Негетеросексуальні сім’ї в Україні: мовчати – говорити – сподіватися?

Липень 2014
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
1390 переглядів

ЛГБТ-сім’ї в Україні: соціальні практики та законодавче регулювання. За редакцією Галини Ярманової, Київ, ГО «Інсайт», 2012.

Цей текст – почасти рецензія на книжку про ЛҐБТ-сім’ї, почасти – міркування над суміжними темами. Оскільки соціологічну частину цієї збірки побудовано на глибинних інтерв’ю, я іноді теж наводитиму цитати з них. 

Серед усього розмаїття сімей, що не вписуються в уподобану рекламою картинку «дитина або дві – мама – тато», найбільш невидимими є саме ЛҐБТ-родини. Вони ж є упослідженими законодавчо (оскільки юридично не визнані сім’єю), а відтак позбавленими цілої низки прав, що автоматично надаються гетеросексуальному подружжю самим фактом реєстрації шлюбу. Гомофобія, що наростає в Україні на рівні суспільних настроїв і державних законопроєктів, змушує ЛҐБТ-сім’ї й надалі маскуватися, відчувати себе «ненормальними» і марґінальними.

В своїх роздумах я рухаюсь уздовж низки дискурсивних вузлів, що певною мірою є ключовими для рецензованої збірки, проте не лише для неї: позначені далі дієсловами, вони, на мій погляд, структурують можливі способи осмислювати негетеросексуальні родини й негетеросексуальність загалом.

Мовчати

Саме ця стратегія щодо негетеросексуальних людей лишається найтиповішою в сьогоднішній Україні – так само, як донедавна було в американській армії: «Не питай, не говори!». Всі знають, що «нетипові» люди і сім’ї є, з ними можуть дружити, спілкуватися, підримувати родинні стосунки, але говорити про це непристойно. Це, мовляв, суто приватна справа:

Мама предпочитает говорить, что такие вещи лучше не афишировать. То есть она считает, что это должно быть в семье. ... Если она считает, что лучше этого не делать, чтобы ей не доставлять дискомфорт, я лучше не буду. [62]

Втім, мовчання – це не нуль, не порожнє місце. Воно є промовистим, воно надає значень, зрештою, у парадоксальний спосіб мовчання, писав Фуко, «говорить» іноді більше, ніж мовлення.

Тоді що означає це мовчання? Як воно структурує повсякдення і фактично увесь триб життя не лише групи «нетипових», але й цілого суспільства? Відповіді на ці питання не варто переказувати, вони є у передмові Марії Маєрчик. Хочу лише додати, що запропонована в авторки паралель з історією життя (та історією замовчування певних його складників) філософині Єлизавети Безобразової видається мені не лише на диво влучною, але й порівняно оптимістичною: «життя змінюється, навіть коли страх перед змінами продовжуває керувати помислами багатьох» [с. 8].

Саме спроба підняти завісу мовчання щодо табуйованої теми постає наскрізною ідеєю книжки, про яку я пишу, тим ідеологічним стрижнем, що об’єднує кілька досить різнопланових текстів, адже «зі спроб порушити мовчанку, зі спроб говорити починаються зміни» [8].

Говорити

Коли ми починаємо говорити про ще не озвучений досвід; коли ми належимо до мовчазної групи й починаємо говорити «про себе» або вважаємо себе сторонніми і говоримо «замість групи» – як ми це робимо?

«Can a Subaltern Speak?» («Чи можуть пригнічені говорити?») – питала в 1986 році Ґаятрі Чакраворті Співак в однойменному есеї. Нагадаю, що «пригніченими» Співак, услід за Ґрамші, вважає тих, хто можуть бути означені як «інші» щодо канону, до норми. І хоча Співак ставить це питання в констексті постколоніяльної критики, можна провести певні паралелі до нашої теми, адже залежно від історичного й культурного часу-простору «іншими» можуть бути різні люди і спільноти. В Україні сьогодні лесбійки, ґеї, бісексуальні, трансґендерні особи, їхні сім’ї, всі ті, хто не вписується в канон гетеронормативности, є «іншими». Отож питання Співак і про них також.

Проблема в тому, пише Співак, що «пригнічені» не мають власного голосу, свого способу бачити і розуміти самих себе, бо в суспільстві, де вони живуть, уже не лише давно існують, але й тотально домінують способи бачення, розуміння, говоріння з позицій колонізаторського канону. І найперша ознака такої колонізаторської мови – це вирізнення й іншування.

Соціяльна критична теорія (й ґендерна теорія як її частина) переконують, що будь-яке вирізнення, будь-який поділ на групи за певними ознаками відбувається заради того, щоби встановити владу. Іншої причини просто немає, хоча сам процес може супроводжуватися дуже різними риториками. «Інші» – жінки, небілі люди, негетеросексуальні люди, непричетні до панівної етнічности, релігії, класу – завжди підпорядковані, прямо чи дискурсивно. Популярний вислів «різні, але рівні» є не просто надто оптимістичним: у перспективі критичної теорії він засадничо хибний. Тут правильніше звучатиме «різні, бо нерівні».

Коли «пригнічені» починають нарешті говорити – чиїм голосом вони говорять, хто вкладає слова і значення в їхні вуста? Підтвердження цієї думки унаочнено в цитатах героїнь та героїв книжки, бо саме гетеронормативну сімейну модель (тобто таку, до якої їхня сім’я якраз не належить) вони ж самі й окреслюють як «нормальну». І це одинока мова, яку вони знають, іншої просто не існує:

Я ніколи не планувала сім’ю, таку нормальну, традиційну, якось не особливо тягнуло, а в 25 років я вже зрозуміла, що стосунки з жінкою мені набагато ближчі, ніж із чоловіком. [38]

«Ви – ґеї» – виголошує упривілейована гетеронормативність тим, хто субординовані як «інакші». «Ми – ґеї», повторюють нарéчені. Так дискурс іншування, що встановлює владу й підпорядковує, що вирізняє і дискримінує вже за своєю суттю, увнутрішнюється і стає – не багато й не мало – ідентичністю. Однаково гомофобною мовою говорять усі, гомосексуальні й негомосексуальні, дружні й ворожі. Наприклад, лоґо вебсайту http://www.gay.org.ua, одного з ключових інтернет-ресурсів з ЛҐБТ-тематики, так і звучить: «Ми є. Ми інші. Але це наш світ теж!» (курсив мій. – О.П.).

Авторки дослідження про ЛҐБТ-сім’ї, безумовно, свідомі названої методологічної проблеми і сприйняли її як виклик. Підняти завісу мовчання важливо, вважають вони, але ще важливішим завданням є пошуки не гетеронормативного, не гомофобного голосу. Така дослідницька позиція – саморефлексивна, критична, відповідальна – все ще рідкісна в пострадянській академії, так само як і в активістських виданнях. Авторки майже еквілібристично утримують рівновагу між емпіричним матеріялом (тою самою мовою «пригнічених», з усіма ознаками питання Співак) і власною науковою позицією, свідомо не ставлять себе «поза» чи «над» досліджуваними, а фактично намагаються створити такий позагомофобний спосіб говорити, якого досі ще не існувало.

Сторінки3

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі