Негетеросексуальні сім’ї в Україні: мовчати – говорити – сподіватися?

Липень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1237 переглядів

Мова, яку «винайшли» авторки і редакторка книжки, особлива. Це аналітична, і водночас уважна, рефлексивна оповідь, що відстежує найтонші дискурсивні відтінки й намагається деконструювати їхній владний вплив, наскільки це можливо. Наприклад, ви не знайдете в цій книжці жодного вислову на кшталт «нетрадиційна сексуальна орієнтація» або «секс-меншини», вочевидь, таку лексику тут потрактовують як частину гомофобного дискурсу.

Окрім того, це феміністичне мовлення, що відстежує і по можливості уникає андроцентризмів (у «Критиці» про цю статегію див. статтю Олени Синчак «Як мова вбиває експерток»: 2011, ч. 11-12). Авторки й редакторки послідовні у своєму намірі бачити й деконструювати владні дискурси як у формі представлення свого дослідження, так і в його змісті й методах – утім, на методологічних питаннях варто зупинитись окремо.

Досліджувати

У сучасній українській (та й не лише) академії позитивістичні підходи все ще вважаються синонімом «справжньої науки». Проте появляються й поступово стають впливовішими альтернативні візії: критична соціяльна теорія та феміністична епістемологія наприкінці минулого століття поставили питання конструйованости та ситуативности знань, а також влади і відповідальности дослідницької позиції.

Це також узяли до уваги авторки дослідження про ЛҐБТ-сім’ї, і в цьому сенсі їхня книжка є прекрасним зразком ретельної та продуманої наукової роботи, виконаної в постпозитивістській парадигмі.

Методологію (або епістемологічну рамку, як це зветься в західній традиції) дослідження визначено як інтерпретативну [19–20]. Інтерпретативний підхід спирається на ідею про те, що ми вивчаємо не реальність «як таку», а те, як реальність повсякчасно конструюється плетивом соціяльних практик, із говорінням (а також мовчанням) включно.

Але ця книжка має неназвані, проте добре відчитувані епістемологічні «заглиблення», що роблять її ще цікавішою. Розвідка має чіткі референції до соціяльної критичної теорії, тобто ідеї про те, що суспільство пронизують багатовимірні стосунки нерівностей між групами людей, і віри у можливість змін задля справедливости. Але це також і (частково) постструктуралістське дослідження: авторки вільно оперують поняттями із квір-теорії, ставлять питання критичної деконструкції таких модерних концептів, як «камін-аут» або право на шлюб для негетеросексуальних пар.

Тобто авторки збірки досліджують і викривають, як соціяльні інститути (такі, як інститут права, шлюбу, материнства і батьківства) структурують життя людей, субординують соціяльні групи між собою. Вони не ставлять за мету довести, що розширення права на шлюб для одностатевих пар вирішить проблему гомофобії (хоча деякі з респонденток дослідження в це вірять). Навпаки, колектив авторок намагається показати, що деякі із законодавчих реформ, за які бореться ЛҐБТ-спільнота, можуть мати парадоксальні наслідки:

...Не можна закривати очі на те, що леґалізація одностатевих шлюбів неминуче створить нові форми ієрархій і нерівностей. Якщо офіційне визнання буде досягнуто лише для одностатевих пар, це ще більше делеґітимізує і марґіналізує інші типи сімей і споріднення, які не підпадають під критерій моногамних пар. [36]

В той же час задекларована інтерпретативна методологія дозволяє дослідницям оминути важливі питання іншого порядку – питання «епістемології гомосексуальности». На мій погляд, ця стратегія є теж виграшною для книги: це той самий випадок, коли мовчання є промовистим. Але я на цю тему хочу зараз поговорити.

Запитувати

Самим фактом свого існування ЛҐБТ-сім’ї ставлять тему вибору: чому людина обирає собі пару з-поза меж «типових» опцій? Такі рішення, як правило, мають непрості наслідки, часто ускладнюють стосунки ЛҐБТ-сімей із материнськими родинами і ширшим оточенням, то чому люди це роблять? В річищі цієї ж таки логіки: якою мірою гетеросексуальність або негетеросексуальність у побудові стосунків і родини є вільним вибором? Наведені питання є не лише теоретичними або суто науковими, бо відповідь на них має цілковито практичні наслідки у вигляді певних політик і окремих людських доль.

Останнім часом суспільні дискусії навколо теми гомосексуальности посилилися і вкрай загострилися через репресивні законодавчі ініціятиви російського, а слідом за ними українського політикуму. Головне звинувачення побудовано на концепті «пропаґанда гомосексуалізму» (дослівно), яку треба заборонити заради захисту дітей від аморальних явищ і цінностей.

Перед таким наступом головна лінія оборони активістської спільноти побудована сьогодні на тезі, що гомосексуальність – це доля, а не вільний вибір, вона є вродженою, тому людина не може її змінити за власною волею. Відповідно, використане в проєкті закону поняття «пропаґанда» за таких арґументів повністю втрачає сенс: не можна пропаґувати (рекламувати) те, що в одних людей і так є, а для інших – недоступне в принципі. Наприклад, ключові постаті сучасного російського ЛҐБТ-активізму Єлєна Костюченко та Андрєй Насонов проводять аналогії з кольором очей або волосся, називають сексуальність «фізіологічною характеристикою особи». Мітинг ЛҐБТ та правозахисної спільноти в Києві 8 грудня 2012 року, спрямований проти українського гомофобного законопроєкту і зірваний праворадикальною атакою, також репрезентовано в медіях через гасла на кшталт «Гомосексуальність не пропаґується!».

«Я людина, а не пропаґанда!» – повідомляють нам сотні фотографій із протестного веб-ресурсу «Любов законна. Ми проти статті 6.13.1» (www.loveislegal.ru). Зворушливі світлини і тексти виростають здебільшого із тої самої ідеї: пропаґувати гомосексуальність неможливо, бо сексуальність людини непорушна, стала і незмінна.

Те саме повторюють із книжки в книжку, із веб-сторінки на веб-сторінку українські організації, що займаються захистом прав ЛҐБТ. Те саме відтворюють навіть ті рідкісні науковці, хто сміливо висловлюються проти гомофобії у форматі академічних публікацій. Наприклад, Олександр Мостяєв, який у статті «“Гомосексуалізм” чи “гомосексуальність”: проблема вживання терміна в українській мові» справедливо переконує в іманентній гомофобності поняття «гомосексуалізм» на противагу нейтральнішого «гомосексуальність», наводить на доказ таке:

Причинами цього [скасування антигомосексуального кримінального законодавства] стало доведення у дослідженнях 1950–60-х рр. по-перше, відсутности у гомосексуалів ознак хвороби та патологічних рис, які їм приписували з XIX ст., по-друге – з’ясування у ході соціологічних досліджень стійкої поширености гомосексуальної поведінки у різних суспільствах безвідносно до відношення до неї з боку держави та церкви у межах невеликого відсотка (від 1% та 6%), по-третє – відсутности соціяльної шкоди від гомосексуалів. Також було визнано, що не існує достовірних даних, які б свідчили, що сексуальна орієнтація дорослої людини піддається зміні. [22; 23]

Наведена вище риторика вроджености багатьом видається доцільною й переконливою. Вона ставить сексуальність (використовується термін «сексуальна орієнтація») в ряд інших ознак: стать, вік, колір шкіри, структура волосся тощо. Все це начебто є вродженим, нічого з цього переліку людина в собі змінити не може, і завдання демократичного суспільства –забезпечити рівні права та можливості.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі