Неподолана дистанція

Серпень 2003
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
42 переглядів

Почну з нібито очевидного факту: Україна – держава, що здивувала світ високим рівнем національної толерантности та доволі виваженою внутрішньою та зовнішньою політикою у царині міжнаціональних відносин. За умов краху тоталітарної системи та нещадної економічної кризи, коли цілком можна було очікувати спалаху національної нетерпимости, громадяни України не дали втягнути себе в жоден хоч трохи помітний конфлікт. Тому припускаю, що комусь могла видатися незбагненною побільшена останніми часами громадська увага до проблеми національної толерантности. Загалом її викликано дедалі частішими публікаціями та відтак обговореннями у пресі й на телебаченні результатів соціологічних досліджень, що стосуються національної толерантности (чи, точніше – національної «нетолерантности») населення України.

Позаяк я стояла біля джерел культивування на українському «полі» соціологічних досліджень такої методики, як «шкала соціяльної дистанції» Боґардуса, беру на себе особливу відповідальність і за результати, і, передусім, за їхню інтерпретацію у термінах національної толерантности. Тож цю статтю спричинило бажання поділитися не тільки головними висновками, що стосуються ставлення населення України до інших національностей і перспектив розвитку українського суспільства, але й дещо детальніше зупинитися на особливостях методики «шкали соціяльної дистанції» Боґардуса, за допомогою якої тепер переважно досліджують національну толерантність в Україні. Мені здається, це дозволить краще зрозуміти сутність явища, що стоїть за отриманими цифрами, не лише випадковому читачеві, але й деяким соціологам, котрі, охоче покликаючись на результати вимірювання за шкалою соціяльної дистанції, про саму методику знають тільки, що вона «широко розповсюджена».

Шкала соціяльної дистанції Боґардуса дозволяє вимірювати психологічну готовність до зближення чи, навпаки, до відторгнення людей іншої національности, незалежно від їхніх особистих рис та вдачі. Відповідь респондента на запитання про те, в якій ролі він погоджується наблизити до себе представників іншої національности (1 – «члена родини», 2 – «друга», 3 – «сусіди», 4 – «колеґи», 5 – «мешканця країни», 6 – «тільки як туриста» чи 7 – «взагалі не пускав би у свою країну»), дозволяє визначити ту дистанцію у соціяльних контактах, котру людина бажає зберігати між собою та представниками цієї етнічної групи. Перші шість варіянтів указують на бажану міру близькости взаємин, а сьомий має на увазі настанову респондента цілковито уникнути будь-яких контактів із представниками тієї чи тієї національности.

Моя багатолітня праця (з 1990 по 2002 рік) із застосуванням даної методики дозволила виявити низку феноменів національного менталітету у царині особливостей ставлення населення України до інших національностей.

Надобережність

Уже перші дослідження (в 1990–1992 роках) дали доволі дивні результати. З одного боку, вони змусили взяти під сумнів частину поширених тоді стереотипних уявлень. І заразом показали, що населення ставиться до представників різних національностей набагато «настороженіше», ніж можна було припустити, беручи до уваги те, що в Україні немає міжнаціональних зіткнень.

По-перше, було заперечено стереотипи про поширення антиросійських настроїв («русофобії») в західних реґіонах України; по-друге, не підтвердився стереотип про повсюдність антисемітизму; по-третє, спростовано поширене уявлення про нібито високу привабливість у кризових соціяльних умовах шлюбів з іноземцями (зокрема, з громадянами розвинутих країн). Схильність до ближчих контактів у більшости населення головно виявлялася щодо українців, росіян, білорусів, поляків і євреїв – тобто тільки щодо тих національних груп, із якими набуто певного історичного досвіду спільного життя. На найвіддаленішу дистанцію населення подумки «відсувало» азербайджанців, вірмен, узбеків, кримських татар, турків (у 1991 році групу «віддалюваних» поповнили грузини). Враховуючи серйозні міжнаціональні зіткнення у різних реґіонах охопленого агонією Радянського Союзу, легко було виснувати, що більшість населення передовсім відчужує національності, що асоціюються з кровопролитними міжнаціональними конфліктами. Складалося враження, що масова свідомість просто прагнула відмежуватися від учасників конфліктів, навіть не намагаючись зайняте певну політичну чи гуманітарну позицію – визначите правих і винуватців, покривджених і переслідувачів.

Уже в 1992 році можна було з певністю говорити не просто про обережне ставлення, а про «надобережність» українського населення у вияві готовности до контактів з узагальненими представниками більшости національностей. Обережність у зв’язках (зокрема й соціяльних) із «незнайомцями», у певному сенсі, похвальна. Та не слід забувати, що «похвалу» така поведінка дістає зазвичай від прибічників архаїчних традиціоналістських цінностей. «Апріорна підозріливість» практично до всіх народностей, із якими немає досвіду тривалого спільного співіснування, притаманна, зазвичай, закритим суспільствам.

Східнослов’янська відрубність

Тільки українці, росіяни, білоруси, українська діяспора та поляки за шкалою соціяльної дистанції у 1992 році мали показники, значення котрих було не менш як 4 бали, що свідчило про ту чи ту міру схильности до безпосередніх контактів (родинних, дружніх, сусідських, виробничих) із представниками інших національностей. Результати статистичного аналізу давали підстави ствердити, що, по-перше, у масовій міжнаціональній свідомості населення України у 1992 році домінантним був чинник «східнослов’янської відокремлености», а по-друге, що прояв відторгнення щодо якоїсь із національностей – це, зазвичай, окремо взятий випадок прояву загальної національної ксенофобії (недовіра та підозріливість до всіх «чужих»). Іншими словами, якщо хтось виявляє нетолерантність щодо соціяльних контактів із якоюсь однією національністю, можна досить упевнено думати, що він «із підозрою» ставитиметься і до всіх інших, кого не зараховує до «своїх».

Посилення прикордонного контролю

Проглядає вкрай несприятлива тенденція зростання національного ізоляціонізму. За період 1992–2002 років мало-помалу збільшувалися всі показники національної дистанційованости (див. таблицю). В суті речей це означає, що суттєво зменшується частка людей, котрі подумки допускають представників різних національностей як громадян України і, відповідно, збільшується відсоток тих, хто взагалі не пускав би їх у країну. До 2002 року практично всі національності (за винятком українців, росіян і білорусів) масова свідомість «відсунула» за позначку 5 балів – «виселила з країни».

Оскільки протягом десяти років відбулися зміни в списку національностей, то, аби знівелювати можливий вплив цих змін, у таблиці наведено інтеґральний індекс національної дистанційованости щодо десятьох національностей, ставлення до яких оцінювалося в усіх дослідженнях.

У моніторинґу, що його здійснював у Сполучених Штатах з 1926 по 1966 рік Еморі Боґардус, хоч ставлення до окремих націй і було нестійким, середній індекс національної дистанційованости мав загальну тенденцію до спаду. В Україні аналогічний показник з 1992 року по 2002 значно виріс.

Класифікація населення за величиною загального індексу соціяльної дистанційованости дозволяє, на наш погляд, виділити чотири категорії осіб із різним рівнем відкритости до соціяльних контактів:

1. Переважно відкриті (толерантні) люди, котрі з представниками більшости національностей готові вступати у соціяльні контакти, принаймні, на рівні виробничих стосунків (середнє значення індексу національної дистанщиованости не перевищує 4-х балів).

2. Люди, схильні до відособлення, котрі щодо більшости національностей займають таку позицію: «хай живуть в Україні, але мені не хотілось би вступати з ними в безпосередні контакти».

3. Третя категорія людей характеризується орієнтацією на ізольованість, котра проявляється у тих, хто не бажає бачити представників більшости національностей громадянами України, але не заперечує, щоб вони відвідували її як гості й туристи.

4. І, нарешті, четверта категорія людей характеризується переважанням ксенофобних настанов – небажанням узагалі допускати в країну представників більшости інших національностей.

Така класифікація дозволяє визначити «розклад сил» на різних етапах шляху до відкритого демократичного суспільства.

Загальний підсумок масової свідомости на сьогодні такий, що за десять років незалежности України питома вага психологічно відкритих (схильних до національної толерантности) людей знизилася більше ніж у три з половиною рази. Практично половину населення тепер складають громадяни з ізоляціоністськими настановами на міжнаціональні взаємини. Особливо тривожить розростання ксенофобних настанов: чисельність їх носіїв за десять років виросла більше ніж учетверо.

Великий стрибок

Якщо з 1992 року по 2001-й відбувалося мало-помалу зниження середнього показника загальної національної дистанційованости, то в 2002 році сталося різке «дистанціювання» практично від усіх національностей (див. таблицю). Які причини могли викликати «великий стрибок», зафіксований у лютому 2002 року?

Свого часу аналіз причин, котрі призводять до збільшення масової дистанційованости мешканців Америки від тієї чи тієї національности, привів Боґардуса до висновку, що перше місце серед них посідають драматичні події в країні та світі, надто ті, котрим відводиться велике місце у заголовках газет: Пірл-Харбор змінив ставлення американців до японців, «холодна війна» – до росіян тощо. Населення України, як ми бачили, теж помітно реагувало на міжнаціональні конфлікти. Тут складається враження, що трагічні події в Америці, пов’язані з терористичним актом у вересні 2001 року, і відтак позиціонування більшости країн у зв’язку зі створенням антитерористичної коаліції, провіщаючи безкомпромісну боротьбу з режимами, які підтримують терористів, викликало в українського населення глобальну реакцію «страуса» – «принишкнути й перечекати».

Одностайний ізоляціонізм

Спроба з’ясувати, яким саме категоріям населення більшою мірою притаманна відкритість, а яким – ізоляціонізм і ксенофобія, привела до висновку, що підвищення рівня ізоляціонізму та ксенофобії є феноменом, що охоплює всі категорії населення України.

На рівень національної відкритости практично не впливають такі соціяльно-демографічні фактори, як стать, вік, національність, родинне становище та національний склад родини, рівень прибутку й тип діяльности. Неістотно впливають такі характеристики, як рівень освіти, рід діяльности, мова спілкування, тип населеного пункту (місто/село). Хоча в цих групах і зафіксовано невеликі відмінності, але вони не є принциповими, позаяк навіть у групах, яким «найкраще ведеться», середній індекс національної дистанційованости перевищує позначку 5 балів.

На міжнаціональні настанови не впливає і життєвий досвід, пов’язаний із випадками стикання з дискримінацією на національному ґрунті чи досвід праці за кордоном. Навіть у тих людей, котрі тільки планують їхати за кордон на заробітки, приблизно такі самі міжнаціональні настанови, що й у всього населення загалом.

Парадокси національної самосвідомости

Я вже писала про парадокси національної самосвідомости, й мої дані навіть широко оприлюднено*. Спроби зрозуміти, яка ж громадянська позиція стоїть за вибором тієї чи тієї дистанції від представників інших національних культур, привели до виявлення парадоксальних (принаймні, на перший погляд) особливостей.

Парадокс національної (громадянської) ідентифікації. Населення України за типом громадянської ідентифікації можна поділити на кілька категорій залежно від відповіді, яке респонденти дають на запитання: «Ким ви себе передусім вважаєте?»: «реґіоналісти» почуваються насамперед жителями свого реґіону (села, району, міста, области тощо); «громадяни» – громадянами України, «націоналісти» – представниками свого етносу, нації; «ностальгісти» – громадянами колишнього Радянського Союзу; нарешті, «космополіти» – громадянами Европи чи світу. Національна толерантність у кожній із цих категорій має свої особливості. З-поміж «ностальгістів», сповнених такої туги за минулим, що вони й донині почуваються «громадянами колишнього Радянського Союзу», 93% не хотіли би бачити громадянами своєї країни чеченців; 79% – азербайджанців; 64% – грузинів; 63% – кримських татар; 46% – євреїв; 57% – молдаван; 29% – білорусів; 10% – росіян.

Не всіх допустили б у свою країну й «космополіти»: 44% не хотіли би бачити своїми співгромадянами євреїв; 48% – німців, 60% – американців; 69% – турків; 69% – китайців; 98% – чеченців; 66% – чорношкірих («негрів»). Таку амбівалентність показує і ближче знайомство з тією частиною населення України, котра позитивно ставиться до вступу України в Европейський Союз, НАТО та МВФ чи прагне об’єднаного союзу України з Росією та Білорусією.

Парадокс «доброго ставлення». У соціологічних дослідженнях міжнаціональних взаємин людей часто запитують прямо: «Ваше ставлення до людей не вашої національности?». Запитували так і ми. У 2002 році «радше позитивним» його назвали 25% і близько 7% – «радше неґативним». Виявилося, що з перших із них багато хто не допустив би осіб іншої національности як членів родини. Азербайджанців, наприклад, прийняли б у такій ролі лише 1% «тих, хто позитивно ставиться до осіб іншої національности»; американців – 3%; арабів – 1%; афганців – 1%; білорусів – 11%; грузинів – 1%; євреїв – 3%; китайців – 1%; кримських татар – 1%; молдаван – 2%; німців – 3%; поляків – 3%; ромів («циган») – 1%; росіян – 28%; румунів – 1%; словаків – 2%; турків – 1%; угорців – 2%; українців – 57%; чехів – 2%; чеченців – 1%; чорношкірих («негрів») – 1%. Можна було б добачити причину такої відсторонености у «народній мудрості»: «Щоб мати добрі стосунки з родичами, треба жити від них окремо». Однак, декларуючи загальне позитивне ставлення до представників інших національностей, багато кого ці «толерантні люди» взагалі не пускали б до країни, навіть як туристів: 28% із них не впустили би в Україну азербайджанців; 16% – американців; 38% – арабів; 43% – афганців; 7% – білорусів; 17% – грузинів; 14% – євреїв; 21% – китайців; 21% – кримських татар; 14% – молдаван; 12% – німців; 8% – поляків; 37% – ромів («циган»); 14% – румунів; 10% – словаків; 24% – турків; 11% – угорців; 11% – чехів; 52% – чеченців; 25% – чорношкірих («негрів»).

Часткове пояснення цього парадоксу криється вже в тому, що понад дві третини населення (68%) оцінили своє ставлення до людей іншої національности як «нейтральне». Категорія «нейтральне» в цьому контексті цілком може виступати таким собі дипломатичним еквівалентом байдужости, яка й лежить в основі національної «нетолерантности».

Кілька слів про методику

У дослідженнях доволі дражливої проблеми міжнаціональних відносин особливо важливо точно пояснити, про які нюанси цих узаємин ідеться. Чому для вивчення міжнаціональних відносин я вибрала саме цю методику, у чому її специфіка та якою мірою отримані з її допомогою результати дають підставу говорити про національну толерантність/нетолерантність загалом? Може, історія становлення цієї методики в Україні допоможе читачеві краще зрозуміти нюанси, які стоять за отриманими цифрами.

Проблема міжнаціональних взаємин в Україні вперше привернула мою увагу як соціолога в 1990 році. Спалахів міжнаціональної ворожнечі в Україні не було, проте опитування показували, що громадська думка стривожена можливістю виникнення таких конфліктів. Поглиблений аналіз проблеми потребував спеціяльних методичних прийомів, здатних вимірювати рівень загальної національної толерантности як глибинної психологічної основи міжнаціональних контактів. На розробку, апробацію та стандартизацію якісного інструментарію йде, зазвичай, 2–3 роки, а в Україні вже ширилися «жахливі чутки», що вулицями ходять «страшні націоналісти» й лупцюють усякого, хто не зуміє відповісти, що означають українські слова «смолоскип» чи «краватка», тож довелося у пошуках звернутися до «заможніших» (у даному випадку з методичного погляду) наукових сусідів – американських соціологів.

Навіть у ті, достатньо «гарячі» роки життєвий досвід і наукова інтуїція підказували, що головною проблемою для України може стати не національна нетерпимість, не жага «іноетнічної» крови, а тихе дистанціювання від «чужих», котрі, за вельми поширеною тоді громадською думкою, «об’їдали» Україну. Ці міркування врешті-решт обумовили мій остаточний вибір методики, авторська назва якої – «шкала расової (етнічної) дистанції».

Професор Південнокаліфорнійського університету в Лос-Анжелосі Еморі Боґардус розпочав роботу над цією методикою 1924 року. Протягом двох років він розробляв ідею професора Чиказького університету Роберта Парка про можливості емпіричного дослідження соціяльної дистанції. У цей період науковий інтерес багатьох американських соціологів і соціяльних психологів був прикутий до процесів соціяльної мобільности та соціяльної інтеґрації населення. За рахунок масових припливів населення (як із різних реґіонів власної країни, так і еміґрантів із різних країн і континентів) зростали міста й мегаполіси. Вивчення емпіричними методами особливостей формування нових спільнот із представників різних культур і аналіз чинників, які сприяють або перешкоджають встановленню зв’язків і контактів між людьми (передовсім як представників різних субкультур) потребувало відповідних інструментів вимірювання.

1925 року з’явилася перша Боґардусова публікація про запропонований підхід до вимірювання соціяльної дистанції. Шкала расової дистанції є одним із складників доволі широкого спектра методик вимірювання соціяльної дистанції (шкали професійної, політичної, релігійної дистанції), що їх розробив Боґардус. Він запропонував низку числових показників (індексів) вимірювання якости соціяльних контактів із представниками інших субкультур. Загальний принцип усіх тестових шкал полягає в тому, що на запитання «У якій ролі Ви хотіли би бачити представників таких груп?» респондентам пропоновано перелік відповідей: 1) «узяв би шлюб»; 2) «як товариша»; 3) «як найближчих сусідів»; 4) «працювати в одному офісі»; 5) «тільки як випадкового співрозмовника»; 6) «тільки як відвідувача моєї країни»; 7) «виселив би з моєї країни». Автор сформулював ці відповіді на підставі попередньої експертної процедури: склавши перелік різного типу соціяльних контактів (зв’язків), у яких люди можуть перебувати одне з одним, мешкаючи в одній країні, він запропонував цей список експертам із проханням оцінити кожен різновид соціяльних зв’язків за семибальною шкалою, керуючись таким критерієм, як відчуття «близькости та розуміння». Після всього відібрали найпідхожіші варіянти, ранжировані від найближчих контактів («узяв би шлюб») до найвіддаленіших («виселив би з моєї країни»). У подальших дослідженнях формулювання дещо змінювалися, часто-густо залежно від того, кого саме опитували за цією методикою.

З усіх шкал соціяльної дистанції шкалу расової (етнічної) дистанції застосовували найширше, насамперед тому, що сам Боґардус поряд із численними локальними дослідженнями протягом сорока років провів чотири масштабні опитування саме за цією шкалою. Крім того, шкала расової (етнічної) дистанції привернула увагу й інших спеціялістів, особливо тих, хто працює у концептуальних рамках надзвичайно поширеної в США теорії соціяльного навчання. Відповідно до цієї теорії, нестачі соціяльного досвіду та соціялізації (наприклад, недостатнє знайомство з культурою, звичаями та традиціями інших народів) можна великою мірою компенсувати спрямованим навчанням на спеціяльних курсах, семінарах тощо. Шкала расової дистанції дозволяла провести вимірювання перед навчанням і після нього і, отже, оцінити його ефективність. Пізніше саме до цієї методики стали частіше вживати узагальнену назву; шкала соціяльної дистанції Боґардуса.

1990 року я випробувала методику, перевіривши її на те, як пересічні громадяни України сприймають форму запитання та варіянтів відповіді. Тоді було опитано 30 людей різної статі, віку та рівня освіти. Безпосередній контакт під час заповнення методики був дуже корисним, бо додаткові коментарі дали зрозуміти – що стоїть за остаточним вибором відповіді. Приміром, людина, відповідаючи, що, мовляв, «німців» вона допустила б тільки як мешканців країни, мала великий сумнів, вибираючи дистанцію, міркуючи десь отак: «Німці, вони, звісно, охайні люди, люблять лад. Але, може статися, йому і не сподобається у моїй хаті, ми маємо туалета тільки у дворі, вони до такого не звикли. Навіть, якщо він буде сусідом, однаково, знай поглядатиме – чи правильно я все роблю. Та й на роботі так само. Ні, якщо йому так хочеться, хай сам знайде в Україні місце – де йому більше до вподоби жити». Або інше міркування міського мешканця з вищою освітою, який вибрав для американців варіянт «як туристів»: «Американці – нація передова, вони звикли, що все мають. Стромлятимуть скрізь носа і все критикуватимуть. Ну, якщо тільки в гості приїдуть, тоді й показати можна буде тільки все найкраще, що маємо». Тож, враховуючи, що найбільше нарікання виклали формулювання мінімальної дистанції «Поріднився б через шлюб» чи «Вигнав би з моєї країни», їх було дещо пом’якшено. Перше формулювання сприймалося надто конкретно – «як же через шлюб, якщо я вже у шлюбі». Тому його було змінено на формулювання «допустив би як члена родини». Останній варіянт відповіді – «Вигнав би з моєї країни» – лякав багатьох співрозмовників своєю «активною позицією»: «А чого це я буду когось виселяти, хай це роблять ті, кому годиться». Тож я зупинилася на м якшому варіянті: «Не пускав би до країни». Цей варіянт нарікань не викликав. Гадаю, тому, що когось кудись не пускати, хай і подумки, у нашій країні звикли майже всі.

У серпні 1990 року я вперше включила шкалу соціяльної дистанції Боґардуса, використовуючи список із 23 національностей, до масового репрезентативного опитування мешканців Києва. У вересні 1991 року проведено повторне дослідження по Києву із застосуванням цієї методики. На тлі даних, що свідчать про переважання у масовій свідомості киян настанов на демократичні перетворення у країні (багатопартійна система, ринкові перетворення в економіці тощо), неочікувано висока величина індексу загальної національної дистанційованости мешканців столиці, вже свідчила про те, що шлях до побудови відкритого демократичного суспільства буде неблизьким. 1992 року я вперше включила цю методику в загальнонаціональне репрезентативне дослідження, спрямоване на вивчення психологічного стану населення України. Отримані результати підтвердили головні тенденції, виявлені в національних настановах мешканців Києва.

Оскільки показники національної дистанційованости дозволяють, на нашу думку, визначати не тільки ставлення до різних національностей, але й оцінювати міру розвитку (чи деґрадації) демократичних цінностей відкритого суспільства, то розробляючи (спільно з Євгеном Головахою) програму моніторинґу соціологічних показників демократичного розвитку України, ми вирішили, що необхідно включити цю методику в загальнонаціональний моніторинґ, проведення якого почалося в 1994 році в Інституті соціології Національної академії наук України. Результати цих досліджень, власне, і склали емпіричну основу для основних висновків.

Невдовзі по перших публікаціях до мене звернувся директор Міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто з проханням надати йому мою модифікацію шкали Боґардуса, аби він міг включити її в дослідження свого інституту. Позаяк паралельні дослідження, проведені в максимально схожих умовах, дозволяють підтвердити чи спростувати об’єктивність соціологічної інформації, я охоче відгукнулася на це прохання. Отож тепер в Україні здійснюється два незалежних моніторинґи ставлення населення України до інших націй, вимірюваного за шкалою соціяльної дистанції. Інші фахівці, що так чи так вивчають міжнаціональні взаємини в Україні, також узяли на озброєння відпрацьований нами варіянт методики (щоправда, вже не обтяжуючи себе тонкощами професійної етики: без «зайвих» звертань і посилань, попросту – «взяли, і край».) Широкий доступ до отримуваних двома інститутами матеріялів надано також студентам, котрі нині мають можливість не тільки відшліфувати професійну вправність, але й долучитися до аналізу складних соціяльних явищ. Загалом, не може не тішити та обставина, що витрачена праця не йде за вітром. А надто, що в загальних тенденціях дані різних досліджень збігаються. От тільки маю певне відчуття провини за те, що у публікаціях інших авторів (дарма, посилаються вони на мене чи ні) до отримуваних за допомогою цієї методики даних міцно «прив’язалася» недбала назва узагальненого показника, вжита у перших моїх публікаціях: «індекс національної толерантности». Власне, ані автор методу, ані його послідовники не писали про те, що дану шкалу призначено для вимірювання національної толерантности. Чи можна на підставі цих показників взагалі розмірковувати про рівень національної толерантности? Мені видається, що можна. Лише не варто забувати, що, по-перше, такі розмірковування не є незаперечними, а по-друге, «толерантність» не стрижневе значення індексів, отримуваних за допомогою шкали соціяльної дистанції. Кажучи про національну нетолерантність, я мала на увазі не пряме значення цього слова – «нетерпимість», а лише відповідну інтенцію – психологічну відкритість чи закритість щодо контактів із представниками соціяльних культур, відмінних від власної. Один мій співрозмовник, коли я пояснювала, про що саме йдеться під час інтерпретації даних, які стосуються зростання загального індексу національної дистанційованости, підсумував отак: «То йдеться не про озлоблення, а про ожлоблення нації?». Означення грубе, але якоюсь мірою правильне, якщо під «жлобством» розуміти байдужість до всього, що не зачіпає безпосередньо «шкурні» інтереси, які стосуються життєвих потреб (їжа, безпека тощо). Якщо від «образних» характеристик перейти до аналізу причин, що призводять до розвитку національного ізоляціонізму, то наостанку хотілось би висловити такі припущення.

Дальший поступ: ізоляціонізм чи відкритість

Описані тут феномени та парадокси викликано, на наш погляд, тим, що масова свідомість українського населення перебуває «на роздоріжжі» національно-громадянської ідентифікації. Від інших народів, із якими пов’язаний досвід спілкування в межах однієї держави, вже достатньо віддалилися, а до інших – іще не наблизилися. Проголосувавши за вихід із Союзу й за побудову самостійної незалежної держави, люди з різним почуттями озираються на спільне минуле. Одні – з відчуттям великого полегшення, пов’язаного зі звільненням від комуністичного та шовіністичного диктату імперськи налаштованого сусіди. Інші досі не можуть зрозуміти, чи було це рішення правильним. Та навіть той, хто, жалкуючи за проминулою молодістю, хотів би повернутися до колишньої «історичної спільности», звертаючи погляд на Схід, зауважує там палахкотіння міжнаціональних пожеж або їхні важкі наслідки. Тому навіть ті, що прагнуть повернути Радянський Союз, хочуть спершу вилучити зі зреконструйованої міжнаціональної спільноти всіх учасників міжетнічних зіткнень. Та й обертаючись на Захід, вони теж бачать далеко не щасливу ідилію міжкультурної співпраці різних націй і народів. Тут уже почалася війна цивілізацій. І вона вимагає від кожного учасника виразної геополітичної позиції, готовности тією чи іншою мірою залучатися до відкритого конфлікту. Але це не властиво національному менталітетові, мудрість якого сконцентровано в заяложеному вислові «моя хата скраю». Тож формується комплекс національної відокремлености, спрямований прямісінько до позиції державного ізоляціонізму.

Зіставляючи тенденції у динаміці індексів національного дистанціювання в Україні та Сполучених Штатах (нагадаю, що в США з 1926 по 1966 рік цей показник поліпшувався, а в Україні з 1992 по 2002 рік – погіршувався), не слід випускати з уваги історичні особливості формування цих держав. Америка ніколи не перебувала під пресом іншої країни і своє завдання від початку бачила в побудові відкритого демократичного суспільства. Нелегким, але цілеспрямованим шляхом країна постійно рухалася у задекларованому напрямку. Тимчасом як Україна вперше цілковито звільнилася від зовнішнього гніту. Головною метою молодої держави було обстояти право на незалежність. Та все ж, на моє переконання, виявлена тенденція в орієнтації масової свідомости на замикання у національній «шкаралупі» безперспективна з погляду розвитку сучасної цивілізованої держави. Тож відповідальність за принциповий вибір України – ізоляціонізм, закорінений у превентивній соціяльній дистанційованості, чи послідовний рух до відкритого демократичного суспільства – мусить узяти на себе передусім українська інтеліґенція, до якої насамперед і звернено мою статтю.

 

Динаміка показників національної дистанційованости населення України від різних національностей

Національна дистанційованість від...

 

Індекс національної дистанційованости

1992

1994

1996

1998

1999

2000

2001

2002

Азербайджанців

 

5,83

Американців*

 

4,31

4,42

4,59

4,69

4,75

4,80

4,87

5,38

Арабів

 

5,37

6,13

Афганців

 

6,22

Білорусів*

 

2,85

2,70

2,62

2,52

2,41

2,77

2,69

4,21

Грузинів*

 

5,26

4,86

4,98

5,07

4,99

5,39

5,29

5,40

Євреїв*

 

4,18

3,83

3,83

3,88

3,77

3,92

3,89

5,05

Китайців

 

5,85

Кримських татар*

 

5,09

4,55

4,75

4,83

4,86

4,93

5,00

5,62

Молдаван

 

4,60

4,72

4,83

4,81

5,11

5,09

5,30

Німців*

 

4,43

4,48

4,63

4,75

4,69

4,81

4,89

5,24

Поляків*

 

3,77

4,44

4,52

4,60

4,53

4,75

4,88

5,01

Ромів («циган»)*

 

5,55

5,09

5,28

5,44

5,50

5,60

5,68

6,04

Росіян

 

2,46

2,25

2,06

2,01

1,90

2,25

2,16

3,34

Румунів*

 

4,56

4,69

4,92

4,94

4,93

5,15

5,22

5,39

Сербів

 

4,77

5,00

5,07

5,08

5,38

5,36

Словаків

 

4,55

4,75

4,81

4,76

5,00

5,03

5,12

Турків

 

4,91

5,24

5,34

5,41

5,60

5,59

5,88

Угорців*

 

4,24

4,58

4,82

4,90

4,78

5,08

5,13

5,35

Українців

 

1,55

1,83

1,43

1,46

1,47

1,59

1,61

2,38

Українців, які живуть в інших країнах

 

3,48

3,85

3,75

4,03

4,11

3,46

Чехів

 

5,31

Чеченців

 

6,06

6,05

6,33

Чорношкірих («негрів»)

 

4,49

5,95

Японців

4,56

Французів

 

4,45

Інтеґральний індекс національної дистанційованости

 

4,64

4,46

4,62

4,69

4,66

4,96

4,98

5,53

Інтеґральний індекс національної дистанційованости щодо 10 національностей, позначених «*»

 

4,42

4,36

4,49

4,56

4,52

4,72

4,75

5,26

 

Обсяг вибірки в кожному з опитувань складає приблизно 1800 осіб, що репрезентують доросле населення України за статтю, віком, освітою, областю та типом поселення.

У таблиці наведено індекси національної дистанційованости (середній бал за семибальною шкалою соціяльної дистанції) щодо представників кожної з національностей; а також інтеґральний індекс національної дистанційованости (ІІНД) – середнє значення щодо всіх національностей за винятком українців, росіян і української діяспори.

  • *.Щоправда, у доволі своєрідний спосіб. Журналістка Кириченко взяла мій матеріял, призначений для академічного видання, скоротила таблиці та методичні нюанси, приписала своє прізвище й віднесла до газети, яка його без «зайвих запитань» опублікувала.
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі