Ненька, мачуха, сусідка?

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
899 переглядів

Інший фільм того ж спрямування, знятий за програмною книжкою Яна Герхарда «Луна в Бещадах», під назвою «Ogniomistrz Kaleń», узагалі є шедевром популістичного сприйняття історії. Упівців зображено в німецьких касках із намальованими на них тризубами, новобранці мають пройти ініціяцію через стинання голів сокирами полоненим полякам тощо.

Чимало посприяв лемківському сепаратизмові знаний і шанований поет Єжи Гарасимович (нещодавно в Україні видано в перекладі Ігоря Калинця його книжку «Руський ліхтар, або Небо лемків»). Найвідомішим є його лист-маніфест, що його опублікувала «Ґазета краковска» в липні 1989 року: «Лемки – то аніяка не етнічна група, але народ, такий, як словаки, баски, чи шотландці <...>. Перед війною було проваджено полонізацію лемків, так само як тепер на наших теренах у Польщі українізація, що є певним парадоксом <...>. Лемки мають отримати свою владу, свої національні символи, свій золотий стяг із червоним православним Хрестом <...>. Чому лемки повинні були нести покуту і бути жорстоко покарані за безчинства УПА? УПА – то українці. Лемки – то лемки». Підтримувати «нещасних лемків» від якоїсь миті зробилося модним серед польської еліти, і підсилювати схильність лемків до окремішности стало мало не обов’язком усіх, замилуваних лемківською культурою. Ще один знаний суспільний діяч Єжи Ястшембовський «ніби випадково» пригадує розповідь М. Голути з Тилави про те, яких образ він через своє походження зазнав у польській армії: «Та хіба ж то в усіх арміях світу солдат обзивають українською падлиною? А я ж не падло, і не українець – а чоловік і лемко».

Експлуатацію «обраности» лемків, їхньої стражденної долі, подібної до інших малих народів, можемо відчути й сьогодні у різних польських авторів. У культурознавчому журналі «Пресії» стаття авторів-студентів, які побували у Бартному, зветься «Індіянці сходу», й ось яку в ній розкрито таємницю: «Етнографи відносять лемків до карпато-русинів, поряд зі словацькими руснаками, бещадськими бойками і гуцулами з Чорногори». Ті невідомі етнографи мали би пройти перед таким твердженням короткий курс у професора Маґочія з Торонта, не інакше, бо тільки на його мапах Карпаторутенії польських і закарпатських бойків відділено від галицьких під загадковою назвою «верховинці», а гуцулів Рахівщини відокремлено від єдинокровних братів із Буковини та Франківщини. Один із лідерів русинства на Закарпатті, Володимир Фединишинець, іде ще далі в порівнянні русинів з іншими малими націями: «Внутрішнє русинство – то захрана, природный став народа, якый ся не подобать характером на Курдів ці Басків – хыбаль єднаковов судьбов. Ці на талібанцїв».

Талібів тут не чіпатимемо, а ліпше зосередьмося над питанням: чи є люди, здатні протиставитися безсоромній популістиці, висмоктуванню з пальців нових теорій? Були і є. Скажімо, на Словаччині ще 1945 року при заснуванні Української народної ради Пряшівщини один із чільних діячів доктор Діонісій Ройкович заявив таке: «Замість культурної свободи штучно нам була нав’язана мовна суперечка, замість ясної національної приналежности охрещували нас назвами, перейнятими у наших природних ворогів. Ми повинні були бути безликими русинами, руснаками, русняками тільки тому, що народ не міг усвідомити своєї національної приналежности до етнографічного тіла свого материнського народу. Стара тактика всіх наших недоброзичливців <...>. Нам було запропоновано бути переслідуваними “русинами” або у кращому випадку перетворитися на греко-католицьких словаків». 1985 року Анджей Суліма Камінський написав звернення «У колі моральної і політичної сліпоти: Україна і українці очима поляків», де, між іншим, запитав у польської інтеліґенції: «Чому від століть ми ховали і ховаємо голову в пісок при слові українець? Чому ми так “любимо” русинів, гуцулів, лемків, бойків і “тутейших” [підляшуків. – Р.К.], доводячи, що вони ж не є українцями, а одночасно твердо знаємо, що краков’яки, ґуралі (навіть ті з “Goralen-volku”), кашуби, силезці і курпи є поляками? <...> Чи так насправді у Бескиді, на Поділлі та Волині, над Сяном, Збручем, Дністром і Дніпром жили й живуть козаки, різуни, гайдамаки і бандерівці, перемішані зі спокійними русинами, лемками, гуцулами й іншими “етнографічними” цікавинками?».

Наголошу, що сьогодні позиція польського істеблішменту до лемківського питання зазнає змін на користь проукраїнських сил: «...Любителі “спокійних миролюбних лемків” родом з епохи пізнього Едварда Ґерека, які активно підтримували СЛ (Стоваришіня лемків. – Р.К.), мають менше до сказання <...>, незручно вже так відкрито, на довоєнний ендецький взірець, маніпулювати лемками. Для польських чиновників експерименти з “новими націями” перестали бути безпечними з появою сілезької (шльонської) нації й зростанням в силу націотворчих тенденцій серед кашубів», – читаємо на сторінках «Лемківскої сторінки» «Нашого слова». Нещодавно в Польщі вийшов путівник дерев’яними церквами Карпат Польщі та Словаччини, автори якого вже не мають сумнівів, що «за мовно-культурними критеріями руських жителів Карпат слід зарахувати до українців», хоча й зауважують відцентрові позиції «деяких лемків і словацьких русинів». На мапі, яку малюють польські дослідники, чітко виділено всі підгрупи найзахідніших українців: лемків, бойків, русинів спиських, долинян, русинів шляхтовських, замішанців, венгринів (угринців), а також зазначено терени з «іншим осадництвом русинським вихід путівника відомий етнолог і фольклорист із Пряшева Микола Мушинка: «На відміну від багатьох інших польських дослідників сакральної архітектури, автори путівника не обтяжені антиукраїнським комплексом і розглядають їх вповні об’єктивно, як пам’ятки, побудовані і вживані українцями».

Відповідаючи на послання до лемків Єжи Гарасимовича, виселенець-лемко Михайло Скирпан написав: «Цікаво, як би реаґували наші “Гарасимовичі”, якби у сусідніх країнах хтось творив нову історію польських етнічних груп і розповідав їм, що вони не є поляками ». Продовження цієї думки читаємо вже в газеті польської правиці «Жечпосполіта» за 1995 рік: «Уявімо собі, що якогось дня кілька гуралів із Закопаного виїздять до Братислави, де організують прес-конференцію, оголошують відокремлення Підгалля від Польщі та декларують заснування еміґраційного уряду Підгалянської республіки. Наступного дня, мовби й нічого, повертаються спокійно до Закопаного й далі, без перешкод із боку поліції чи прокуратури, займаються сепаратистською діяльністю. Хтось відповість, що це фантазія. Однак подібні речі відбуваються на прикордонному із Польщею Закарпатті». Ця публікація з’явилася після проголошення в 1993 році «Временного правительства Подкарпатськой Руси». На шпальтах газети українців Польщі «Наше слово» автор під псевдом Максим Штось відзначив отверезіння поляків такими словами: «Декого ці заяви примусили задуматися, чим може закінчитись підтримка для “добрих лемків”, розігрування лемківської карти проти української меншини. Досі “любителі” лемків-русинів з Польщі загрозу бачили лише в Україні і мнимій “українізації лемків”. Тепер побоялися заяв, які прямо можна віднести до карного кодексу кожної країни (в тому Польщі)». Як у цьому контексті не згадати вже цьогорічну заяву п. Володимира Фединишинця: «Русины не мають свого порядного лідра, якый бы консоладовав народность, як то робив в істім часі Ясір Арафат з Палестинцями ці Усама бен Ладін або ёго вплывны і з яснов позіціёв сполупрацовници. Може тота судьбина чекать на мене, як на будучого презідента Підкарпатя? ». Таких заяв не звучало від піку русинського сепаратизму, який припадає на початок – середину 1990-х.

Україна для розкольників – це тільки одна з декількох держав, на території якої живуть русини, і ставлення до неї вимірювалося ставленням українців не так до своєї діяспори в Польщі та Словаччині, але до корінних мешканців Закарпаття. Коли в березні цього року Закарпатська облрада постановила визнати русинів окремим народом, голова «Сойму підкарпатських русинів» о. Димитрій Сидор поспішив поділитися цією новиною з прорусинськими організаціями Словаччини: «80% посланцїв областной рады, выужыючі право органів містной самосправы, і наперек грозьбам з Кієва, сміло прияли рішіня о узнаню русиньской народності, чім зняли ганьбу з Україны як недемократічной державы <...>. Слава Українї, а честь і почливость Карпатьскій русиньскій Руси!».

До України русини почали ставитися більш-менш поблажливо після Помаранчевої революції, коли Павло Маґочій оголосив про необхідність підтримати зміни у Києві, сподіваючися на те, що Ющенко визнає русинів. До того ж часу головним натхненником русинів була... Росія. Той же о. Сидор у котромусь інтерв’ю досить чітко окреслив пріоритети діяльности власної організації: «Після розпаду СРСР Росія фактично залишила нас на поїдання галицьким екстремістам, і ми вже 10 років намагаємося пробитися крізь стіни Кремля з проханням про допомогу. Ми розраховуємо не на якусь фінансову допомогу, ми сподіваємося на духовну і політичну підтримку Росії».

Можна припустити, що вимушене потепління у ставленні до України після таких заяв спричинили попереджувальні заходи, зреалізовані за Кучми з ініціятиви вже покійного гуманітарного віце-прем’єра Івана Кураса. 1996 року було затверджено «План заходів по вирішенню проблем українців-русинів», що рекомендував «провести попереджувально-роз’яснювальну роботу з лідерами та активістами руху “політичного русинства”, скеровану на попередження поширення його впливу і недопущення створення політичних структур із явно вираженою сепаратистською скерованістю. Застосувати до членів незареєстрованого “Товариства (або союзу) підкарпатських русинів” і створеного ним тимчасового уряду відповідні норми адміністративного та карного (стаття 188-8 КК України) законодавства». Тепер о. Димитрій заявляє, що «ниякый русиньскый семпаратізм (так у тексті. – Р.К.) Русины собі не желали і не желають». У це важко повірити, бачачи посеред Ужгорода споруджений стараннями о. Димитрія собор у великоруському стилі – і то вже не поодинока новобудова, яка не має жодного стосунку до сакральної традиційної культури південно-карпатських українців.

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі