Нестерпна легкість зла

Квітень 2015
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
1
1617 переглядів

Останнім часом усе більше чуємо, що світ захопила гібридність — найчастіше згадують про «гібридні режими», «гібридну війну». Чи не можемо говорити і про «гібридну мораль», яку породжує сучасний світ? Бо що значить «гібрид», «гібридний»? Передусім те, що ми не даємо чіткого означення — чи то війні, яку називаємо антитерористичною операцією, чи то авторитарним і диктаторським режимам, які симулюють наявність демократичних інституцій. Для сфери моралі гібридність найстрашніша, бо втрачають визначеність моральні категорії та оцінки. Як наслідок, буденність розчиняє моральну чутливість, а надзвичайність, яка може опановувати політичний світ, знімає моральні реґулятиви. Унаслідок цього і народжується те, що Арендт називає «банальністю зла». Зло не затримується на сутності речей, не дає чітко себе розпізнати; воно поширюється, мов цвіль, що покриває все більший смисловий простір. 

«Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі» — це, мабуть, одна із найдискутованіших праць Ганни Арендт. До сьогодні на неї з’являються неґативні рецензії, які часто є продуктом позиції «не читав, але засуджую». Шейла Бенгабіб, вказуючи на таке ставлення до цієї книжки, досить промовисто назвала один свій есей, опублікований у вересні 2014 року: «Кого судять — Айхмана чи Арендт?» («Who’s On Trial, Eichmann or Arendt?»). Звісно, особливо гострими дискусії довкола цієї книжки були в 1960-х роках після публікації спочатку серії репортажів у «The New Yorker», а згодом книжки про суд над Адольфом Айхманом. Ці дискусії навіть охрестили «громадянською війною інтелектуалів», про що згадує, скажімо, Амос Елон у передмові до українського перекладу «Банальности зла». Авторку звинувачували в тому, що вона зі зневагою ставиться до жертв Голокосту і держави Ізраїль, зазначали, що їй властива «єврейська ненависть до себе» (наприклад, про це пише ізраїльський історик Ефраїм Зуроф). Протягом минулих років обговорення довкола книжки і постаті Арендт знову дещо пожвавилися через вихід на екрани художнього фільму «Ганна Арендт» (2012, режисер Марґарете фон Тротта), в якому йдеться про три роки життя мислительки, час, коли вона готувала репортаж із єрусалимського суду. 

Доречно звернути увагу на те, що в назві українського та російського перекладу книжки на перше місце було поставлено підзаголовок ориґіналу: «Банальність зла». Таку зміну можна потрактувати як спробу актуалізувати проблематику, про яку розмірковує мислителька, а саме — моральні пастки сучасности. Іншими словами, це схоже на своєрідне фокусування інтерпретації. Однак воно вимагає чуйности, оскільки може вести до спроб «вбудувати» Арендт у певну ідеологію. Росіяни, для прикладу, не обмежилися назвою: у російському видавництві «Европа» переклад цієї книжки вийшов 2008 року, а в анотації до видання цілком у стилі нинішньої антизахідної пропаґанди пишуть про актуальність теми Голокосту через «криваву спробу тбіліської влади створити “Грузію для грузинів”» і про завзяті спроби Заходу «“приватизувати” тему злочинів проти людства, використовуючи Гаазький трибунал як односкерований інструмент».

Сама Арендт пише про те, що її книжка — це лише репортаж про суд. Однак коли вона готувала цей матеріял, то вже була відомим політичним філософом (зокрема, на той час було опублікованим і широко відомим її фундаментальне дослідження «Джерела тоталітаризму»). Тож зрозуміло, що вона не була простим репортером. Її позиція є радше двоякою — це позиція політичного філософа, а також позиція коментатора й діягноста актуальних подій. Як коментатор Арендт виступає критиком соціяльних, політичних та юридичних аномалій, із якими вона зіткнулася під час проведення суду над Айхманом. Як політичний філософ вона вказує нам на універсальні моральні підвалини політики, іґнорування яких руйнує порядок політичного світу.

Арендт розповідає історію технічного аспекту організації Голокосту. На прикладах показано, як легко створити механізм масового переселення та вбивства народів (приклади не лише з фашистської Німеччини, але й із окупованої Франції, Бельґії, країн Східної Европи, а також фашистських чи профашистських режимів в Італії, Угорщині, Румунії). Але водночас це книжка й про те, як складно створити ідеальний механізм. Адже в зло, яке породили тоталітарні режими, вплутуються індивідуальні хиби: прагнення збагатитися (євреїв використовували як заручників, пропонуючи родичам викупити їх чи «торгуючись» із союзниками щодо помилування), корупція, бажання вислужитися перед керівництвом.

Як пише Арендт, право і мораль зближує те, що обидві ці сфери пов’язано із судженням. А тому той, хто робить репортаж про суд, не може оминути увагою проблему моралі. Тож знаходимо тут відображення філософських зацікавлень Ганни Арендт у цей період. Ідеться про філософський проєкт «Життя розсудку», який складається з трьох частин: «Мислення», «Воління» та «Судження». Сама мислителька не завершила цього проєкту, а третю частину про судження було реконструйовано на основі її лекцій та есеїв і опубліковано 2003 року як збірку «Відповідальність та судження» («Responsibility and Judgment»). Цю збірку пов’язано з іще одним важливим аспектом філософії Арендт цього періоду, а саме зі спробою інтерпретації «Критики здатности судження» Імануїла Канта з метою показати основні ідеї політичної філософії німецького філософа, які в цій праці закладено, хоч їх і не було чітко проявлено. Розмірковування про судження виявляються пов’язані з «репортажем» із суду над Айхманом, оскільки вони стосуються проблеми морального вибору, питання відповідальности, творення та руйнування морального порядку. Загалом можемо ствердити, що йдеться про спробу зрозуміти людську здатність розрізняти добро і зло, якщо наші погляди значною мірою зумовлено оточенням. Чому одного чудового дня можуть дуже легко настати «темні часи», коли моральний порядок дуже легко руйнується, а сама мораль починає означати не більше, аніж «звичаї», «манери», які легко може бути змінено? Як ми можемо судити про минуле, себто про події, які відбувалися без нашої присутности?

Образ зла

«Банальність зла» — це книжка про зло та його втілення. Тому закономірно напрошується питання: яким був Адольф Айхман — керівник відділу IV-B-4 ґестапо, який займався налагодженням взаємодії з євреями, організаційними питаннями, що стосувалися «Остаточного вирішення» єврейського питання в Третьому Райху та на окупованих територіях, і який став своєрідним символом нацистського зла майже нарівні з Гітлером? Очікується, що перед нами з’явиться монстр, збоченець і садист. Соціяльна уява відразу витворює для нас образ такого монстра. Ми бачимо його, наприклад, у фільмі «Айхман» (2007, режисер Роберт Янґ). Тут Адольф Айхман — хитрий, цинічний маніяк (бракує лише намордника в стилі поп-культурного маніяка Ганібала Лектера): він готовий убити єврейське немовля заради примх своїх коханок, носить перстень, виготовлений із золотих коронок в’язнів, і стверджує, що капуста найкраще росте в Авшвіці, бо там землю удобрено людським попелом. Зрозуміло, що такий фільм має вражати, а тому й «поганець» має бути ефектним. Однак цей образ невипадковий, бо саме таким Айхмана сприймали багато людей, згадуючи, скажімо, його слова, що він піде у могилу, сміючись через радісну згадку про те, що відправив на смерть п’ять мільйонів євреїв. «Суд над монстром» виконував, відтак, певну терапевтичну роль на кшталт передбачених культурою ритуалів побиття чи спалення диявола.

Від Арендт ми отримуємо попередження — насправді зло ховається в банальності й нормальності. Айхман, «людина зі скляної кабіни», виглядав на суді зовсім несхожим на кровожерця. У книжці надибуємо такий його опис: невисокий на зріст, худий, немолодий, із залисинами, поганими зубами і короткозорий, під час процесу він постійно витягував шию до суддів і жодного разу не повернувся до глядачів, старанно й уважно зберігав контроль, але нервовий тик смикав його губи. Про себе Айхман говорив як про вразливу людину, переконуючи, що йому дуже важко було витримати «екскурсії» концтаборами.

Психіятри, провівши необхідні обстеження, ствердили цілковиту нормальність Айхмана і навіть взірцеве ставлення до дружини та дітей. Жодних ознак моральної чи правової патології! Крім того, Айхман переконував, що він аж ніяк не був євреєненависником, не відчував фанатичного антисемітизму, особисто ніколи нічого не відчував проти євреїв. 

Така «нормальність» поставила перед суддями дилему: як можна прийняти, що цілком нормальна людина не змогла у свій час відрізнити добро від зла? Хіба може бути так, що той, хто поводиться, як Айхман, не є цинічною і брехливою людиною? Тож Айхманів випадок виявився дуже клопітливим. Ганна Арендт зауважує, що справа про його злочини фактично ґрунтувалася на припущенні, що підсудний розуміє злочинну природу своїх учинків, оскільки він цілком нормальна людина. Але ніхто не помітив, що Айхман справді «нормальний», оскільки він не є «винятком серед нацистського режиму». У тих умовах якраз усвідомлення злочинности було винятком. Тож увесь процес залишив поза увагою найголовніше.

Крім того, Ганна Арендт вбачає клопіт із Айхманом також у тому, що 

…існувало так багато людей, подібних до нього, багато з яких не були ані збоченцями, ані садистами, що вони були і все ще є неймовірно й жахливо нормальними. З точки зору наших правових інституцій та наших моральних стандартів судження, ця нормальність лякала набагато більше, ніж усі жахи, разом узяті, бо з неї випливало — як знову і знову говорилось у Нюрнберзі підсудними та їх адвокатами, — що цей новий тип злочинця насправді є hostis generis humani [ворог роду людського. — Д. Ш.] і вчиняє свій злочин за умов, що роблять майже неможливим для нього знати чи відчувати, що він чинить зло. 

Айхманове життя — це життя посередньої людини. Він погано вчився в школі, перед війною мав нудну роботу, до якої втрачав інтерес. Однак ця посередність і банальність якраз і породжує зло. Ми стикаємося із декласованим представником середнього класу. Приєднання до націонал-соціялістів цілком його поглинуло, а сталося це невимушено («В нього було мало часу і ще менше бажання, щоб бути належно поінформованим; він навіть не знав програми партії і ніколи не читав Mein Kampf. Кальтенбрунер спитав його: “Чому б тобі не вступити в СС?”. І він відповів: “А чому б і ні?”»). Таким, як Айхман, нацизм дав можливість відчути своє значення — «з нудного життя без значення та впливу вітер увіяв його [Айхмана. — Д. Ш.] в Історію».

Айхман — це приклад антропологічного типу, що його повністю поглинає das Man. Цим терміном Мартин Гайдеґер в «Бутті і часі» позначає анонімність, світ повсякдення, що породжує відсутність свободи і відповідальности, уніфікацію та відчуження. Одним із модусів das Man якраз і є порожня балаканина. Гайдеґер, як відомо, був учителем Ганни Арендт, а тому в її працях відчувається його вплив. Зрештою, деякі критики «Банальности зла», як-от Ричард Волін у статті «Банальність зла: знищення леґенди» («The Banality of Evil: The Demise of a Legend»), стверджують, що, переймаючи гайдеґерівський концепт «бездумність» (thoughtlessness, нім. — Gedankenlosigkeit), Арендт різко применшує фанатичні переконання, які визначали Айхманові дії. Із цим важко погодитися, бо Айхманова «бездумність» узагалі стоїть поза межами будь-якої ідеології. Ба більше, його твердолобість перешкоджала навіть нацистам, бо такі, як він, надто серйозно ставилися до своїх обов’язків, а тому багатьом «ділкам» і «аферистам», яких хвиля фашизму винесла на верхівку системи, заважала заробити (наприклад, обмінюючи євреїв на долари від їхніх родичів). Перешкоджала вона й судові, оскільки виявилося, що йдеться про нездатність розуміти чи відчувати, що чиниш зло.

Зовні бездумність проявлялася в тому, що Айхманова мова була дуже клішованою. Під час допитів він раз за разом повторював завчені канцеляризми, заяложені вислови та крилаті фрази. Використання афоризмів і прислів’їв аж ніяк не було виявом «золотої мудрости», а навпаки, звучало дуже комічно і часом демонструвало нездатність думати. Описуючи один із моментів судового процесу, Арендт пише:

…Айхман не знав, як висловитися інакше. Неясно усвідомлюючи свій недолік, що мусив турбувати його ще зі школи — легку афазію — він перепросив такими словами: «Канцеляризми — Amtssprache — це моя мова». Але проблема полягала в тому, що він був справді неспроможним вимовити бодай одне неклішоване речення.

Арендт також зауважує, що Айхманова бездумність — це нездатність думати з погляду іншої людини. Однак тут ми можемо знайти глибші корені цієї нездатности, що сягають суті тоталітаризму ХХ століття. Можна припустити, що тоталітаризм із його танатополітичною аурою закривав і так обмежену чутливість до Іншого. Політика смерти, яка тут панувала, впроваджувала механізм знищення Іншого, закриваючи перед людиною усвідомлення досвіду Його смерти як можливости власного буття. Відтак не існувало якихось екзистенційних обмежень для використання цього танатополітичного механізму. Зрештою, згадаймо і про те, що усвідомлення необхідности онтологічної відповідальности за Іншого у філософії діялогу в ХХ столітті багато в чому й породив досвід тоталітарних систем. 

«Видима» і «невидима» відповідальність

Під час допитів і суду Адольф Айхман наполягав на тому, що його провини у злочинах проти євреїв у часи Другої світової війни немає. Переконував, що він сам «жертва помилки», яка страждає за вчинки інших, що йому не поталанило, бо ті, хто був при владі, просто скористалися його покорою. Тож постає питання: чи відчувала ця людина відповідальність за злочини нацистського режиму, частиною якого вона була? Чи повинна була відчувати? Суд над Айхманом порушив проблему індивідуальної та колективної відповідальности, пов’язаної з майже хрестоматійною тепер етичною дилемою «залізничного стрілочника».

Ганна Арендт наполягає на тому,що можлива лише індивідуальна відповідальність, яка протиставляється політичній (колективній) відповідальності. Крім того, мислителька трактує будь-яке відсилання до «колективної провини» якпрагнення уникнути покарання за власні дії, оскільки переконана, що провина і відповідальність можуть бути лише особистими. Про це вона виразно пише у статті «Особиста відповідальність при диктатурі», де відповідає на деякі закиди критиків, висловлені щодо «Банальности зла». Вона зауважує:

Для мене квінтесенцією моральної плутанини була післявоєнна Німеччина, коли ті, хто особисто ні в чому замішаний не був, переконували себе і увесь світ у тому, наскільки глибоким є їх почуття провини, в той час, як лише дехто із справжніх злочинців були готові хоча б до найменшого покаяння. 

Посилання на «колективну провину» було способом вибілити тих, хто справді обіймав важливі пости в системі нацистської диктатури і чинив злочини. А ще більше воно було способом якогось ефектного, показового заплутування у складній мережі моральних дилем. Айхман пропонував публічно повіситися, аби спокутувати провину німецької нації. Йому, мовляв, дуже шкода молоде німецьке покоління, яке відчуває провину через своїх батьків. Така пропозиція нічого не означала і, на думку Ганни Арендт, була лише порожньою балаканиною.

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі