Нобель для письменника. Та його політичности

Лютий 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
3
215 переглядів

Усі розмови про Нобелівську премію в літературі щонайменше останній десяток років не просто звертають на політику, а розпочинаються з неї. Відтак головним питанням у дискусіях стає те, наскільки кон’юнктурним є чергове рішення Нобелівського комітету і якій саме політичній кон’юнктурі воно відповідає. (Про те, що воно може й не мати подвійного дна, зазвичай узагалі не йдеться.)

Далі починаються активні спекуляції про те, а хто ж, будучи рівним, якщо не кращим письменником, знову пролетів повз нагороду. Нобелівську премію-2006 дали туркові Орханові Памуку. Але знову не нагородили Мілана Кундеру, вкотре попросили почекати Маріо Варґаса Льосу, знову посунули Адоніса, відтрутили Ришарда Капусцінського, забули про Філіпа Рота... Кого ще з метрів пера, безперечно гідних відзнаки, ми не згадали?

І щоразу літературним хистом переможця дискутанти переймаються значно менше, ніж пошуками політичної кон’юнктури. (Або доведенням її відсутности. Тим-то перекладачка Памука на англійську і його добра приятелька Морин Фрилі написала до «The Guardian» (13 жовтня 2006 року) статтю «Nobel for a writer, not his politics», себто «Нобель – письменникові, а не його політичності».)

Віславі Шимборській закидали, що вона перекреслила Нобеля «значно талановитішому» Збіґнєву Герберту, активний антиамериканіст Гаролд Пінтер – сильнішому драматургові Тому Стопарду, епатажна Ельфрида Єлінек... тому ж Памукові. (А, приміром, із присвяченій Памукові публікації в газеті «Україна молода»1 можна дізнатися, що, виявляється, позаминулорічний скандал у Нобелівському комітеті, коли один із його членів, Кнут Анлунд, вийшов зі складу комітету на знак протесту проти присудження премії Ельфриді Єлінек (Анлунд заявив, що нагородження Єлінек «завдало непоправної шкоди всім проґресивним силам і зашкодило уявленню про літературу як вид мистецтва»), насправді був пов’язаний із протестом проти того, що премія-2004 не дісталася Памукові.)

А коли арґументи вичерпуються, довколалітературна громадськість погоджується, що, врешті-решт, чого чекати від старенької нефахової премії, й утішається тим, що є ж у світі чимало значно літературніших нагород. Правду кажучи, декілька років тому я й сама закидала Відьядхарові Сураджпрасаду Найполу та Імре Кертесу, відповідно, антиарабську й антифашистську кон’юнктуру.

Чистоту минулорічної насолоди довкола «нарештіцілком літературного» вибору Нобелівського комітету таки трохи підпсували свіжі в пам’яті цілком політичний скандал і суд над Орханом Памуком та перелік літературних мегазірок, яких цей 54-річний «молодик» знову відсунув від найпрестижнішої світової премії.

Літературний талант Памука складно поставити під сумнів – перелік літературних премій, що їх отримали геть усі його романи, починаючи від дебютного, і сам письменник, дуже поважний: це й турецькі нагороди Орхана Кемаля (1979) та премія Мілієт (1982) за Памуків найперший роман «Джевдет-бей і сини» (1982), французька Премія Европейське відкриття за другий роман «Тихий дім» (1991), Prix France Culture за «Чорну книгу» (1995), французька Премія за найкращу іноземну книжку, італійська Премія Ґринзане Кавур (2002) та Дублінська міжнародна літературна премія IMPAC (2003) вартістю в 100 тисяч евро за «Мене називають червоним», Prix Médicis étranger (2005) і Prix Méditerranée Étranger (2006) за «Сніг», а також Премія миру на Франкфуртському ярмарку в 2005 році.

Однак, відзначаючи Памука-письменника, хто ж міг забути про його позицію щодо вірменського й курдського питання в Туреччині, яку чимало хто вважав свідомою провокацією для збільшення популярности, і про те, як відповідний судовий процес вплинув, з одного боку, на наклади його книжок, а з другого – на стосунки Туреччини й ЕС, і, нарешті, про те, що оголошення Памука Нобелівським лавреатом, яке до того ж збіглося з ухваленням у Французькому парламенті закону про вірменський геноцид, фактично радше розбурхало, ніж потішило Памукову батьківщину.

Утім, чи стає письменник, який усі романи присвятив пошукові власної ідентичности як турка і пройшов через суд за звинуваченням в «образі турецькости», гіршим чи, може, менш достойним письменником? Чи стає кон’юнктурною нагорода, що дістається авторові, про якого впродовж року говорить увесь світ, а сам він мріє лише про те, щоби знову мати можливість жити, як раніше, – замикатися в своєму кабінеті й писати по 10 годин на добу? І питання, звісно, не в тому, за якими критеріями присуджують Нобелівську премію (і чи існують вони взагалі, бо якщо існують, то принаймні публічними вони, за винятком Нобелевого заповіту, не є). І навіть не в тому, за якими критеріями можна, приміром, із Кундери, Адоніса, Льоси, Рота й Памука вибрати гіднішого так, щоби це не викликало нарікань і сумнівів.

Цікаво, як можуть – і чи можуть узагалі, – не заважаючи одне одному, не підважуючи одне одного, співіснувати в митці потреба бути людиною, що «замикається в кімнаті <...> й на самоті заглиблюється в себе, з-поміж тіней вибудовуючи новий світ за допомогою слів», й активна громадянська позиція. Орхан Памук справді видається чи не ідеальним об’єктом для такого дослідження.

Дві душі Орхана Памука

«Загалом, я не вважаю, що політична заанґажованість – це даність для письменника. Я робив свої політичні заяви не тому, що відчував відповідальність за свій народ. А тому, що мене дуже дратувала ця ситуація», – сказав Памук в інтерв’ю мені та Андрієві Бондарю для «Дзеркала тижня» майже два роки тому (Дзеркало тижня, 2004, 26 червня – 2 липня).

А в інтерв’ю Морин Фрилі для «The Observer» за три дні до початку суду він утомлено пожалівся: «Я знаю свою уяву. Щоб писати інтенсивно та з насолодою, я потребую певних речей... Найбільше – певної безвідповідальности... А від мене вимагають пояснювати, пояснювати, пояснювати мої заяви...».

Орхан Памук і раніше робив гучні заяви. 1998 року він відмовився від звання «народного письменника», бо не міг прийняти нагороду з рук держави, яка ув’язнювала письменників і вела війну проти частини власного народу – проти курдів. Утім, найбільшого пояснення, звісно, вимагала заява, зроблена в інтерв’ю швейцарській газеті на початку 2005 року: «На цій землі було вбито мільйон вірменів і понад 30.000 курдів, і ніхто, крім мене, не наважується про це говорити».

Ця фраза мала ефект вибуху ядерної бомби: її наслідки і сам Памук, і турецьке суспільство відчувають і тепер, два роки по тому, і відчуватимуть їх іще довго. Щонайменше доки триватимуть переговори Туреччини з Европейським Союзом щодо вступу, які й без того затяглися до непристойного – на біблійні 40 років.

Так ось Туреччина кількома словами дістала ляпаса від чи не найвідомішого свого громадянина. Він насмілився публічно, ще й за кордоном, порушити табуйоване в країні питання, поставити під сумнів офіційну історію. На це знайшлася стаття 301 оновленого на вимогу ЕС, але все одно дуже критикованого з боку ліберальних сил, Карного кодексу – «образа турецькости».

Памук не міг не знати, яку реакцію отримають його слова. Свобода слова по-турецьки виявлялась у тому, що впродовж років у пресі активно обговорювано те, що вірмени самі вигадали «так званий геноцид», перша ж за всі роки існування Республіки наукова конференція з вірменського питання була під загрозою зриву, а під слідством, за тією-таки статтею 301, за якою згодом судитимуть Памука, перебували кількадесят письменників і журналістів. Із другого боку, турецька влада не могла не знати, якою буде реакція на її дії щонайменше з боку ЕС, як не ширшої світової громадськости. І проте письменник, що найбільше прагне спокою, безвідповідальности й відлюдности, свідомо наражається на скандал; країна, що пройшла довгий і досить тернистий шлях до набуття членства в ЕС, одним рухом ставить під загрозу своє европейське майбутнє.

«У Туреччини двідуші іце не можна вважати хворобою», –сказав Памук в одному з давніших інтерв’ю. Вони живуть із ним і в ньому, дискутуючи, заперечуючи й доповнюючи одна одну, суперниці й родички, одна – тільки формально витіснена, й друга – лише на поверхні панівна: османська та европеїзована, середньовічна й модерна, мусульманська й секуляризована, замкнена й зосереджена на собі та відкрита й експансивна, провінційна й центральна... Їх копіткому досліджуванню, вивчанню і примиренню присвячено не тільки всі Памукові романи, але й есеї та навіть інтерв’ю. Адже для Заходу Памук дотепер часто є просто «цим турецьким письменником», як колись, іще на початку 1990-х, коли французькі й англійські переклади «Білої фортеці» та «Чорної книги» спричинили у Франції та США справжній фурор, але походження й ім’я автора були надто екзотичними. І як не просто турок, а певною мірою Турок – уособлення цих таємничих взаємосуперечливих двох душ, утілення турецькости, з якою можна порозумітися і яку можна принаймні спробувати зрозуміти, – він volens nolens промовляє від їхнього імені, втримуючи й досі доволі зорієнталізований Захід від категоричного констатування гаданих хвороб його батьківщини.

Утім, хоча для Заходу Памук є Турком, удома його турецькість поставлено під великий сумнів. Про це свідчить не лише «образа турецькости», на якій наполягало торік обвинувачення, а й констатування того, що «нам важко вважати його одним із нас», в якому після оголошення вердикту Нобелівського комітету турецькі медії були цілком одностайні. Чи не ці позірно одностайні «ми» і є тим чинником, що найбільше «дратує» письменника, змушуючи його повертатися із внутрішнього світу в зовнішній, щоби не тільки мовою мистецтва, а й прямою мовою найпопулярнішого в Туреччині письменника, чиї книжки розходяться рекордними для країни накладами, нагадати туркам про те, ким вони є. Ким є він сам.

Памука «дратує» відцензурована, чи, за його висловом, «витіснена» історія, в якій немає місця османській, арабській традиції та імперській величі, однак є невербалізований осад сірости, провінційности, закинутости на край світу. Його дратує показна поверхова европеїзація, що дає змогу практикувати обмеження засадничих свобод, на кшталт свободи слова та релігії. На Близькому Сході дуже поширене уявлення, каже Памук, що «від Заходу можна взяти складні привабливі винаходи, методи чи предмети, не сплативши за них духовної плати... Це одна з тих речей у моїй культурі, що дуже злять мене».

Злість і роздратування є основною причиною, що спонукає Памука виходити за межі своєї кімнати, ставати публічним, а відтак і політичним, тобто відповідальним. Він ніколи не приховував того, яким обтяжливим для нього, небажаним і навіть неприродним є цей вихід. Письменник хоче від життя лише одного – можливости замикати за собою двері й писати: про Схід і Захід, про турецькість Туреччини, про провінційність, про пошуки себе в нетрях заплутаної та загубленої країни, а його країна накладає на ці теми табу. Він хоче бути собою у своїй країні – письменником у Туреччині, а суспільство вимагає письменника-пророка. Він хоче жити у Стамбулі – місті, яке стало його другим «я», а воно самим тільки існуванням постійно нагадує йому про двоїстість, подвійність, роздвоєність...

У своєму, за власним означенням, першому політичному романі «Сніг» (2002) Памук розповідає історію турецького поета Ка, що застрягає в провінційному містечку Карс у найбіднішій турецькій провінції Анатолії, яке засипало снігом і на декілька днів відрізало від решти світу. Ка намагається писати вірші про красу засніженого міста в час, коли його вулицями їздять танки, а в поліцейському відділенні піддають тортурам людей. І раптом, несподівано для себе, він стикається з питанням: «Чи може поет дозволити собіне звертати уваги на те, що відбувається довкола, коли в світі порядкує нещастя?».

Роман із містом

«Сніг» – єдиний роман, дія якого відбувається не в Стамбулі. Однак, попри позірну несхожість, Карс писано зі Стамбула, міста, яке є матрицею Памукової творчости. У книзі мемуарів «Стамбул. Спогади і місто» (2003) Памук пише:

Не можу уявити Стамбул мого дитинства без снігу... Місто і його мешканці, відірвані від решти світу, залишалися сам на сам із собою, і тому в снігові зимові дні Стамбул ставав знелюдненішим і, як мені видавалося, більше подібним на те місто, яким він був колись, у казкові дні свого минулого.

Стамбул для Памука є чимось більшим, ніж просто містом чи містом його дитинства. Його Стамбул – це місто-світ, місто-країна, місто-роман.

Для моєї творчости треба залишатися в одному місті, на одній вулиці, в одному будинку із тим самим виглядом із вікна. Доля Стамбула – це моя доля: я прив’язаний до цього міста, бо воно зробило мене тим, ким я є2.

Памук не лише ніколи не від’їздив зі Стамбула більше, ніж на декілька місяців (за винятком трьох років, проведених в Америці в 1985–1988 роках). Він купив помешкання в будинку, який колись повністю належав його родині й у якому минуло його дитинство, і відтоді мешкає в ньому.

Стамбул-Константинополь – це ще й ідеальна географічна та культурна метафора двох душ і Туреччини, і самого Памука. Колишній центр могутньої імперії, що обернувся в провінцію, складне переплетіння та нашарування історій, культур, епох – Стамбул є нескінченним сюжетом і романом у собі. «Чорна книга», на яку Памука надихнув Джойсів «Уліс», містична подорож «містом мечетей і мінаретів, строкатістю будинків, вулиць, пагорбів, мостів і схилів – цілим світом» у часовому зрізі є подорожжю в глибини забутої історії, що, попри занепад і забуття, ніколи не полишить цього міста. Як і Джойс, Памук відкриває вічне місто на околиці сучасної ойкумени і ставить його у центр всесвіту, артикулюючи в такий спосіб головні питання своєї творчости: що таке провінційність і що значить бути собою.

Вочевидь, без Стамбула не було б і Памукового великого роману, як не було би його і без примирення з власною історією. Памукові вдалося зробити цікаву річ: пориваючи з турецькою реалістично-рустикальною прозовою традицією XX сторіччя, він вливає нову кров ув европейський великий роман, який було поховано ще пів століття тому. Його великий наратив виходить за межі кожного конкретного твору, пов’язуючи їх усі в один великий метатекст, що охоплює досвід міста Константинополя-Стамбула як досвід держави й досвід самого Памука як людини, що проживає його як текст.

Коли читати роман за романом, складається враження, що читаєш різні частини одного великого тексту, географічно й біографічно пов’язані. Герої, місця, історичні персонажі, перекази й леґенди, мотиви, запозичені в суфіїв, спосіб нарації, вигадка та реальність переплітаються, витворюючи гіпертекст, розкиданий між шістьома романами, ключем до яких можна вважати Памукову найновішу книжку – мемуаристичний портрет міста «Стамбул. Спогади і місто».

За інтелектуальну складність і вишуканість тексту, за подібне до найтонших візерунків на малюнках старих перських майстрів переплетіння історії та фантазії Памука часто порівнюють то з Борхесом, то з Еко, то з Кальвіно, то з Павичем, застосовуючи до його творів означення «інтелектуальний роман» або «інтелектуальний детектив». Сам письменник ставиться до цього дуже іронічно, справедливо зауважуючи, що все невідоме завжди потребує реляції до відоміших речей3. Ба більше, ці паралелі можуть видаватися справедливими хіба що з маркетинґового погляду. Адже в ставленні до письма, до творчости, до своїх творів Памука складно порівнювати з европейськими авторами.

У нобелівській промові він говорить:

Коли сиджу за столом – днями, місяцями, роками, – повільно заповнюючи новими словами порожню сторінку, я ніби створюю новий світ, ніби оживляю ту іншу людину всередині себе, так, як інші будують мости чи склепіння, камінь за каменем. Каміння, що його використовуємо ми, письменники, – це слова.

Памук не просто вифантазовує свій світ, він вибудовує його, як це робили його тато і тато його тата – інженери, що в буквальному сенсі вибудовували молоду турецьку республіку, зв’язуючи і з’єднуючи її залізницями. Він не захотів стати ані інженером, ані архітектором – а це були найпрестижніші й найпатріотичніші професії в Туреччині 1930–1970-х, – а замкнувся в кімнаті й став письменником, який вибудував і надалі ретельно, камінчик за камінчиком, вибудовує ментальну Туреччину, де, як у дорогому йому Стамбулі, в часі та просторі співіснують Схід і Захід, роблячи країну тим, чим вона є.

Чорно-біле

Втім, художник не остаточно помер у ньому (в юності, підкорившися батькові, який хотів зробити із сина архітектора, Памук намагався вчитися на художника). Самі тільки назви Памукових останніх чотирьох романів – «Біла фортеця», «Чорна книга», «Мене називають червоним» і «Сніг» – засвідчують особливе ставлення Памука до кольору, близьке до того, яке мали старі майстри мініятюри. Стара перська традиція, що в «Мене називають червоним» входить у конфлікт із засобами европейського ренесансного живопису, наділяє кожен колір особливим символічним, психологічним і емоційним змістом. Саме символічна палітра, а не різноманіття відтінків визначає силу й багатство кольору. «Існує тільки один червоний колір, і тільки йому належить вірити», – пише Памук у «Мене називають червоним».

У такий спосіб Памук «накладає кольори» на чорно-білий стамбульський (читай турецький) пейзаж. Цій чорнобілості в «Стамбулі» присвячено цілий розділ, що так і називається: «Чорно-біле»:

Одна з причин чорно-білого сприйняття, звісно, полягає в тому, що Стамбул, гарне місто з дивовижною історією, збіднів, постарів, посірішав і виявився відсунутим на життєве узбіччя... Сучасні стамбульці, на відміну від наших багатих і пихатих предків, дуже рідко яскраво вдягаються... Дивлячися на них, іноземець має враження, що через якісь потаємні моральні засади ці люди прагнуть не привертати уваги до свого зовнішнього вигляду. Однак річ тут не в моральних засадах, а у важкій печалі, що породжує скромність. Відчуття поразки й утрати, що поступово просотувало місто впродовж останніх півтора століття, залишило на всьому печать бідности й занепаду.

Цей чорно-білий пейзаж бідности й занепаду до болю нагадує українські краєвиди. І не лише він. Туреччина, побачена через призму Памука, має чимало паралелей до сучасної України: провінційність і закинутість на узбіччя цивілізації з певними імперськими сентиментами (в кого – радянськими, в кого – австро-угорськими); проблеми з ідентичністю та витісненою чи накинутою (але в будь-якому випадку не інтерналізованою) історією в двічі пореволюційному суспільстві; розгубленість поміж Сходом і Заходом; ілюзія того, що зовнішні ознаки західної цивілізації є панацеєю від внутрішньої чорно-білости й можуть бути апроприйовані без сплати «духовної плати».

Звісно, в Україні вже не судять і не вбивають через прояви свободи слова, хоча поняття «цензури» – а надто самоцензури – ще не скоро вийде з активного обігу. Однак письменник, який не боїться говорити про заборонене, торкатися незагоєних ран; для якого не патосна загальнолюдська, а власна, цілком приватна свобода висловлювань, свобода вибудовувати свою країну за власною подобою варта того, щоби поставити її на карту; письменник, який уміє в критичні моменти полишати свій внутрішній світ, не замикаючи дверей до нього, – є надзвичайно актуальним для сьогоднішньої України, де мистецтво та громадянська позиція живуть переважно в різних світах4. Можливо, засвоєння такого досвіду нарешті припинить порожні образи на те, чому ж нам і досі не дали жодної Нобелівської премії.

Згідно із заповітом Альфреда Нобеля, премію щороку має отримувати ідеаліст, який приніс людству найбільшу користь. Із літературою справи, мабуть, найскладніші, бо яку користь може принести людству письменник, окрім як, попри все, залишатися собою? Орхан Памук міг використати нобелівську лекцію, щоби порахуватися з країною, яка зрадила його кохання та відданість, або, навпаки, щоби виправдати її, утвердити її европейське майбутнє; міг заговорити з нобелівської трибуни про свободу слова і творчости або про конфлікт і співіснування цивілізацій. Натомість він говорив, як завжди, про своє дитинство і сенс літературної творчости, про свою замкнену кімнату, в якій він вибудовує зі слів інший світ.

Я пишу, бо злий на всіх вас, на кожного. Я пишу, бо люблю весь день сидіти в кімнаті й писати. Я пишу, бо можу брати участь у реальному житті, лише змінюючи його. Я пишу, бо хочу, щоб інші, всі ми, увесь світ знав, як ми жили й далі живемо у Стамбулі, в Туреччині. Я пишу, бо люблю запах паперу, ручки й чорнила. Я пишу, бо вірю в літературу, мистецтво роману, більше ніж у будь-що інше. Я пишу, бо це звичка, пристрасть. Я пишу, бо боюся, що мене забудуть. Я пишу, бо люблю славу й зацікавлення, що приходить разом із творчістю. Я пишу, щоби залишатися наодинці із собою. Напевно, я пишу, бо сподіваюся зрозуміти, чому я такий злий на всіх вас, такий дуже-дуже злий на кожного. Я пишу, бо люблю читати. Я пишу, бо, почавши роман, есей, сторінку, хочу завершити. Я пишу, бо всі очікують, що я писатиму. Я пишу, бо маю дитячу віру в безсмертя бібліотек і в те, як мої книжки стоять на полиці. Я пишу, бо мене захоплює перетворювати всю красу й багатство світу на слова. Я пишу не для того, щоби розповісти, а щоби вигадати історію. Я пишу, щоб уникнути передчуття того, що існує місце, куди я мушу потрапити, але – як уві сні – не можу. Я пишу, бо ніколи так і не став щасливим. Я пишу, щоби стати щасливим.

 

  • 1.Олесь Кульчинський, «Нобель по-турецьки», Україна Молода, 2006, 17 жовтня. Автор статті, який чомусь уважає, що з Нобелівського комітету вийшло навіть декілька членів, переклав по-українськи два Памукові романи: «Мене називають червоним» (Всесвіт, 2005, № 3–8) і «Сніг» (Харків: Фоліо, 2006). Докладніше про ці переклади – далі.
  • 2.Orhan Pamuk. Istanbul: Memories and the City, Knopf, 2005. Попри всю поетичність, у російському перекладі (Орхан Памук, Стамбул. Город воспоминаний, Москва: Издательство Ольги Морозовой, 2006) втрачено головне: «Я как писатель сформировался именно благодаря этой неразрывной связи со своим домом, улицей, городом, видом из моего окна. Такая привязанность к Стамбулу накладывает на характер человека отпечаток судьбы этого города».
  • 3.Два роки тому в згадуваному інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Памук пригадав історію, яка тепер повною мірою стосуватиметься його самого: «На першому американському виданні “Ста років самотности” Маркеса написано: “Ґарсіа Маркес – після Варґаса Льоси – найкращий письменник у Латинській Америці”. Через десять років мені до рук потрапила книга Варґаса Льоси, де в блербі було написано: “Після Ґарсіа Маркеса, Варґас Льоса – другий письменник у Латинській Америці”».
  • 4.Можна було би щиро тішитися тим, що українською перекладено аж два романи, однак уже перші сторінки перекладів навіюють несамовитий сум неоковирною, кострубатою мовою української радянської літератури з несамовитою кількістю помилок, русизмів і просто дурниць, на кшталт «дівчат у тюрбанах», «сорокадвохлітніх парубків», «Ти ще гарніша, аніж та, якою я тебе згадував!». І коли в опублікованому у «Всесвіті» романі «Мене називають червоним» відчутно хоч якесь редаґування, то свіжовиданого у «Фоліо» «Снігу», нема й сумніву, рука редактора не торкалася.
    Втім, це тема радше для розмови про традиції українського художнього перекладу та культуру книговидання, аніж, власне, про Памука.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі