Негетеросексуальні сім’ї в Україні: мовчати – говорити – сподіватися?

Липень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1413 переглядів

Однак попри те, що ідея вроджености звучить нібито переконливо і логічно, її можна проблематизувати із соціяльно-критичних і постмодерних перспектив. Відштовхуючись від уявлень про соціяльну конструйованість не лише статі й сексуальности, але також наук і знання в цілому, ця критика показує політичність есенціялістських арґументів. Риторика ЛҐБТ-спільноти про те, що відсоток гомосексуальних людей у популяції завжди сталий і невеликий, є дискурсивно субординованою, самопринижувальною, гомофобною: мовляв, подивіться, ми завжди були, але нас так мало, й від нас немає ніякої шкоди...

«The Master's Tools Will Never Dismantle the Master's House» («Дім не може бути зруйнований тими самими інструментами, якими його збудовано») – так зветься есей Одрі Лорд, американської поетки, письменниці, радикальної феміністки. Цей вислів стає нині крилатим, бо лучиться із багатьма проблемами сучасности. Стосовно теми гомофобії я б інтерпретувала його так: сам концепт гомосексуальности було сконструйовано риторикою вирізнення й іншування, а тим самим – субординації щодо гетеросексуальности. Відповідно, зруйнувати нерівність, упослідження, іншування, використовуючи ті самі поняття, неможливо. Потрібна нова риторика. Не «ми гомосексуальні, ми такі народилися, визнайте нас рівними до гетеросексуальних», а (наприклад, фантазую) «яке вам діло до наших сексуальностей і партнерств, ми дорослі й повносправні і вимагаємо права на власний вибір».

Обирати

Але чому б не говорити про сексуальність як про вибір? Саме вибір, тут і тепер, на цей момент часу і в цьому оточенні. Тобто йдеться не про можливість керувати тим, кого полюбити, це якраз мало залежить від нашої волі. Проте можна говорити про вибір того, як розпорядитися своїми почуттями – довіритися їм чи «заткнути» як неприйнятні, ховатися з ними чи не ховатися, змінити своє життя або ні, тримати це частиною приватности чи розпочати відкриту політичну боротьбу, захищаючи право на почуття і стосунки, що не вписуються в канон гетеронормативности. Можна говорити про вибір означувати себе (а не чекати, поки тобі «виставлять діягноз»), міняти це означення з часом або відмовлятися від ідентифікацій узагалі: гомо сапієнс, крапка.

Чому така позиція непопулярна не лише в ЛҐБТ-активізмі, але й викликає неґативне ставлення з боку посполитих? Гадаю, що більшості така ідея вибору видається безглуздою через уже згадане домінування риторики ідентичности, ідеї цілісности й гармонійности особистости – тому люди охочіше говорять про «пошуки своєї сутности» або про «помилки молодости», аніж про те, що вони обирають, приймають свідомі рішення, самі прокладають свій життєвий шлях. Гомосексуальні люди часто протиставляють себе гетеросексуальності, і навіть якщо мають досвід гетеросексуальних стосунків, уважають їх «несправжніми», вимушеними – через своє незнання про інші можливості або тиск соціяльних норм:

Замуж я выходила в далекие советские времена, когда не знала «страшного» слова «лесбиянка». Я думала, что влюбляться в учительниц и нянечек в детском саду – это естественное положение. Но замуж-то надо как-то выйти. Ну, все же выходили, и мне надо было. [39]

Активістська спільнота теж різко проти ідеї вибору, бо люди тут об’єднуються для дій саме на підставі спільної ідентичности. Ба більше, ідея про те, що сексуальність вроджена і незмінна й обирати її неможливо, була й лишається головним козирем ЛҐБТ-активізму у боротьбі проти гомофобних нападів.

Доволі показовим у цьому контексті став випадок із американською кінозіркою Синтією Ніксон («Секс у великому місті»): бувши вже давно відкритою лесбійкою, у 2012 році акторка публічно висловилася про те, що гомосексуальність – це її вибір. Слова акторки спричинили настільки бурхливі протести і критику з боку ЛҐБТ-організацій, що примусили її швидко зробити «задній хід» і забрати свої слова назад. Ключові арґументи тиску на Ніксон звучали так: ми можемо боротися з дискримінативними законами і суспільною гомофобією лише з позицій «вродженої гомосексуальности». І навпаки, будь-яка риторика вибору, вважає активістська ЛҐБТ-спільнота, грає на користь гомофобії, широко відкриваючи ворота для звинувачень у буцімто «пропаґанді».

Пропаґувати

«Мене звуть Гарві Мілк, і я прийшов завербувати вас!» – знамениту фразу видатного діяча американського руху за права гомосексуальних людей, що лунає час від часу в однойменному біографічному художньому фільмі, можна відчитати по-різному. Гарві Мілк рекрутував якомога більше людей у політично активну спільноту – таку, що виходить на вуличну демонстрацію або свідомо перестає купляти пиво того виробника, який, приймаючи людей на роботу, виявляє гомобофну дискримінацію. І авдиторія, до речі, реаґувала на цей вислів як на дотепний жарт харизматичного лідера, так показує фільм.

Але чи можна інтерпретувати слова Гарві Мілка як власне спробу завербувати людей до негетеросексуальних лав? Якщо ми піддаємо критиці концепцію «вроджености», показуємо її есенціялістичність і гомофобність, якщо висуваємо ідею про вибір, то виходить, що пропаґанда гомосексуальности можлива?

У відповідь пропоную цитату з класичної у ґендерних та квір-студіях статті Джона Д’Еміліо «Капіталізм і ґей-ідентичність», уперше опублікованої 30 років тому:

Я доводжу своїми дослідженнями, що лесбійську та ґейську ідентичності й спільноти історично витворив розвиток капіталізму, що проходить вже через кілька поколінь. Із цього арґументу випливає, що сексуальні меншини не є кількісно сталою частиною людської популяції в усі часи. Нас зараз більше, ніж сорок років тому, і ще більше, ніж сто років тому. І дуже ймовірно, що в майбутньому буде ще більше ґеїв і лесбійок. Заяви ґеїв і не-ґеїв про те, що сексуальна орієнтація зафіксовується в ранньому дитинстві, що більша видимість гомосексуальних людей у суспільстві, в медіях і в школах ніяк не впливає на сексуальні ідентичності молоді, є хибними. Капіталізм створив матеріяльні умови для виразу гомосексуального бажання як центрального життєвого компоненту для частини індивідів. І теперішні політичні рухи змінюють масову свідомість у такий спосіб, що людям щораз легше робити цей вибір.

«Коли я була молода, гомосексуальности не було» , – каже мама моєї подруги, і я розумію, що вона має на увазі не лише невидимість для неї особисто певної соціяльної групи в іще недалекому минулому, але також тодішні й сучасні соціяльно-демографічні відмінності між великими та малими містами, країнами тощо. Недарма респондентки і респонденти із рецензованої книжки про ЛҐБТ-сім’ї часто говорять про вимушеність переїзду із малих міст до великих, щоб легше було лишатися непомітними у своєму «нетиповому» способі життя.

Не знаю, чи всі зацікавлені матимуть змогу перевірити мій приклад на практиці. Але якщо ви потрапите в містечко Провінставн, що на півострові Кейп Код у штаті Масачусетс, США, просто походіть вулицями і поспостерігайте. Ознаки негетеронормативности, щедро й відкрито демонстровані перехожими, будинками, кав’ярнями, створюють враження, що серед тритисячного населення міста гетеронормативність є меншинною. І навпаки, поїдьте в так само тритисячне шахтарське містечко на Донбасі і спробуйте відшукати там обіцяні «апологетикою вроджености» шість відсотків (180 осіб) негетеросексуальних людей. Що вийде з цього?

Як влучно помітив один із героїв книжки про ЛҐБТ-сім’ї,

Я думаю, что ни один шахтер в своей жизни еще не сделал камин-аута на работе. [47]

За моїми спостереженнями, ідея про соціяльну сконструйованість й історичну обумовленість сексуальности (Д’Еміліо та інші), попри свою радикальність для панівних дискурсів, так чи інакше потроху проростає в публічному просторі – й не лише в академічних квір-студіях (які в нашій країні перебувають поки що в зародковому стані), але і як активістські простестні субверсивні практики. За приклад можуть правити декілька російських проєктів, про які розповідає веб-ресурс «Равноправка» – акція стрит-арт-фракції Феміністичної ініціятиви «В пропаґаді немає нічого поганого», а також маніфест і листівка феміністичної художниці Манної Каші «Стань лесбійкою!».

Художниці кажуть, що їхні проєкти – це соціяльна утопія у формі сатири на «мілоновський закон»*. Проте обидві акції викликали жорстку критику феміністичної й ЛҐБТ-спільнот, про це свідчать бурхливі дискусії в соціяльних мережах: такий арт-підхід називають провокацією, а самі акції – «проплаченими» задля скорішого ухвалення гомофобних законів. Цікаво, що коментарі в ЖЖ відображають всю палітру риторик, наведених вище: люди «наслідують свою природу»; сексуальність не можна ні обирати, ані змінювати; «питання вибору – це питання розпусти» (дослівно).

Отже, підсумовую, свідомо пропаґувати негетеросексуальність поки в художниць виходить не дуже – феміністки і лесбійки першими ж різко критикують такі спроби. Але якщо перейти на серйозніший тон, то питання про конструйованість сексуальности, про можливість вибору видається мені найважливішим, засадничим. І навпаки, вперте обстоювання ЛҐБТ-спільнотою есенціялістичних позицій не здатне вирішити проблему гомофобії, а лише заганятиме її у глухий кут. Водночас лишається відкритим питання, як (чи) можлива мобілізація спільноти на захист своїх прав поза дискурсами вроджености та ідентичности.

Повертаючись до книжки про ЛҐБТ-сім’ї: в ситуації тотального засилля й непримиренности есенціялістичної риторики не говорити на цю тему відкрито, уникати риторики вроджености – вже означає багато. Це вже «в скарбничку», як кажуть. Ба більше, ця книжка наштовхнула мене на думку, що саме вже тепер можна робити в ситуації зазначеної методологічної суперечности, і книжка це теж робить – добирати мову. Терпляче, вдумливо, чутливо, добирати (а подеколи фактично винаходити) таку мову, що озвучує проблематику сексуальности і пов’язаних із нею нерівностей та упосліджень, і водночас виводить її за межі гегемонного гомофобного дискурсу.

Я хочу завербувати вас переозначувати знайомі теми новою мовою – задля того, щоб життя змінювалося і ставало справедливішим.

Сподіватися?

«Закладаюся, через двадцять років від цієї дурної гомофобії тут не лишиться і сліду, – каже моя сусідка, професорка мікробіології в американському університеті. – Суспільні настанови, політичне ставлення до сексуальности змінюються тут дуже швидко. Я даю цій країні двадцять років, і через цей проміжок часу ідея ставити обмеження й заборони тільки тому, що пара одностатева, а не різностатева, видаватиметься безглуздою й застарілою абсолютно всім…»

Я не стала закладатися, мені відомі політичні пріоритети президента Обами. Я думаю про Україну – і не ризикую нічого подібного прогнозувати...

*Закон про заборону «пропаґанди гомосексуалізму» в Санкт-Петербурзі зініціював депутат місцевих законодавчих зборів Віталій Мілонов.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі