Німці. Кебаби. Чорний

Червень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
573 переглядів

Кебаб’ярня «Бешикташ» на нашій французько-арабсько-пакистансько-банґладесько-білоруській вулиці — це, звісна річ, турецьке місце. Чи не єдине тут, Париж не Берлін. Стіни оздоблено в чорно-білих тонах знаменитого стамбульського клубу, що його тренували в різні часи такі зірки, як Меаца, Луческу, валієць Тошак і навіть Вісенте дель Боске! Усе тут нагадує, що чорні орли, Kara Kartallar — це найкраща команда світу, і сумніватися в цьому може лише той, хто народжений повзати. Ми не сперечаємося. Ми чекаємо на свої обіди й вечері, чи то пак обі-dîner-и — найліпші обі-dîner-и в Европі. Адже в кожній кебаб’ярні скажуть, що смачніших, ніж їхні обі-dîner-и, не знайти. Це як із премією «Книжка року»: голосувати треба за себе, бо інакше навіщо ти пишеш? Кебаби пахнуть так, що хочеться вити від голоду. Світленький турок прислухається до наших розмов, пританцьовує з ножем у руках, залюблено й спритно ріже м’ясо — як садівник підрівнює кущ.

За ставленням білорусів до кебабів можна здогадатися, як далеко сягає їхня географія. Той, хто прославляє варшавські кебаби, ніколи не їв німецьких — значно смачніших і щедріших. Той, хто хвалить німецькі, ніколи не куштував стамбульських. Аматор мінських кебабів — загалом людина заможна, бо в Мінську не кожен може дозволити собі кебаб.

У Парижі якось тяжко звикнути до того, що Німеччина — на Сході. Ніби мапа світу лежить якось не так, хочеться поправити її, перекласти правильним боком. Такі-от східноевропейські комплекси. Що вдієш: у Парижі кебаби знову стають варшавськими. Хай живе польсько-французька дружба, хай живе «Бешикташ» і жыве Беларусь.

У кебаб’ярні «Бешикташ» припустили, що ми з тобою німці. Ось, виявляється, ким ми здаємося посеред Парижа. «Дойчлянд?» — я не став сперечатися. Як казав один мінський митець, усі люди поділяються на німців і марсіян. В Івана Навуменки є таке оповідання: «А німці в Парижі» — про нас добродій писав, їй-бо про нас…

Якось за царя Опенька у Криму місцеві міліціянти угледіли в мені чеченця й хотіли заарештувати. Коли я вперше потрапив до Австрії, мені сказали, що маю обличчя, як у росіянина. Потім, у Гамбурзі, в мені не раз зауважували поляка. Один наш знайомий мінський поет сказав, що ми з тобою — типова татарва. До поляків нас із тобою зарахувала минулоріч у Вільнюсі продавчиня вокзальних чебуреків. І ось — німці в Парижі. Вінець кар’єри, можна сказати. Білорусами ми не здаємося ні для кого. І не лише ми, і не лише за кордоном… Не те, щоб ми сприймали це як трагедію. Радше як черговий східноевропейський жарт — життя білоруса, хай би де він облаштувався, минає поміж такими жартами й російськими расистськими анекдотами.

Коли в білоруському письменникові Кузьмі Чорному зауважили француза, йому було непереливки. Сам винен: уже бодай заголовок його повісти «Лявон Бушмар» відгонить якоюсь Францією — Léon Bouchemard міг би мешкати і в Ліоні, й у Руані, і в Парижі. Повість Чорного вийшла 1929 року в часописі «Ўзвышша», а незабаром у «Маладняку» пролетарський критик Алесь Кучар надрукував на неї рецензію, яку так і назвав: «Про одну реакційну повість». Текст Чорного талановитий, визнавав критик, але за суттю — реакційний: автор рівняється на французів-натуралістів, на літературний біологізм! Тобто все на той самий Париж… Алесь Кучар уважав, що розгадав підступні плани Чорного, його добре замасковану літературну орієнтацію.

«“Фізіологічний живізм” Чорного не тільки не має нічого спільного зі змаганням пролетарської літератури за живу, класову людину, а навпаки, пролетарська література повинна ополчитися в боротьбі проти творчих основ К. Чорного», — пише Кучар. Повість Чорного — це «ідеалістично замкнутий психологізм і грубо-матеріялістичний фізіологізм», це «достеменна небезпека в нашій літературі, і на неї має бути звернено найпотужніший вогонь нашої боротьби!»

На кого ж орієнтувався Чорний? Французькі письменники-натуралісти, які проголосили біологізм за основу свого творчого методу, вже давно лежали в могилі. Натуралістами вважали братів Ґонкурів, певною мірою Фльобера, Бальзака, а також, безперечно, Еміля Золя. Вони відштовхувалися від того, що людина за суттю — істота біологічна, розумна тварина, і її вчинки зумовлено фізіологією. Так і треба писати про людей — як про тварин, одержимих інстинктами. «Я просто досліджую тіла подібно до того, як хірург препарує трупи», — писав Золя в передмові до свого суперпопулярного роману «Тереза Ракен». Критики обурювалися, Фльобер кепкував із натуралізму як течії, на що Бальзак відповідав: «Мене самого смішить це слово, але речам слід давати назви, щоб публіка їх запам’ятовувала».

Вочевидь, Чорний і справді перебував під їхнім впливом: Лявон Бушмар у нього щирий француз, і його змальовано точнісінько як тварину, як тіло, як живий труп, що рухається лише завдяки дрімучим і могутнім інстинктам. Чорному вельми хотілося писати не просто білоруську прозу, а таку, щоб рівня світової, щоб незгірш від Золя. Те, що в самій Франції в моду ввійшли вже зовсім інакші забавки, йому, зачарованому французькими романами ХІХ століття, якось не спадало на думку. А сонечко Алесь Кучар не міг змиритися з тим, що неможливо викинути Париж із білоруської літератури. Здавалося б, довкола нова совєтська реальність, соціялістичне будівництво, змичка міста і села, колективізація, пошук героя нової формації — а тут знову ці французи…

Чий кебаб смачніший — ось головне запитання, на яке ніяк не може знайти відповіді білоруська література. За ким іти, кого краще в нас зауважували би — французів чи росіян, німців чи поляків? Толстой і Чехов, Достоєвський і Пушкін, Золя і Фльобер, Мопасан і Бальзак — таке враження, що література на цих білих бородатих чоловіках завершується, а ліпшої чи просто іншої в Білорусі й не читали. Навіщо? Дев’ятнадцятого століття з його геніями цілком вистачає, щоб бути обізнаним із красним письменством.

За рідкісними винятками, всю білоруську літературу ХХ століття виховали бородаті російські класики та їхні не менш бородаті французькі наставники. Тільки в них і можна чогось навчитися — це закладається в нас іще у школі. Вся европейська література потрапляла до видатних білоруських прозаїків у російських перекладах — і це проблема, не вирішена дотепер. Портрет білого бородатого мужика з хворобливими очима Распутіна та його багатотомові твори, де він копирсається у своїх болячках, своїх сексуальних невдачах, де він безконечно аналізує своє невміння жити й бути щасливим, де він задихається під тягарем власного, нелюбого йому тіла, де він куйовдить бантики та мережива, вважаючи це за дослідження жіночої психології, де він нарікає на Бога й на церкву, де він зводить порахунки зі світом за те, що він такий — от що мислиться взірцем геніяльної літератури, от що пропонується мислити великим реалізмом. Багатослівні страждання еґоїстичного білого чоловіка, відданого громадянина імперії, батька, пророка, державника та мудреця — от кого пропонується переплюнути кожному, хто береться писати щось своє.

Він затуляє собою все, бо його поставили вартувати культуру. Він у воротях, кафкіянський голкіпер Закону. За його спиною не розгледіти ні видатних жінок-письменниць, ні веселих фриків, ні клоунів, ні маніяків, ні африканців, ні китайців, ні індіянців, ні, скажімо, білорусів. Він стоїть у воротях, обороняючи свій нудний, громіздкий і нікому не цікавий реалізм, він уперся в землю, напиндючив лоб і виставив бороду — і хто б оце знав, як іноді кортить дати йому по нозі. Щоб він урешті звалився — і веселі часи, разом зі строкатим натовпом вільних істот усіх статей і кольорів шкіри, з голосами, які так довго чекали перекладу, повалили у визволений від нього прохід.

Цікаво, що серед тих письменників, які вплинули на мене та змінили своїм плетінням словес моє життя, немає бородатих реалістів. Кафка голився, Набоков ніколи не мав ні бороди, ні вусів. У Джойса були вуса та борідка — але радше тонкі, виразні, іспансько-аристократичні, ніж реалістично-православні, хитрі лінії — а не святе волосся мудреця. Утім, і серед моєї трійці немає жодної жінки, за винятком, напевно, єдиної — Европи. Щоправда, Кафка був празьким німецькомовним євреєм, Набоков — росіянином без Росії, естетом і космополітом із англійським вихованням, Джойс — ірландцем без Ірландії, який охочіше послуговувався трієстино, ніж рідною англійською. Ні, у них мало хто вчиться. Чого вони можуть навчити, не маючи бороди й не обороняючи нічого, крім таланту, любові та гордости? Люди без імперій, чоловіки без статуй, автори, імена котрих ніколи не муситимуть ялозити диктатори. «Нашим людям потрібен другий “Уліс”! Дайте нашому народові другу “Лоліту”! Напишіть мені “Процес”!» Ні, диктатори бояться таких назв. А Толстого не боїться ніхто.

Після виходу «Бушмара» Чорному довелося каятися: довго, нудно, романами, статтями, зізнаннями. Але одного разу підозрюваний у внутрішньому парижі вже ніколи не буде своїм поміж кучерів.

Французів із білліту [скорочення від «білоруська література». — Прим. перекладача] дотепер не вигнали. Французів ХІХ століття, які й нині, перевдягнуті у великих російських письменників, командують білоруською прозою. Велика совєтська білоруська література подібна до паризького вокзалу: монументальність, розмах, жіночі скульптури, які нагадують про велич імперії, — проте ні влади, ні жінок, ні величі, ні сенсу в ній уже давно немає, і навколо продають кебаби, хумус і фалафель, значно поживніші за будь-який міт.

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі