Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні

Жовтень 2011
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
2480 переглядів

 

Такий підхід не лише повністю нейтралізує феміністичний потенціял ґендерної теорії в її політичному втіленні, але й непомітно, проте настирливо перемикає суспільну увагу на так звані «проблеми чоловіків». Наприклад, статистичну інформацію на кшталт «у 95% випадків після розлучення батьків діти залишаються жити з матір’ю» в межах мейнстримінґового розуміння ґендерної політики трактують як свідчення безумовної дискримінації чоловіків у їхньому праві на батьківство. При цьому рідко коли беруть до уваги, що жінка, залишаючися після розлучення жити з дітьми, зазвичай відчуває різке зниження свого економічного статусу: грошей стає менше, а неоплачуваної домашньої праці, що забирає сили й час, більше. Інша українська статистика свідчить: найбіднішими та найвразливішими соціяльними групами працездатного населення України є такі матері, що самі (без партнерства) утримують неповнолітніх дітей. Але дискурсивні влади в ґендерованому суспільстві торочать про «радість материнства» і «знедоленого батька». Втім, масова свідомість не схильна до критичного мислення, а отже, відтворює щедро продуковані мас-медіями моральні паніки про безправних і пригноблених чоловіків.

Інша «сліпа пляма» УДҐП лежить якраз у розумінні влади: в методології ґендерного мейнстримінґу видимою стає лише пряма ґендерована влада у формі насильства чи примусу. Ось чому левову частку зусиль спрямовано на боротьбу з домашнім насильством із візуальними його символами – синцями та кривавими ранами (щоправда, про створення притулків для постраждалих жінок не йдеться). Інших (дискурсивних) форм влад, оприявнюваних у леґітимних патріярхатних формах «вшанування жінок» як соратниць, помічниць і красунь, уже не добачають, а відтак і не відрефлексовують ані чиновництво, обтяжене обов’язком провадити ґендерну політику, ні навіть чимала частина ґендерно-дослідницької спільноти.

Якщо говорити про процес упровадження ґендерної теорії в курикулуми ВНЗ, то він набуває в Україні дещо макабричних форм. З одного боку, їх усе ще критично мало: розлоге соціологічне опитування харківського студентства (2009) показало, що 66% опитаних жодного разу не стикалися з ґендерною тематикою під час навчання у виші. З-поміж тих 34% опитаних, які все-таки знайомі з самим поняттям, лише 10% зазначили, що це був окремий спеціяльний навчальний курс або курси. Проста аритметика показує: якщо говорити про так звані «ґендерні курси», тобто навчальні дисципліни, повністю вкорінені в ґендерній тематиці, то їх авдиторією є приблизно 3% всього студентства великого міста (в даному випадку – Харкова).

Отже, говорити про лавинне наростання кількости «ґендерних курсів» в українських ВНЗ трохи зарано. А щодо небагатьох реально впроваджених варто запитати: на якій методології базовано їхні програми – конструкціоністській чи есенціялістичній (мейнстримівській)?

Навіть серед тих курсів, що брали участь у Всеукраїнському конкурсі навчальних програм із ґендерної тематики і як взірцеві були відібрані для публікації (див. «Хрестоматію навчальних програм з проблем ґендерного розвитку», Київ: ПЦ «Фоліянт», 2004), є відверто есенціялістичні модулі або й програми повністю. Маю стійку підозру, що інші навчальні програми, створені «для внутрішнього використання» й не винесені на суд ширшої спільноти (а розміщення силабусів на веб-сайтах катедр в українських вишах, на відміну від західних университетів, «чомусь» не практикується), можуть мати ще більший ухил у бік есенціялізму.

Наведу ще один приклад. У межах УДҐП обласні управління у справах сім’ї та молоді періодично збирають інформацію про «впровадження» ґендерної тематики у ВНЗ. Я мала змогу ознайомитися зі звітом харківських вишів за 2008/2009 навчальний рік, де до переліку запроваджених навчальних програм із ґендерної тематики належали, наприклад, курси чи модулі курсів із надзвичайно промовистими назвами: «Духовне здоров’я (моніторинґ здоров’я)»: «Основи сексології і сексопатології»; «Конфліктологія (статеві відмінності)»; «Китайська мова: особливості використання графеми “жінка” і “чоловік, людина” [sic!] (в курсі ієрогліфіки)» і навіть «Латиноамериканський бальний танець і методика його викладання»!

Тобто, навіть якщо поняття ґендеру входить до тієї чи іншої навчальної програми, його методологічне потрактування (а отже, ідеологічний вплив) може бути абсолютно довільним: від радикально-феміністичного до есенціялістично-патріярхатного. На жаль, маю відчуття, що саме у бік другого з названих полюсів дрейфують сьогодні як українська ґендерна освіта, так і кровно пов’язані з ними українські ґендерні студії.

Варто зазначити, що українська ситуація не є унікальною: в певному сенсі в усіх пострадянських країнах відбувається приблизно одне й те саме. За влучним висловом Сєрґея Ушакіна, інституціялізація пострадянських ґендерних досліджень має самовбивчий характер, а їхній соціяльний вплив неухильно наближається до нуля. Єлєна Ґапова вбачає причини такого стану у специфічних пострадянських процесах класоутворення, коли «ґендер» став одним із тих інструментів, за допомогою яких було завуальовано сутність процесу нового економічного та владного перерозподілу. Алєксандр Пєршай назвав цей процес «колонізацією навиворіт», коли західний термін із потужним критичним потенціялом «колонізується» пострадянським контекстом і стає в результаті конвенційно-нейтральним позначником на виправдання та леґітимізацію чинного соціяльного статус кво.

Західні експертки оцінюють вплив ґендерного мейнстримінґу на ґендерні студії в Европі у м’якших категоріях, але теж неґативно – і в методологічному, і в інституціональному вимірах. Але вони зіткнулися з мейнстримінґом, уже маючи за плечима зо два десятиліття досвіду академічного фемінізму. В Україні натомість саме ґендерний мейнстримінґ став єдино можливим методологічним контекстом для інституціялізації ґендерних студій – але ціною того, що від «ґендеру» лишилася сама оболонка, «порожнє означуване», модний термін для все тієї ж статі.

А тим часом у великих і малих містах України відкривають нові й нові катедри і центри ґендерних досліджень. Іноді їхня саморепрезентація є дуже промовистою: наприклад, у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника Центр ґендерних досліджень зветься «Взаємодія», а на його лоґо зображено жіноче й чоловіче обличчя, що назустріч торкаються одне одного. Дискурсивне повідомлення «що таке ґендер» у цьому осередку прочитується однозначно – це взаємодія жінки й чоловіка в гетеросексуальному інтимному партнерстві. Коментарі зайві.

Ґендерно-дослідницька та інші спільноти: «хвороба правизни»?

В описаній вище ситуації своєрідного стимулювання ґендерних студій стрімко росте спільнота дослідниць і дослідників, що «займаються ґендером». (Дивне, як на мене, самоозначення: аналогічне до «займатися спортом»?) Кількісне зростання, різноякісна освіта і приналежність до різних ґенерацій неминуче призводять до певного розшарування, а то й відкритих розколів усередині ґендерно-дослідницької спільноти (втім, на відміну від Соломії Павличко, я не вважаю таку ситуацію контрпродуктивною).

Якщо на початку 1990-х ґендерні студії потребували знання мов (принаймні, англійської) та поїздок у західні університети, то сьогодні це перестало бути аж таким важливим. Великий масив україномовних і російськомовних видань (про теоретичний ухил яких уже сказано), вітчизняні школи та конференції, ґендерні курси для маґістерських і бакалаврських програм продукують нове покоління дослідниць і дослідників, що всотують «українську ґендерну теорію», тобто ідеологію ґендерного мейнстримінґу, критичний потенціял якої, повторимо, прямує до нуля. Українські ґендерні студії поступово виходять із марґінесів і перетворюються на більш-менш респектабельну царину академічного істеблішменту.

Але не за поколіннєвим вододілом (старші–молодші) проходить нині лінія розколу в українській ґендерній спільноті. Тестом стає саме методологічна позиція, що за сучасних умов конвертується в позицію політичну. Справа в тім, що есенціялізм є засадничою основою будь-якої правоконсервативної риторики, будь-якої ксенофобії. І коли ґендерні дослідження побудовано на есенціялістичній методології (знову ж таки, свідомо чи як наслідок балансування в біофундаменталізмі), вони починають відтворювати й посилювати ідеологію неопатріярхату. Тобто революційна попервах теорія перетворюється на свою протилежність.

Щоб арґументувати цю думку, звернуся до недавньої історії українських ґендерних досліджень. Можна назвати принаймні дві теми, які «роздерли» ґендерну спільноту, не просто розділивши її на два табори, а відкинувши їх просто-таки в полярну опозицію: це рецепція жіночого руху «Фемен» і реакція на звинуваченнях у «ґендер-ґей-пропаґанді».

Поява «Фемен» і їхнє позиціонування відносно фемінізму викликали бурхливі дискусії саме у ґендерній спільноті: деякі дослідниці зайняли позицію іншування «Фемен» й відмови визнати їхні дії самостійними, а протести – феміністичними. Ця позиція ґрунтується на уявленнях про те, що існує «справжній» фемінізм, у вигляді «істинної» теорії та «правильного» активізму: есенціялістичність і владність таких поглядів, а також нездатність до альтернативної оптики є очевидними.

Інший випадок стосується наростання звинувачень ґендерної політики у «пропаґанді гомосексуалізму та ювенальної юстиції» (одним пакетом) від різних церков і консервативно налаштованих прошарків суспільства. Ці закиди очікувані і зрозумілі: справді, ґендерна теорія та грамотно впроваджувана ґендерна політика є емансипаційними й радикальними, а логічна зв’язка між правами жінок і правами дітей очевидна не лише для правознавства. Звісно, консервативні спільноти захищають свої цінності як можуть, не гребуючи підміною понять чи нехтуючи логіку.

Однак прикметною стає відповідна реакція частини української ґендерної спільноти: вони починають виправдовуватися, що ніяка це не пропаґанда і що «ґендер» не має жодного стосунку до теми сексуальности взагалі й гомосексуальности зокрема! Хіба не очевидно, що артикулювати таке можливо лише з есенціялістичних позицій, захищаючи гетеронормативність як єдино природний і справжній спосіб сексуальности?

Соціяльно-конструкціоністська методологічна позиція на сьогодні є в меншості (фактично, на марґінесах) не лише в ґендерній теорії, але й в усіх соціогуманітарних царинах. Вона незручна й небезпечна, бо здатна піддати сумніву й деконструювати будь-яку «вічну» категорію (наприклад, жінка або наука) чи цінність (наприклад, сім’я або нація). Тому в «позаґендерній» дослідницькій спільноті теж усе ще переважає есенціялістична парадигма: вона допомагає безпроблемно прирощувати соціяльний капітал в академії, конвенційно (тому успішно) вбудовуватися в чинні ієрархії суспільного порядку, без ніяких особистих ризиків і революційних загроз.

Отже, що далі?

Можна поставити питання: а чи вплинули описані процеси розвитку ґендерної теорії в українських ґендерних студіях на ширший загал – публічних інтелектуалів, науково-дослідницькі спільноти, політичні й правничі кола, медії... та й просто «посполитих» громадян? І якщо вплинули – то в який бік, із яким ефектом?

Відповім на нього так: попри те, що слово «ґендер» дедалі більше впізнають і щораз менше плутають із тендером, загальний «ґендерний клімат» суспільства суттєво не покращав. Навіть більше: якщо двадцять років тому можна було сподіватися проґресу в ґендерній лібералізації академії та суспільної свідомості загалом, то сьогодні все це так не виглядає.

Нині вся палітра ксенофобних дискурсів щедро репрезентована українськими медіями (як доведено дослідженням Володимира Кулика), а дискурси сексизму й мізогінії, а також гомофобії ведуть у цьому «хорі» ледь не сольні партії. Офіційні висловлювання найвищих українських політиків не поступаються анекдотам «про блондинок», але й публічні інтелектуали ведуть ті самі розмови, хоч і вуалюють їх у риторику «поваги до жінок»: постфукіянська влада, як відомо, набуває особливо витончених форм саме в дискурсі «вшанування». Правозахисники наполягають, що немає такої проблеми – права жінок – а є проблема прав людини («і, до речі, катування в міліції куди нагальніше мовного сексизму»). А Національна академія наук України у спілці з духовенством розгортає «науково обґрунтований» наступ на репродуктивні права жінок, ініціюючи повну заборону абортів.

Вийшло так, що пострадянські ґендерні дослідження поки що не змінили патріярхатний світ, а більшою мірою «прогнулися» під нього, набувши конвенційної форми ґендерного мейнстримінґу. Вони не могли протистояти наростанню правоконсервативної ідеології, бо не мали для цього методологічного ґрунту під ногами, а інших суспільних сил для такої протидії не виявилося.

Втім, є ще невеликі групи дослідниць і активісток, що належать до «нових лівих» і намагаються обстоювати конструкціоністські візії ґендеру та відповідні їм радикальні ідеології. Вони «винаходять» і пропаґують несексистську мову, а 8 березня виходять на вуличний феміністичний марш. Вони вважають, що в Україні сьогодні різко бракує фемінізму, уґрунтованого саме в конструкціоністській методології, тому в своїх дослідженнях і активістській діяльності звуть себе радикальними феміністками (інколи навіть сепаратистками).

На мою думку, це досить показові речі. Пострадянські часи в Україні позначені глибоким страхом перед фемінізмом не лише з боку патріярхатних інституцій (з академією включно) чи масової свідомости, але також і з боку громадянського суспільства: з понад тисячі зареєстрованих українських жіночих громадських організацій «феміністичними» називають себе не більше ніж п’ять. Виникає навіть такий суто український винахід як «ґендерний рух» (інтернет-пошуковики свідчать про виражену «українськість» цього терміна) на позначення таких типів активізму й досліджень, що вписані в ґендерний мейнстримінґ.

Тому сьогодні назвати свою діяльність феміністичною (замість ґендерної) – це політичний вибір. Джудит Батлер колись влучно порівняла поняття ґендеру із гнучкою формою для печива, здатною до будь-яких (потрібних) трансформацій (що, власне, у нас і відбувається), тому політичним є також рішення відмежуватися, наскільки можливо, від ґендерної риторики як щільно асоційованої з ґендерним мейнстримінґом і відповідною йому методологією. Деякі дослідниці вважають необхідним замінити риторичну форму «жінки – чоловіки» на категорію «ґендерного розмаїття», або вбачають теоретичні перспективи ґендерної теорії в тому, щоби перейти до вживання неіменникових форм цього поняття (ґендерований, ґендерування): так можна почасти знейтралізувати «мейнстримінґове» значення ґендеру, наголошуючи в той же час на його процесуальності. Тоді об’єкт ґендерної політики стає набагато чіткішим, оскільки зв’язок ґендерування і влади виглядає опуклим і очевидним.

Неймовірні пригоди ґендерної теорії в Україні сягнули тієї стадії, де критично-революційний потенціял поняття «ґендер» уже майже вичерпав себе. Відповідно, для критичної думки наступають часи нової риторики й нових теорій: можливо, це, нарешті, час для фемінізму?

 

             

            Сторінки4

            Про автора

            Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

            Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

            Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

            Долучіться до дискусії!

            Зображення користувача Гість.
            Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

            Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

            Опубліковано у часописі