Нова економічна політика старого авторитарного режиму

Вересень 2008
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
1124 переглядів

Ціни на російський газ і нафту зросли. Опозиція, громадська спільнота й міжнародні спостерігачі, затамувавши подих, очікували економічної кризи та повстання загалу проти погіршення умов життя. Та минули квартал, пів року й навіть дев’ять місяців, а статистика й далі невблаганно реєструвала стрімке зростання прибутків «невдоволеного населення». Навіть експерти МВФ доволі позитивно оцінили наслідки функціонування Білорусі після енергетичного шоку. Врешті експертна спільнота дійшла згоди (мовляв, ці успіхи можна пояснити зовнішніми позиками) й відклала кризу на більш-менш близьке майбутнє. Влада тим часом не втрачає оптимізму: визнаючи проблеми, вона, попри те, прогнозує стале зростання економіки та добробуту білорусів.

 

1

Серед білоруських і закордонних економістів побутує таке собі консенсусне тлумачення «білоруської загадки», тобто зростання ВВП без ринкових реформ. Воно зводиться до таких тез:

Перший істотний чинник економічного зростання – митний союз із Росією. Завдяки йому протекціоністська політика сусідки автоматично посилювала конкурентноздатність білоруських товарів на російському ринку. Ба більше, під час підписання угоди про митний союз промисловість Росії перебувала у стані кризи, тож білоруські підприємства, маючи підтримку від держави (зокрема через девальвацію білоруського рубля щодо російського), швидко збільшили свій експорт до цієї країни. Обвал російського рубля під час серпневої фінансової кризи 1998 року звів цінову перевагу білоруських підприємств майже нанівець, і «загадка» опинилася під загрозою.

Але тоді дуже професійно діяв Нацбанк: він зумів уповільнити інфляцію та девальвацію, зміцнити позитивні відсоткові ставки й зуніфікувати валютний курс (якщо хтось забув, усього п’ять років тому, наприкінці 2002 року, ринковий і офіційний курси відрізнялися). Це дало змогу вивести з тіні суттєву частину валютних прибутків білоруських підприємств і залучити кошти населення на банківські депозити. Водночас влада активно «рекомендувала» банкам кредитувати підприємства, аби ті могли реґулярно виплачувати зарплату й підвищувати її до запланованих 100 доларів США (що відіграло не останню роль у перемозі Лукашенка на виборах 2001 року).

Наслідки цієї політики далися взнаки 2002 року, коли рівень бідности зріс, усупереч зростанню ВВП, що його зареєструвала статистика, а заборгованість у зарплаті сягнула 20% від щомісячного фонду оплати праці. Щоби подолати кризу, уряд вирішив підняти ціни на комунальні послуги й майже зупинив зростання заробітної плати. Це закінчилося різким падінням рейтинґу Лукашенка й «заколотом» еліт, які почали вимагати розширення своїх повноважень.

У цей складний для країни час набув чинности інший, іще істотніший складник білоруського «дива»: зростання світових цін на нафту, нафтопродукти й іншу сировину, яку експортувала Білорусь. (При цьому вона купувала нафту за цінами, нижчими від світових, а продавала нафтопродукти за світовими, дістаючи надприбуток.) На додачу влада втілила кілька вдалих інвестиційних проєктів, змодернізувавши нафтопереробну промисловість і чорну металурґію. Нарешті, на бік «скривавленої» Білорусі стала навіть погода, котра 2004 року посприяла рекордному врожаєві. Врятована економіка не тільки уникла фінансової кризи, яку прогнозували експерти, а й досягла чималого зростання ВВП на 11,4% та підвищення середньої заробітної плати (200 доларів у грудні 2004 року і 250 доларів у грудні 2005 року)[1].

Третім, і то постійним чинником зростання ВВП була так звана газова субсидія з боку Росії. Згідно з оцінками МВФ і Дослідницького центру Інституту приватизації та менеджменту (ІПМ), у деякі роки вона перевищувала 10% від ВВП. Саме настільки більше Білорусь платила би за спожитий 2006 року обсяг газу, якби отримувала його за ціною, що її «Ґазпром» установив для Німеччини.

Згідно з оцінками Дослідницького центру ІПМ, згадані чинники забезпечили десь 80% приросту ВВП у 1996–2006 роках [2]. Однак головним був політичний ефект: здобувши раціональну підтримку більшости населення, Лукашенко вивів еліти й бізнес із політичної боротьби. Водночас, аби мати підтримку від еліт (насамперед держапарату), центральна влада дала їм можливість заробляти більше, ніж раніше, і то як офіційно, так і через корупцію. Якщо в 2001 році середня заробітна плата у секторі держуправління перевищувала середню заробітну плату в економіці на 20%, то в 2005–2006 – на 50%. Згідно з даними «Transparency International», населення та бізнес почали сприймати корупцію у Білорусі як дуже вагому проблему. 2002 року індекс сприйняття корупції [3] склав 4,8 (36 місце серед 102 країн), а в 2007 році – 2,1 (150 місце серед 180 країн), тобто ситуація значно погіршала.

Бізнес теж мусив підтримати Лукашенка. По-перше, Лукашенко виявився ґарантом того, що Білорусь не зазнає експансії російського капіталу. По-друге, бізнес, який зробив би спробу підтримати політичну опозицію будь-якого штибу, влада відразу прикрила б. Отож можна говорити про існування імпліцитних соціяльних контрактів поміж 1) владою та населенням, 2) владою і держапаратом та 3) владою і бізнесом. І ці соціяльні контракти спиралися здебільшого на сприятливі зовнішні чинники, що зробило політичну систему відносно нестабільною.

 

2

На початку 2007 року всі три чинники економічного поступу Білорусі опинилися під загрозою. По-перше, Білорусь і Росія підписали угоду, за якою було запроваджено графік поступового підвищення ціни на газ для Білорусі до европейського рівня в 2011 році. По-друге, Росія почала вимагати від Білорусі встановити однакові з російськими експортні мита на нафтопродукти, а також перераховувати 85% від цих мит до російського бюджету. Не дочекавшись, вона запровадила мито на нафту, що постачає в Білорусь. Нафтова суперечка завершилась угодою, яка визначила умови постачань нафти у Білорусь і експорту білоруських нафтопродуктів. Варто завважити, що згадані угоди для білорусько-російських відносин є новиною, бо вони розраховані на доволі тривалий термін (п’ять і три роки відповідно). Останньою в пакеті нових домовленостей є угода про взаємну торгівлю, згідно з якою сторони взяли на себе зобов’язання не чинити перешкод на шляху сусідніх товарів на власні ринки. Та вона, либонь, не зможе врятувати митного союзу, якому зашкодили цукрові, м’ясні та дрібніші торгові конфлікти.

Не дивно, що ці події викликали чи не одностайне очікування кризи в економіці. Однак експерти, які 2003 року не врахували впливу зовнішніх чинників, не врахували їх і тепер. А саме зовнішні чинники відіграли вирішальну роль у тому, як спрацювала білоруська економіка у 2007 році. Перший із них – зростання цін на сировинні товари, що забезпечило додатковий приріст валютних прибутків білоруських експортерів. Інший – згадана угода про взаємну торгівлю, завдяки якій білоруська сільгосптехніка отримала доступ на російський ринок. У результаті зовнішні умови в 2007 році можна схарактеризувати як дуже сприятливі для Білорусі, принаймні не гірші, ніж у найуспішнішому 2004-му. Ясна річ, економіка скористалася з них, як змогла.

Найперше це показує динаміка експорту. Якщо 2006 року головним джерелом його зростання були нафтопродукти, то 2007-го – хімічні продукти (калійні добрива), неблагородні метали та продукція машинобудування, зокрема транспортні засоби. Ці галузі стали рушієм промисловости, пом’якшивши неґативний ефект від стаґнації у нафтопереробній і харчовій промисловості, які опинилися в найскладніших умовах. У харчовій промисловості занепали дві великі галузі: цукрова та м’ясна. Обидві зазнали збитків через Росію, і жодна з них, либонь, не має шансу повернутися до колишніх обсягів виробництва. Білорусь погодилася з обмеженням експорту цукру до Росії та мусила припинити експорт м’ясних продуктів, що їх виробляли з польського м’яса. З огляду на лобістську міць російської харчової промисловости, Білорусі на цьому ринку вестиметься дедалі важче.

Ситуацію в нафтопереробній галузі варто прокоментувати окремо. По-перше, білоруські НПЗ почали сплачувати до бюджету мита, однакові з російськими. Але ж нафту вони тепер купують за цінами, що вищі від російських приблизно на 30%. Ясна річ, отримати прибуток від експорту за таких умов важко, якщо взагалі можливо. По-друге, постачальники нафти на білоруські НПЗ, яких раніше цікавила частка надприбутку, втратили цей інтерес, бо нафтопереробна промисловість (якій тепер навіть бракує грошей, аби купувати всю нафту самій) втратила свій надприбуток. Отож постачання нафти більш-менш нормалізувалося тільки тоді, коли постачальники почали отримувати з бюджету Білорусі суттєву субсидію.

Аляксандар Чубрык. «Новая эканамічная палітыка старога аўтарытарнага рэжыму». З білоруської переклала Катерина Демчук за публікацією в часописі «Arche», 2007, ч. 10 (61).

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі