Ненька, мачуха, сусідка?

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
900 переглядів

Якщо зі ставленням до України трохи прояснилося, то проти тих, що посміли назвати себе українцями у Польщі та Словаччині, триває неприхована боротьба. Із їх кількістю і без того завжди були проблеми, бо лемки/русини, по-перше, усвідомлювали себе саме лемками/русинами, а вже потім деякі з них признавалися до українства1, однак це не зупиняє діячів всесвітнього русинства. Вони діють так, як це накреслив у посланні Гарасимович: «...Лемки, які мають вищу освіту і хочуть під фанфари увійти в великий світ, перетворюються на більших українців, ніж українці в Україні. Їх Матір Лемківщина перестає для них існувати. Вважаю їх за виродків Лемківського народу <...>. Ті звироднілі сини вже не цікавляться власним карпатським родинним пейзажем із його талановитим лемківським людом. Вони є нащадками знаних дивізій, котрі йшли коло ноги свого Німецького пана».

Нетолерантність щодо лемків/русинів, які перейшли на проукраїнські позиції, не має меж. Др. Олена Дуць-Файфер із Кракова на конференції «Реалізація Польщею рішень Рамкової конвенції про права меншин», представляючи «лем-лемківське» Стоваришіня лемків, виступила кардинально проти присутности в спільній комісії представника Об’єднання лемків Стефана Гладика, звинувативши його, ОУП і всіх прихильників «української ідеології» в потоптуванні прав малих меншин сильними меншинами, легковаженні та відсутності демократичних норм. Пані Олена була єдиною з лідерів нацменшин Польщі, хто голосував проти кандидатури колишнього голови ОУП Мирона Кертичака на співголову Спільної комісії уряду та національних меншин. На другий Світовий конґрес русинів у Криниці голова Стоваришіня Андрій Копча просто не впустив професора Яґелонського університету Ярослава Мокляка; 2005 року на криницьке «Бієнале лемківської культури» не допустили редактора краківської радіопередачі «Кермеш» Ярослава Чухту, бо «они не наши, лем українці». Ображені «лем-українці» запитують із цього приводу зі сторінок «Нашого слова»: «Чому лідери СЛ почали узурпувати собі право вирішувати, хто є справжнім 100% лемком, а хто лише “проповідником української ідеології?”» (Максим Штось).

Подібне відбувається на Словаччині. Група соціологів із Пряшівщини дослідила рівень узаємної адаптованости представників проукраїнської та прорусинської позиції: «...Цікавою є та особливість, що українці більше ідентифікуються із русинською національністю, чи народом, ніж русини з українською національністю», – пишуть вони. Яскравим прикладом міжусобної боротьби є заява свидницького русинського діяча Яна Калиняка у справі передання Музею української культури (до нового року називався «Музей українсько-руської культури») русинам: «Штатут музея мать до днешнього дня протинародностний характер, котрый ся зачінать уж од його назвы, неговорячі о його посланю і о тім, же русиньска історія і култура ся там презентує як україньска. І урядным языком працівників музея є україньский язик, публікації в музею высвітлюють, же Русины суть неодділнов частьов українского народа, то значіть, же до того ся рахує і їх історія і култура. Музей і його выдавательска робота суть дотованы зо штатных фінанцій, котры ся творять і з пінязі жытелів русиньской народности і котры не хотять, абы їх называли Українцями ці ниґде на світі неєствуючіма Русинами-Українцями». Поки точилася боротьба за Свидник, у Пряшевівлада заснувала – поки що на папері–Музей русинської культури.

Характерно, що панівний народ, словаки, сприймають цю меншину (українців і русинів) як цілість, що також перегукується з уявленнями простих поляків про лемків у Польщі: Анджей Клімецький у дослідженнях із сімдесятих років занотував такі дані з польських сусідів лемків Любуської землі (воєводство Зелена Ґура), яких він опитав: 6 осіб уважали, що це «українці чи лемки», 2 особи говорили про «українців, але більше лемків», 4 особи сказали «лише лемки», 2 особи висловилися за «лемків, але колись українців», відповідь «тільки українці» дали 3 особи, «лемки чи поляки» – 2 особи й одна особа – «поляки з акції “В”». Поляки дотепер можуть питатися в задекларованого лемка, за кого під час футбольного матчу Польща–Україна він уболіватиме, і втішаться, почувши відповідь: за Польщу; натомість деякі із задекларованих русинів, особливо з-поміж реоптантів, поверненців із України, вже не такі однозначні: у розмові зі мною згаданий Ян Калиняк сказав, що по перших роках приїзду вболівав за хокейну збірну СРСР, навіть коли вона грала проти Чехословаччини.

Ставлення простого народу до національних проблем дуже мінливе і не відіграє принципової ролі в їхньому поточному житті. Пісня «про братів українців», яку я почув у виконанні русинів зі Спишу, що відпочивали в пряшівському барі, ще не означала їхньої готовности брататися з українцями. А з Польщі можна навести цікавий приклад навернення до українських коренів нащадка лемкині з Мхави, шістнадцятилітнього хлопця з Елку, котрий здобув перемогу в конкурсі тижневика «Політика» на найкращий есей на тему «Толерантність. Згода на іншість». Есей Мілоша Пеньковського переміг серед 550 творів, що надійшли на конкурс. Свідомий поляк, римо-католик, який розмовляє польською, говорить, що мама-полоністка шкодує через незнання лемківської говірки, хоча ще її розуміє, тоді як Мілошеві вона вже зовсім незрозуміла. На Святий Вечір 2004 року (25 грудня) його старший брат Куба поїхав спостерігачем у Донецьк, сказавши мамі, що це його обов’язок перед родиною бабціОлі після чого мама вже не бралася його відмовляти. Два дні по тому Куба виступав на радіо у Варшаві й сказав, що «хоч у його жилах тече небагато української крові, він цієї миті почувається так, ніби то був його народ, який потребує допомоги». Мама, пише Мілош, розплакалась і сказала, що пишається Кубою. Маємо приклад самоусвідомлення, незалежного від позиції чи впливу певної меншинної організації в Польщі; тут спрацювали інакші чинники.

Подібне до цього враження від спілкування з лемками Польщі та русинами Словаччини отримав польський соціолог Яцек Новак, що досліджував єдність лемківської групи у трьох країнах (двох названих та в Україні). «У Міжлабірцях ідея русинізму зовсім не є живішою, ніж у Братиславі або Кракові <...>, – пише Новак, – подібно до лемків у Польщі, так і тут я схильний до тези, що громада русинів на Словаччині нездатна будувати свою тотожність без допомоги інших <...>. Етнічні лідери витворюють інший, вигаданий образ суспільности». Коли Союз русинів-українців Словаччини запрошує на «свій» фестиваль «Маковицька струна» в Бардієві співочий колектив із Чирча чи з Камюнки, співаки не відмовляють, приїздять. Коли такі акції влаштовує «Русинська оброда», цігурти так само не відмовляють, а радо беруть участь. Тільки в «Народных новинках» про ті колективи можна довідатися як про русинські, а «Нове життя» (орган проукраїнської течії) подасть їх, наприклад, як українців зі Спишу2. Яцек Новак мовить далі про враження від Словаччини: якщо послухати лідерів русинського руху, «а то виставка, а то фестиваль, чи з’їзд – можна було б судити, що життя тієї групи – це безперервне свято. Однак кількамісячні спостереження утвердили мене в переконанні, що близькі до правди про реалії русинства на Словаччині є мої “звичайні” співрозмовці».

Що об’єднує простих представників меншини в Польщі і Словаччині? Лідери сепаратистів учать їх, що існує єдність русинів усього світу, яка, безперечно, не має нічого спільного з українцями всього світу. Як мантру, вони повторюють теорію, що Україна сьогодні поводиться з русинами так само, як із нею самою поводилася Росія: «Яка то подоба. Україньскый язык не быв, не є і не може быти. Русиньскый язык не быв, не є і не може быти. Україны нїт, то суть малоруськы ґубернії Росії. Підкарпатьской Руси нїт, то є Україна. На сміх!» (Володимир Фединишинець). Їм підспівують ліберальні голоси з Росії, які до того ж наголошують, що для України питання русинів – «курдів Центральної Европи» тепер лежить у моральній площині. Наскільки глибоко оце антиукраїнське вчення пустило корені в середовищі південних і північних лемків?

Тут треба зазначити, що за вмілого добирання різних чинників воєдино, ця діяльність приносить свої плоди. Одначе для кожного «русинського» реґіону набір цих антиукраїнізмів буде свій, і в цьому слабкість сепаратистів. Скажімо, на Словаччині, де функціонує старий термін руський, неприйняття українізації, виїзд і повернення оптантів на Волинь, зв’язки православної церкви з «русинами за океаном», уявлення про українців збудоване на обсервації заробітчан-закарпатців (десь там серед них є і «браття-русини»), можна збудувати спільність якихось 24 тисяч автохтонів. У Польщі набір буде інший – лемківство, а не українство чи русинство (термін «русин» можна вважати у Польщі похованим), акція «Вісла» у контексті концтабору в Явожному як зло, заподіяне за гріхи українців, православ’я як істинна руська віра, на відміну від греко-католицької націоналістичної, і, як результат, 5 тисяч лемків (і то не можна однозначно стверджувати, що сюди входять самі тільки «лем-лемки»). На Закарпатті, своєю чергою, свій набір постулатів. Але взаємозв’язок між цими групами майже невідчутний.

Усталилася думка, що переселені в УРСР лемки у збірній пам’яті групи майже неприсутні (тобто їх, може, пам’ятають ті, хто залишився в Польщі, але останні нитки зв’язків помирають із найстаршими членами родин). Із єдністю польських і словацьких лемків, як видно з дослідження Яцка Новака, є не менші проблеми. «Внутрішній поділ русинів і лемків у Польщі значно утруднює їм віднайдення свого місця у кожній із держав, де їм випало, часто проти своєї волі, жити <...>. Тому годі дивуватися, що спроби об’єднати русинів із Польщі, Словаччини й України зазвичай завершуються нічим». І тут, зауважмо, йдеться про нібито ядро русинства – лемків, які говорять приблизно тим самим діялектом і будуть уже цілком далекі від рахівських гуцулів чи «успішно віднайдених» нещодавно русинів у Молдові (які насправді є нащадками переселенців із Буковини).

Однією з ліній, на яких будується ставлення всіх русинських сепаратистів до України, є культивування старого москвофільства, лишень у змінених формах. Журнал «Русин», що його видає товариство «Русь» у Кишиневі, друкує матеріяли російською мовою, рідше – для розмаїтости – різними варіянтами русинської або ж українською (нею друкують авторів із Закарпаття). Найновіші числа журналу вийшли з благословення Митрополита Лавра, першоієрарха Російської Православної Церкви за кордоном (нещодавно відбувся процес злиття двох гілок РПЦ). Митрополит походить із села Ладомирова коло Свидника, з родини Шкурлів. Коли 1947 року ще молодий Лавр радив батькам не їхати до тієї Росії, чи то пак Волині, його не послухали. А він, однак, мав рацію: замість опинитися між добрих росіян, русини опинилися поміж злих українців – принаймні такий висновок можна зробити, прочитавши книжку Лаврового брата Миколи про переселенські митарства3. Російською в Ужгороді виходить журнал «Християнська родина», і лише деякі його статті друковано по-українському, як зазначає Петро Шафран із Польщі, «коли автори хочуть, щоби їх писання зрозуміли всі, не тільки вони самі».

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі