Ненька, мачуха, сусідка?

Вересень 2007
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
283 переглядів

Якщо замислитися над тим, які проблеми з ототожненням з Україною можуть існувати в людей, що називають себе українцями, на перший погляд здасться, що їх не мало би бути взагалі. А тимчасом вони існують, і особливо це стосується не еміґраційних діяспор, а груп, які на своїх етнічних землях опинилися за сучасними кордонами України. Найперше мова про Польщу та Словаччину, де на час встановлення кордону з УРСР компактно мешкало близько мільйона етнічних українців. Унаслідок відомих історичних подій громади українців в обох країнах суттєво зменшилися: у Польщі головним чинником стали депортації 1944–1947 років, а в Словаччині – швидка асиміляція у повоєнні десятиліття. До такої ситуації не останньою чергою спричинилася позиція тодішньої влади Радянської України: у випадку «обміну населенням» 1944–1946 років офіційний Київ був одним з ініціяторів виселення українців із Польщі, під час акції «Вісла» мовчанкою підтримав «остаточне розв’язання українського питання»; зі словацькими українцями (південними лемками) після невдалої спроби повторити польсько-український варіянт трансферу сили було скеровано на підтримання безоглядної українізації у поєднанні з вимушеним переходом греко-католиків на православ’я та комунізацією суспільного життя. «Вітер зі Сходу» не був для українців Пряшівщини зрозумілим і потрібним. Водночас загроза депортації на Україну чорною хмарою висіла над тими, хто не боявся записуватися українцями (принаймні так уважали ті їхні односельці, що боялися).

Навіть із цього короткого вступу зрозуміло, що шістдесят років тому для українців Польщі та Словаччини Україна матір’ю не була. До того ж, коли більшість українців Польщі (крім північних підляшуків і західних лемків) на той час уже були носіями української свідомости, то про південних лемків Словаччини цього однозначно сказати не можна: всі вони були «руські люди» і знали, що за Карпатами живуть їхні єдинокровні брати, проте, зненацька офіційно оголошені українцями, насправді вони ними так і не стали. Україна, що була для них частиною великої Росії, нібито мала би їх захищати, а не змушувати переселятися до Волинської та Рівненської областей чи вивчати таку далеку літературну «українщину». Тобто польські українці ще могли жити сподіванками чуда, яке перетворить «комуняцьку потвору» УРСР на самостійну «неньку»; натомість словацькі українці того «світла в кінці тунелю» не мали ніколи, а для декого (передовсім для адептів русинського руху на Словаччині) Україна, навіть отримавши незалежність, не тільки не наблизилась, а навіть віддалилася.

Сьогодні, якщо вірити даним переписів населення, у Польщі живе 31 тисяча українців і 5 тисяч лемків, у Словаччині – 12 тисяч українців і 24 тисячі русинів. Себто кількість усвідомлених неполяків і несловаків, які ходять до церкви, а не до костелу й говорять по-східно-, а не по-західнослов’янськи, в обох країнах приблизно однакова: по 36 тисяч. Як можна помітити, у Словаччині вп’ятеро більше тих, хто не хоче асоціюватися з українством, воліючи бути «русином» (у Польщі «лемком»). Якщо врахувати факт, що ті 12 тисяч українців етнічно теж є південними лемками, становище українців не є аж таким безпорадним. Інша річ, що інтеліґенти-українці Пряшівщини не надто переймаються фактом подвійної переваги «русинів». Професор Пряшівського університету Юрій Бача у розмові з українською журналісткою невинно зауважив, що «є люди, які віддають перевагу старій історичній назві», і при цьому на питання, чи хочуть самі словацькі українці залишатися українцями, відповів ствердно: «Прагнуть, тільки міра активности, розуміння речей неоднакова».

Про розуміння речей спробуємо поговорити далі. Якщо брати до уваги ситуацію з нехіттю бути українцем і визнавати в Україні духовний історичний центр, то і для Польщі, і для Словаччини можна виділити два основних чинники: лемківсько-русинський сепаратизм і непривабливість України як такої. Оскільки для Словаччини перший чинник є першопричиною другого, а в Польщі навпаки – прагнення бути кращими українцями, ніж українці в совєтизованій і русифікованій Україні часто відштовхує представників лемківської групи від українства, тому почнімо із сепаратизму, відвівши йому більше місця.

Коріння сепаратизму лемків і русинів лежить передовсім у польській довоєнній і теж частково післявоєнній політиці, коли у Криниці виходив журнал «Лемко», було видано перший лемківський буквар і кожній лемківській дитині втовкмачувано, що «наша батьківщина не лем Україна, а наша батьківщина то лем Лемковина». Відомий польський лемко Семан Мадзелян із Бінчарової, який закінчив початкову школу по-українськи, пише про ті події: «То вже пізніше Лемківщині відібрано право до літературної української мови і насильно нашим дітям до рук дано Лемківский буквар, зрештою дуже спольщений під редакцією ренеґата з Криниці – Мефодія Трохановського». Сьогодні можна знайти таке пояснення: «Польська влада на чолі з лідерами ЛС [Лемко-Союзу. – Р.К.]: Д. Вислоцьким і М. Трохановським та іншими замінили руську (українську) мову в початкових школах на “лемківський язик”, щоби за чотири роки його зліквідувати. Лемківські діти могли вчитися тільки “języka polskiego”» (Петро Шафран). Справжню мету польських інспірацій на Лемківщині добре характеризує прикінцева теза книжки краківської дослідниці Кристини Пєрадської, яка, зі слів Збіґнєва Сятковського, «була готова все, що лемківське, визнати за польське, або пропольське, або ж за таке, що хоч би за польське могло себе оголосити»: «...Шляхами Лемківщини з року в рік щораз сильнішим кроком входить Польща до помислів і почуттів населення».

У післявоєнний час ініціятиву боротьби з українством серед лемків підхопили активні борці з українцями як такими. Едвард Прус, автор кількох книжок про боротьбу з УПА, у березні 1985 року на замовлення польської адміністрації підготував експертизу «Українське населення в Польщі – минуле і сучасне», де бачимо таке: «Лемки – то не українці, а такими можуть стати, якщо польська влада не перешкодить цьому процесові <...>. Скажу прямо: у нашому національному інтересі лежить відірвання лемків і бойків від українців <...>. Нам же залежить на тому, щоб залишилися “собою”, фактично лемками під домінацією польської культури – що поступово приведе їх нарешті до польськости». Дослідники лемківської групи в Польщі відзначають, що українці й самі допускалися певних помилок у праці з лемками, мимоволі допомагаючи в процесі цього «відривання». На початку створення Українського суспільно-культурного товариства, в 1956–1957 роках, до УСКТ належало у декілька разів більше лемків, ніж десятиліття по тому. Польський історик Анджей Квілецький пояснює це розчаруванням лемків, які сподівалися, що УСКТ зорганізує повернення «спецпоселенців» акції «Вісла» з північних і західних теренів на рідні землі, а воно, навпаки, допомагало владі затримати їх там.

До УСКТ і до слова «українське» в його назві лемки взагалі ставилися з недовірою, хоч і сприйняли його заснування позитивно, – пише історик Казімєж Пудло про позицію лемків у Нижній Силезії. Нехіть бути українцями пояснює переселений на захід лемко Ян Павельчак: «На кожному будинку, куди влада поселяла українську родину, вимальовувано велику “W”. Це означало, що тут живе українець, слова “лемко” чи “русин” тут не існувало, і місцеве населення про таку національність ніколи не чуло». Тому кожна згадка про українство означала також згадку про трагедію виселення. Пудло вказує і на прямий взаємозв’язок: «Часом лемки відмовлялися брати участь в УСКТ, щоб не наражатися на гнів польського населення, котре їм закидало участь нібито в УПА». Свідоміші таки не боялися, а пізніші діячі сепаратистського руху навіть починали з діяльности в українських структурах: «П. Стефанівський організував ансамбль пісні й танцю в Білянці, Теодор Ґоч, інструктор УСКТ – колективи в Зиндранові та сусідніх селах», – пише Петро Шафран, діяч проукраїнського Об’єднання лемків, про своїх теперішніх опонентів. Однак уже тоді виринали пропозиції про створення СКТ лемків чи принаймні «Лемківської секції» в УСКТ.

Одним із найважливіших чинників, що посприяв розвиткові лемківського сепаратизму в Польщі, була об’єктивна віддаленість західних лемків від центрів українського національного життя. Набагато ближчі були Краків чи Пряшів та Стара Любовня на Словаччині. Ще один виселенець, Михайло Скирпан, пише так: «Наша драма полягає на тому, що збірного злочину доконано на населенні, що жило віддалік від свого народу і перемін, які там відбувалися. Тут час затримався на місці, ми залишалися й надалі русинами (руснаками), і тільки небагатьом було відомо, чим є Україна».

Після переселення лемкам було до українських кордонів далі, ніж до Берліна, а в контексті постійної антиукраїнської пропаґанди в комуністичній Польщі ставати українцями лемки не хотіли. Описуючи ідеологічну дію фільму «Żołnierz zwycięztwa», що показує терени саме Східної Лемковини, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима зазначає: «Понадчасове бачення українців як дикунів, а території прикордоння – як Дикого поля надає подібним стрічкам своєрідної романтики і специфічної привабливости (так їх сприймають, певно, всі, крім самих українців. – Р.К.), таке поєднання ідеології з формами масового мистецтва не лише забезпечувало глядацький успіх, а сприяло глибокому вкоріненню стереотипів щодо УПА та й українців загалом».

Сторінки4

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі