Нова Східна Европа як «близкая заграница» Росії?

Лютий 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
1239 переглядів

Відтоді, коли паризька «Культура» писала про простір УЛБ (тобто – Україну, Литву, Білорусь) й закликала польське суспільство відмовитися від територіяльних претензій на колишні землі Речі Посполитої та підтримати національне відродження тамтешніх націй, спливло чимало часу й сталося чимало подій*. Впала комуністична система, розпався СССР, Литва – разом із Латвією та Естонією – інтеґрувалася до НАТО та Европейського Союзу, а її місце посіла тепер Молдова. Простір УЛБ перетворився на УМБ.

Після російсько-грузинської війни, глобальної економічної кризи та відчутного зменшення активности Сполучених Штатів на сході Европи не залишилося сумнівів, що інші колишні совєтські республіки (навіть найдужче мотивовані у своїх евроатлантичних пориваннях, як-от Грузія) у передбачуваній часовій перспективі не мають шансів повністю інтеґруватися до европейських чи евроатлантичних структур. Період возз’єднання Европи, який наприкінці 1980-х міг здаватися одним з елементів «кінця історії», закінчився сам, і є чимало підстав очікувати, що сучасний східний кордон Европейського Союзу надовго залишиться кордоном між Европою Центральною (яка у повному складі «повернулася на Захід») та Европою Східною (яка залишилася «близкой заграницей» Росії).

І та друга Европа щораз більше нагадує буферну зону (таким окресленням останнім часом відверто послуговуються й деякі польські публіцисти) між ЕС і Росією. Дуже важливим і загрозливим аспектом нового поділу континенту є дослівно щоденно відчутніші асиметрії між країнами УМБ та їхніми сусідами за східним кордоном ЕС. Маю на думці не тільки різниці в тривалості життя, якості медичного обслуговування, можливості вільного пересування і перетинання кордонів, рівні корупції чи якості освіти. Йдеться також про коло проблем, що є предметом публічної дискусії, про знання актуальних европейських проблем. Наразі і Білорусь, і Україна, і навіть Молдова залишаються значною мірою в російському та російськомовному (звісно, це не завжди те саме) інформаційному просторі, і саме російські медії «творять спосіб, у який їхні мешканці сприймають події на міжнародній сцені»1, – прикметними рисами саме українського становища є і мало не тотальна залежність наших ЗМІ від сайту Иносми.Ру, і переважна російськомовність української ділової преси, і реалії телевізійного ринку.

Але чи існують риси, спільні для України, Молдови та Білорусі, які давали би підстави виокремити ці країни як осібний політичний реґіон? Пам’ятаючи, що в Україні та Молдові внутрішні поділи значно відчутніші, ніж у Білорусі, можна назвати низку характеристик, спільних для цих держав:

  • кожна з них на офіційному рівні інтенсивно послуговується риторикою европейськости й европейських стандартів, а у випадку України та Молдови це також риторика інтеґрації до ЕС, яка зазвичай не зустрічає достатнього розуміння і підтримки ані в Брюселі, ані в більшості інших европейських столиць;
  • внутрішньополітичні процеси в кожній із цих країн мають спільні для постсовєтського простору прикмети: насамперед, правлячі еліти орієнтуються не на стратегічні завдання, а на перехоплення та опанування доступних ресурсів, перерозподіл власности й марґіналізацію конкуренційних груп інтересів...
Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі