Невільник (Із циклу «Чайні замальовки»)

Березень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
199 переглядів

Місце дії – Гарвардський університет.

Час – лютий 2002 року.

4 лютого історик-тюрколог Олександр Галенко виступив із доповіддю «Леґенда про Роксолану: Як дружина турецького султана стала українською національною героїнею». Після виступу, відповідаючи на запитання, він, зокрема, навів приклад того, як у середині вісімнадцятого століття українці потрапляли в рабство і знаходили спосіб звільнитися.

Наступного дня я звернувся до Галенка, щоб розпитати про цей конкретний випадок. Він сказав, що джерелом його інформації є так званий «Татарський збірник», підготовлені до друку, але так і не видані рукописні матеріяли з Центрального державного архіву України в Києві. І що історія ця зафіксована в протоколі допиту військовополоненого.

Ми розбалакалися.

Все це сталося, сказав мені історик, одразу після Полтавської битви, в Ніжині, великому, як на той час, торговельному центрі на шляху до Московщини.

По смерті обох батьків сироту віддають у науку до кожум’яки. Хлопчику десять років. Невдовзі кожум’яка виряджає його разом із двома запорожцями до Очакова по шкіри.

Я спитав, чому аж до Очакова.

Бо Очаків, точніше Озю (чи Узю), був важливим форпостом Османської імперії. Шкіри на ринки Озю постачали ногайці, останній уламок Золотої Орди. Ногайці були монголоїдами і століттями кочували степами північного Причорномор’я.

            А як вони, ці запорожці з хлопчиком, діставалися до Очакова?

            З Ніжина – на Бучин. Там вони переправлялися через Дніпро, тоді їхали на Чигирин, потім – на Січ, а звідти, заплативши мито й одержавши подорожні папери (мугаббат-наме), до Очакова.

            Чим вони їхали?

            Возами.

            Як довго?

            Може, з місяць.

            Коли?

            Мабуть, на початку осені, щоби встигнути обернутися до холодів.

            Звідки ясно, що то були запорожці?

            З матеріялів допиту.

            Що вони робили в Ніжині?

            Запорожців можна було скрізь зустріти. Вони не лише воювали, але й торгували, господарювали, були охоронцями і посередниками.

Як так сталося, що кожум’яка відправив, фактично, за кордон десятирічного хлопчика?

Про це нам нічого не відомо. Хлопчик міг дуже проситися. Кожум’яка міг мати якісь розрахунки з запорожцями. Все, що ми знаємо про життя цих трьох людей, уміщається на одній сторінці. Ми можемо брати на аналіз папір, вивчати, як саме писар з’єднував літери, можемо висвітлювати темні плями чи домальовувати те, що облупилося. Але ми ніколи не відчуємо того, що відчували вони.

            Чому? Люди скрізь більш-менш однакові. Як тоді, так і тепер.

            Може бути. І то хіба в сумі. Але складники завжди різні.

            То що ж ми знаємо?

            Те, що ці запорожці продали хлопчика в рабство.

            Кому?

            Ногайцеві, що жив у степу десь під Ак-Керманом (нинішній Білгород-Дністровський).

            Як саме й де це могло статися?

            Це могло статися, наприклад, у корчмі (мей-хане). Запорожці, перелічивши й сховавши гроші, могли сказати: підеш он з тим дядьком. Ногаєць міг кинути хлопчика на віз і якийсь час переховувати його у себе в льосі. А потім зареєструвати його у судді (кадія), як свою законну покупку. Для цього він мусив представити свідків цієї операції. (Податок складав одну п’яту вартости невільника.)

            І як він використовував хлопця?

Як хатню прислугу. Це – найрозповсюдженіша форма патріярхального або сімейного невільництва. У нас за часів кріпацтва таких слуг називали козачками. Хлопець плів кошики. Ногаєць навчив його основам лимарства, і він шив сідла та упряж. Це ми знаємо з допиту.

            І скільки це тривало?

            Повне невільництво – сім років. А тоді, як він підріс, його статус міг змінитися.

            Як саме?

            З «тетбіра» (невільника, якого відпускають на волю по смерті власника) він міг стати «мукатебе» (контрактовим невільником).

            Але чи пробував він утікти?

            Змалку? Одразу? Навряд чи.

            А потім?

            Цього ми не знаємо.

            Чи мав він друзів?

            Мабуть. Таких, як він, по степах було багато. Вони могли збиратися й обмінюватися новинами.

            Співати рідних пісень?

            Можливо.

            Чи турецьку поп-музику?

            Не виключено.

            Планувати втечу?

            Не думаю.

            Чому?

            До Бара та Брацлава – найближчих «своїх» поселень – 250 км. Це якщо брати на північ. А на сході останнє українське місто – Чигирин. До нього треба ще довше йти безводним степом. А там на мандрівників полювали татарські «людолови».

            Але чи хотів він втікти?

            На допиті він про це нічого не каже. Він міг ніде і не пориватися. Роки його формування минули в рабстві. Він міг зовсім іншого прагнути.

            Наприклад?

            Асиміляції.

            Але ж він був рабом.

Звільнення з рабства не було чимось винятковим. Іслам заохочував відпускати рабів. Тому перехід у мусульманство був найвірнішим кроком у бік волі. Якщо твій господар – іудей чи християнин, то, прийнявши іслам, ти зразу ж одержував волю. Ти міг відкрити своє підприємство (скажімо, ткацьку майстерню), або стати перекладачем чи рибалкою. І в третьому поколінні тебе вже ніхто не відрізнив би від турка.

            Але чи тягло його назад, додому?

            В Ніжин? До кожум’яки?

            До рідних пейзажів.

            Пейзажі він на допиті не згадував.

            Але ж він таки втік. Вирвався!

Так. Це сталося під час російсько-турецької війни 1735–1739 років. Його господар сказав: іди на війну. Якщо приведеш когось замість себе, я тебе відпущу.

            І чим це все скінчилося?

            Російське військо на чолі з князем Мініхом розбило турків. Ломоносов написав оду «На честь здобуття Хотина». За умовами Білгородського миру було вперше визнано імперський статус Росії.

            А з ним, що з ним сталося?

            Він здався у полон росіянам.

            І що з ним зробили?

            Розпитали про все і відправили в манастир.

            У який?

            В Слов’яногорський.

            І що з ним потім сталося?

            Невідомо.

            А що з ним могли зробити?

            Могли протримати там до старости, а тоді відпустити.

            І де він пішов?

            У село.

            В яке?

            В найближче. Там він міг займатися ремісництвом. Міг навіть поставити млин і господарювати. Хоча я не думаю. Для цього потрібні гроші. І сили теж.

            Але він свідомо здався чи його схопили?

            Про це в документах нічого немає.

            То треба знайти інші. Ті, в яких згадано подібні випадки. Й узагальнити. Або додумати. На базі історичної правди.

            Галенко пообіцяв мені так і зробити.

Через кілька днів ми з ним зустрілися знову і поновили розмову про рабство. Я зізнався, що завжди вважав себе прозахідником, а тепер бачу, що південний напрямок є визначальним у нашій історії.

Галенко погодився і сказав, що не дарма ж слово «слов’яни» походить від слова «раб». Бо впродовж століть це був наш найбільший експорт на південь.

Історія, сказав я, дуже важлива наука. Особливо тепер.

Він знову погодився. Мойсей, сказав він, сорок років водив своїх євреїв по пустелі з конкретною метою. Щоб підросло покоління, яке не знало рабства.

Я своєю чергою навів паралелі між середньовічними українками з гаремів (їх тоді називали «мар’янами») і нинішніми «наташами», що підробляють на вулицях Стамбула.

Він сказав, що все це бачив на власні очі.

Я спитав, кого або що ми маємо винуватити – географію чи історію? І як би він пояснив те, що ми такі недружні.

Він сказав, що це дуже цікаві питання.

Я сказав, що степ як символ свободи є вигадкою романтиків, і що як літературознавець я хотів би порівняти образ Роксолани у Загребельного, Покальчука і Винничука.

            Він сказав, що, до речі, суфікс «чук» – це пряме запозичення з турецької мови.

            Я похвалив його за те, що він самотужки вивчив турецьку й багато працював в архівах різних країн.

            Він мене похвалив за небайдужість.

            Як можна бути байдужим, сказав я, коли йдеться про нашу трагедію, і запитав його, де поділися ногайці.

            Він сказав, що розчинилися.

            Де?

            Не де, а в кому.

            В кому?

            У нас з тобою.

            Хіба?

А ти подивися на себе, сказав він і покрутив пальцем довкола вилиць. Безумовна, сказав він, монголоїдна розкосість. Хоч і сильно розбавлена. Ну й колір шкіри теж.

            Що теж?

            Неслов’янський.

            А який?

            Татарський.

Я йому сказав, що татари – европеоїди. (Хоча вилиці в мене і справді трохи видаються вперед. Але тільки під певним ракурсом.) Зате він – повний турок. (Він – не лише лисий, але ще й голить голову, як паша. Як голомозий турецький паша.)

До речі, сказав Галенко, ось.

Він дістав із теки кілька аркушів і простягнув мені. Це були фотокопії сторінок із книжки «Документы на половецком языке ХVІ в. (Судебные акты Каменец-Подольской армянской общины)», виданої у Москві в 1967 році (видавництво «Наука», серія «Памятники письменности Востока»).

На сторінках 277–278 (розділ 119) розповідалося про якогось Дуброву, що його притягли до суду і звинуватили у вбивстві хлопчика, якого він узяв до себе в науку. Дуброва все заперечував і казав, що хлопець захворів і помер. Суддя Гальшко спитав його, де і коли це сталося. Дуброва сказав, що восени, в Кафі, де вони їздили у своїх торговельних справах. Гальшко забаг, щоб Дуброва представив свідків. Той так і зробив. Його свідки, Галан-паша з Кафи та його напарник Кіркор Валах, під присягою заявили, що хлопець помер у дорозі своєю смертю. Батьки хлопця не мали ні доказів, ані свідків убивства і попросили Дуброву хоч віддати їм усе, що в нього лишилося від їхнього сина. Дуброва сказав, що у нього лишився картуз і піврубля грошей. Усе це він повернув батькам.

            Для чого ти мені це приніс, спитав я в Галенка.

            Бо ти просив знайти, сказав він, документи епохи. От я і знайшов. Правда, цікаво?

            Що саме?

            Прізвище бачив?

            Прізвище бачив. Але до чого тут я? Моє прізвище Діброва, а не Дуброва.

            Я знаю.

            Крім того, Дуброва нікого не вбивав. Він має свідків.

            Так. Двох. Із Кафи. А в Кафі тоді був великий невільницький ринок.

            На що ти натякаєш?

Галенко сказав, що він просто побачив прізвище й вирішив показати мені. Як курйоз. Як маленький історичний факт.

Я йому сказав, що наша історія – це не лише бездушні факти, але й те, що стоїть за ними. Пекуча історична правда. Від якої він відірвався. Вирвався на інший континент і гадає, що все йому можна. Ото краще сидів би вдома і займався чимось корисним.

Я повернув ксерокопії і тепер із ним не вітаюся.

 

Травень 2002

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі