки балагані, та й публіка майже та сама: світський натовп, по суті, мало чим різниться з ярмарковим. Якби Девід Лінч обмежився цим софізмом, то й не було би про що говорити.

Але м’яко-протяжна, гірко-солодка Лінчева іронія зненацька затинається. Хазяїн балагану, не світського, а ринкового, пробирається у клініку, щоби викрасти Людину-слона – товар, який давав прибуток. Сюжет починає рухатися навспак, тема життя як каторги розкручується вдруге. Героєві знову завдають образ, із нього знущаються, його саджають до клітки. Спершу це видається повторенням, позбавленим сенсу, й лише у фіналі з’ясовується, навіщо потрібне було чергове приниження перед черговим злетом: щасливим поверненням до клініки, останнім приголомшливим успіхом у театральній ложі та тихою смертю у власній постелі.

Людина-слон – абсолютна більшість

Девід Лінч не так шукає подібності між театрально-світським і ярмарково-театральним, як наполягає на їхній відмінності, протиставляючи...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі