Ненька, мачуха, сусідка?

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
909 переглядів

У Польщі діячі Стоваришіня лемків Федор Ґоч і Адам Барна випустили книжку про добровільну участь лемків у Червоній армії (?!). І хоча вміщені спогади показують, що та добровільність часто була доволі умовна і що медалі й рани пізніше не рятували від депортацій 1944–1947 років, акції «Вісла», «Явожна», все одно від авторського слова б’є неприхована любов до «великого брата». Рецензент із «Нашого слова» реляціонує: «Ніби автори згадують совєтські концтабори, злидні совєтської дійсности, але любовних визнань до Росії ніяк не змінити. Попри те, що Ґоч і його соратники усвідомлюють, що і хто зруйнував традиційну Лемковину, хто був основним замовником депортацій – то підшкірної любові не приховати».

Комплекс уявлень, що допомагають лемкам і русинам плекати антиукраїнські настрої, як бачимо, досить широкий. Тому, щоби змінити таке ставлення і спробувати переламати стереотип, Україна має стати в кілька разів уважнішою до цих меншин і зробити все, щоб лемки вибачили Україні, а русини принаймні почули її голос, відчули її силу й дихання за Карпатами, не боялися її пізнавати. Сьогоднішня ситуація не відрізняється від тієї, що її описав іще в шістдесятих роках минулого століття один із лідерів української меншини на Словаччині Іван Мацинський:

 

Ми лемки – на захід від Лабірця й Сяна.

Чи чуєш, Вкраїно, наш жалібний гімн?

Ні, що тобі древняя лемківська рана?

Безболісність стала законом твоїм.

 

Щоби виправити становище, Україні слід не лише відкритися простим лемкам і русинам, виступивши з новими ініціятивами, вільними від посткомуністичної зашкарублости, але й змінювати своє медійне обличчя.

Тут наближаємося до іншого аспекту сприйняття України – через посередництво суспільств словаків і поляків, у яких живуть наші меншини й від яких черпають інформацію про свою духовну батьківщину. Знов-таки це сприйняття має два канали: 1) чи дотягує Україна до рівня, щоби бути моєю, европейця, гідною вітчизною? 2) чи виправдовує Україна сподівання, що їх покладаємо на неї ми, свідомі українці в Европі (чи є Україна «українською»)? Щодо першого питання, тут образ нашої держави в польських і словацьких медіях, поза коротким часом Помаранчевої революції, далекий від европейського ідеалу. Польські газети пишуть про олігархів і мафію, проституцію та бідність, про жахливий стан інфраструктури й погані дороги. Словацька преса наголошує, що словацький кордон з Україною має бути найнепроникнішим в Европі, описує поширення СНІДу в Одесі та ручний видобуток вугілля на Донбасі. Перевагою польських журналістів є те, що вони час від часу згадують про туристичну привабливість України – Крим, Карпати, Київ, Львів, Хотин, Волинь.

Окрім того, певний образ сучасної України творили заробітчани. Ленка Кнап, етнічна списька русинка зі Словаччини, а нині головний редактор «Українського журналу», що виходить у Празі, коментує це явище так: «На початку 90-х років з’явилися перші торговці, “човники” з України, страшно бідні люди, переважно із закарпатського реґіону. І подібно як у Польщі почалися твердження: це ж не ми, це інша зовсім нація. Вважалося приниженням самого себе визнати факт споріднености із тією людиною з базару». Помаранчева революція дещо поправила образ України в очах її одноплемінців за західним кордоном, багато хто в Польщі заговорив про потребу скинути шкаралупу «закерзонськости», за якою ховалася образа на Україну через її позицію щодо етнічних земель за Бугом і Сяном та їх мешканців, і переорієнтуватися на панукраїнське сприйняття дійсности. У «часописі молодих», як себе позиціонує «San Rideau» з Перемишля, у редакторській статті читаємо: «Хто знає, чи в цей історичний час, саме відповідь на питання про ставлення до українців з-за східнього кордону, а не політично-етичні гадання, є нашою цеглиною до помаранчової перебудови?». Помаранчева революція мала шанс змінити не тільки уявлення про країну, а й про тих людей, які мають нещастя представляти її на плантаціях полуниць та будівельних майданчиках Европи.

Але ейфорія змінилася розчаруванням, і тепер не всі із тих польських українців, яких переповнювала гордість за свої обидві країни, висловлювалися б так патетично. Навпаки, після майже провального голосування законопроєкту з визнання Голодомору як акту геноциду рупор українців Польщі розпалився критикою на адресу української влади: «...Сором, як з історичного поняття універсал антикризовики зробили ганчірку. При нагоді других роковин Помаранчевої революції аж свербить запитати: Де ідеали Майдану? Де бандити, яких мало б не бути при владі? Де “Наша Україна”, де національна ідея?», –пише Степан Мігус. Як зрозуміло з риторики, польським українцям більше залежить, ніж словацьким, на ствердній відповіді на друге запитання: окрім своєї демократичности, в уявленні польських українців Україна має бути українською.

Ленка Кнап сприймає перепади любові-нелюбові до України з боку «закерзонців» спокійно: «Не треба дивуватися: українці з Закерзоння відрізняли себе від поляків, але цілі десятиліття перебуваючи в Польщі, не в Радянському Союзі, багато в чому втратили подібність із “українськими” українцями. Це вже інші люди. Як одні, так і інші переживають культурний шок при першій зустрічі: ви ж не “ті” українці, котрими ми вас уявляли! Для мене це трохи смішно, бо ж можна сказати щось подібне до сусіда у рідному місті: ти не такий, як я. Ніхто й не сумнівається». Більшість із нині усвідомлених українців Польщі вже кардинально не змінять своєї ідентичности. Опитування, яке провів Богдан Гук серед молоді українських ліцеїв у Польщі4, засвідчує, що українцями можна залишатися як на східних, так і на західних землях, а дехто навіть говорить про можливість «повернутися» в Україну. Інша річ, що позитивний образ України в польському, та й у словацькому середовищі безпосередньо впливає на самопочуття діяспорних українців як меншини.

Саме тому вони постійно намагаються нагадати про своє існування можновладцям в Україні, яким завжди здається, що діяспора своїм історизмом мислення не допомагає, а перешкоджає у двосторонніх відносинах. «Серед українців Польщі поширена така візія громади, що наголошує на здатність бути репрезентантом істинних інтересів України, – пише редактор «San Rideau» Петро Бачик, –мабуть ми природно призначенідо функці . представляння традиці ., культури, а може, навіть політики вітчизняної держави. Знаменне, що писав у 2002 р. один з авторів у Нашому Слові: “Чи не треба сприймати це як історичну місію, і в унійних невдовзі Ольштині й Ґданську, Щецині та Вроцлаві бути видимими представниками нації, яка <...> є европейським народом з тисячолітньою культурою. Зло, яке задумали автори акції “Вісла”, парадоксально обернулось би на користь народу, який вони хотіли знищити”. Отже, вхід Польщі в ЕС ставляти мав би незвичайні завдання перед нами, так що пошуки зв’язків між політичним відкриттям України і активністю “унійних” українців, у цьому контексті, є не таким вже абстрактним дотепом».

Разом із доведенням своєї потрібности Україні представники громади в Польщі розвивають в українських медіях тематику етнічних земель у Польщі, нагадуючи про їхнє славне минуле, визначних українців, народжених на Закерзонні, героїчних подій з української історії на теренах на захід від Бугу та Сяну. Редактор двомісячника «Над Бугом і Нарвою» Юрій Гаврилюк пропонує, приміром, уписувати до традиційних «Років Польщі в Україні» та «України у Польщі» «хоча би один “місяць Закерзоння”», оскільки «вцілілий із пожеж минулого історично-культурний баґаж має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації і держави повинні дбати».

Що ж заважає збудувати гармонійні відносини між Україною та її діяспорою в Польщі та Словаччині? Відповісти спробував один із авторитетних у Словаччині українців Юрій Бача: «Перш за все Україна мусить стати великою, економічно сильною, політично об’єднаною державою українського народу, щоб не довелося соромитись за певні її кроки. Тоді це буде найкраща допомога українцям у різних країнах світу». Поки що доводиться лише сподіватися.

  • 1.Наприклад, у 1970-х в опитуванні лемків із Зеленогірського воєводства на запитання «Ким себе вважаєте?» 22 особи відповіли, що вони «лемки», 17 осіб – «лемко і поляк», 6 осіб – «лемко і русин», 5 осіб – «українець». На запитання «Ким уважають себе лемки?» ті ж особи відповіли так: 26 осіб – «лемками», 11 осіб – «лемками чи українцями», 6 осіб – «лемками, чи українцями, чи поляками», 5 осіб – «лемками чи поляками».
  • 2.Подібну ситуацію подибуємо на Північному Підляшші: тут культурною традицією по суті однієї етнічної групи користаються представники двох меншинних організацій: Союзу українців Підляшшя та Білоруського суспільно-культурного товариства.
     
  • 3.Škurla Mikuláš, Odsudení do raja. Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím, Svidnik, 2004.
     
  • 4.Див: Українська молодь у Польщі: пошуки місця для національної тотожности, за редакцією Б. Гука, Перемишль, 2002.
     

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі