Не так тії вороги, як ті патріоти...

Березень 2017
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
6
1889 переглядів

Цілком зрозуміло, що Олега Багана цікавлять не наукові справи, а пошуки ворогів, охочих знищити українську культуру. А Баган дуже фахово, більшовицькими методами, захищатиме її (називаючи при цьому самих українців «травоїдною отарою»!), паплюжитиме і нищитиме західноевропейських україністів так, як це робила совєтська наука. У такому ж совєтському стилі Баган пише про те, що підривну діяльність в Україні «заради приниження національної героїки українства» фінансують іноземні наукові фундації, що роздають стипендії. Тому всіх стипендіятів Фулбрайта (інших фондів він, очевидно, не знає) Олег Баган теж зараховує до тих, хто принижує національну героїку українців. Вочевидь, уже готується чергова патріотична акція проти всіх українських стипендіятів Фулбрайта як аґентів потужної організації, покликаної знищити українську культуру. Тут варто нагадати, що наукові фундації фінансують наукові проєкти, а проєкти, які мають на меті шельмування професорів та нищення західноевропейської україністики, фінансували і, либонь, дотепер фінансують зовсім інші служби. Не знаю, зрештою, що більше принижує українців: фінансування проєктів молодих українських науковців чи таврування їх «травоїдною отарою». А кому сьогодні вигідно нищити україністику й україністів у Західній Европі, де панує російська філологія, теж не важко збагнути. Натомість дуже тяжко зрозуміти, яку Україну і яке українознавство прагнуть збудувати такі, кажучи на німецький лад, бау-конструктори, як Олег Баган та його прибічники.

Досить згадати, що Баган як визначний спеціяліст із проблеми антисемітизму десять років тому в тій же «Галицькій зорі» на очах у всіх працівників Дрогобицького університету шельмував професора Марка Гольберґа, чим «допоміг» тому зійти у могилу. Гольберґа, Пшеничного і мене Баган оголосив «відомими дрогобицькими космополітами», які свідомо нищать українську культуру (не втомлюватиму читача рештою наукової термінології Багана, відтоді вона не змінилася). До сьогодні пам’ятаю сумні очі Марка Гольберґа, єврея і франкознавця, і його слова:

Знаєте, Романе, я пережив боротьбу Сталіна з космополітизмом у найстрашніші післявоєнні роки, все життя пропрацював у Дрогобичі, дожив до незалежної України і ось помираю як відомий дрогобицький космополіт...

Це не 1947 рік, це «Галицька зоря» від 29 вересня 2005 року і стаття Олега Багана «Критикам про критику, або Як і коли плюються професори?». За захист чести і гідности – своєї, Марка Гольберґа, Євгена Пшеничного – мене роками тягали по судах, але це вже історія на інший час. Якби не смерть Марка Гольберґа у кампанії рятування української культури від «диверсій», я не згадував би оцього «дещо про самого себе», а заодно і Баганової боротьби з космополітизмом. А «Галицька зоря» у Дрогобичі дотепер не припиняє боротися з ворогами українства, щомісячно друкує звернення, дописи, опуси, щоб, мабуть, переконати дрогобичан, що у негараздах Дрогобича (ямах на кожній вулиці, неприбраному смітті у житлових кварталах, корупції) винна не влада міста, а Грабович із Америки, Вольдан із Відня та Мних із Польщі.

Тепер декілька слів у самій справі Віденської конференції.

Наукова дискусія в европейській гуманітарній традиції формувалась і виростала у формі діялогу, який передбачав співіснування різних відповідей на одні і ті ж запитання. Від Платона до Ґадамера гуманітарна наука розвивалась у пошуку саме таких відповідей, і суть наукової дискусії полягала у спільному шуканні істини. У випадку літературознавства це істина художнього твору, яку кожен дослідник шукає, аналізуючи текст у межах своєї наукової парадигми. Цю традицію фатально перервала більшовицька ідеологія; пошук наукової істини заступив пошук ворогів народу: зміст книжок та ідей перекручували і подавали читачеві у вигляді ідейної лекції, підкріпленої цитатами з Лєніна чи Сталіна. Так нищили українську науку та літературу 1937 року, і коли візьмемо газету того часу (наприклад, цю ж «Галицьку зорю», яка 1939 року називалася «Більшовицька правда» – sic!) і замінимо «буржуазних націоналістів» на «західних лібералів», «радянський народ» на «українську націю», а «марксистсько-ленінську методологію» на «національно-екзистенціяльну», то отримаємо елаборати наших сьогоднішніх авторів. Наукового мислення чи нового сенсу ці тексти не мають і в принципі не можуть мати: є вороги народу, які фальсифікують українських класиків і навіть беруться казати, що в українських письменників є тіло, що письменники сумніваються, п’ють вино чи – крий Боже! – що їх наділено сексуальністю. Ні, для таких екзистенціялів та інтеґралів класичний канон повинен будуватися теж абсолютно монологічно – так, як будувався канон совєтських героїв (Зої Космодєм’янської, Павліка Морозова чи Олега Кошового): сорочка на всі ґудзики, замість колискової – революційний марш, від дитинства постійна боротьба з ворогом. На відміну від наукового, посутньо діялогічного, західного типу мислення, такі типи текстів презентують політичний монолог, геть зовсім безплідний для науки.

Наразі можна тільки здогадуватися, за чиїм сценарієм після проголошення незалежности України, реальне здобуття якої українське суспільство виборює дотепер, українські гуманітарії розділилися на табори (всім дуже добре знайоме divide et impera!). Одним з приводів для поділу став Тарас Шевченко, романтичний (а тому й мітологічний) універсум якого не відповідав настроям тієї частини української спільноти, яка, не заглиблюючись у суть міту як феномена, запрагла іншої реальности – так би мовити, hic et nunc. Читати (а надто іноземними мовами) і вникати у суть наукового дискурсу тоді не було часу, тож нікого навіть не бентежило те, що сама пропозиція якоїсь «національно-екзистенціяльної методології» є безглуздою. Усім сподобалося поєднання нації та екзистенції, як і те, що великими теоретиками літератури нарешті проголошували діячів визвольних змагань українців, і нікому не залежало на тому, що екзистенціялізм є антиметодологічним. Наскільки методологія спирається на засаді повторюваного досвіду (чи то праці в лабораторії, чи тлумачення тексту), настільки екзистенціялізм обґрунтовує себе принциповою неповторюваністю існування. Це підтвердить кожен, хто тримав у руках тексти Гайдеґера або читав «Істину і метод» Ґадамера. Але українським гуманітарям треба було опановувати занедбану та розстріляну спадщину, і, зрозуміло, вони не мали часу (або не хотіли мати) на герменевтичні тонкощі літературознавчої епістемології. Тим більше, що згаданий поділ на табори від початку унеможливлював справжню наукову дискусію, позаяк простір для неї заповнювали «фальсифікатори», «вороги українського народу», «диверсанти» – тобто вся та принципово ненаукова термінологія, яку формували і практикували у совєтській системі.

Як бачимо, у нинішньому українському суспільстві, наукова дискусія неможлива і поготів. Тому таким ненауковим і монологічним типом текстів є всі згадані публікації про конференцію у Відні та книжку з її матеріялами. До чого, наприклад, цитата з українського перекладу «Короткого Оксфордського політичного словника» з минулого століття, коли кожен, хто бодай трохи науково досліджував Галичину, знає, що для розуміння галицького антисемітизму треба читати джерела кінця ХІХ – початку ХХ століття. Я вже не кажу про спеціяльні студії таких авторів, як Тим Бухер, Міхаель Лей, Шломо Авінері, з проблеми галицького антисемітизму. Або навіщо віденським славістам повчальні пояснення значення слова «жид» у Івана Франка, про що на конференції ніхто навіть не дискутував? До такого міг додуматися тільки той, хто, на відміну від учасників конференції, читав не ориґінальні тексти Франка, а його совєтські видання «для широкого кола читачів», де слово «жид» послідовно замінювали на «єврей».

Дописувачі та підписувачі шельмування віденського збірника перевернули з ніг на голову і саме поняття антисемітизму в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття (зрозуміло, що теж із посиланням на Оксфорд – саме через такий український переклад скороченого Оксфорду НІЦ імені Д. Донцова спілкується з европейською культурою), не розуміючи, що вивчення Івана Франка в історичному контексті Галичини не може принизити його значення як письменника та мислителя. Досить переглянути галицьку пресу кінця ХІХ століття, щоб зрозуміти, наскільки єврейські пасажі українського автора (і художні, і публіцистичні) є типовими для того часу – так само писали польські чи австрійські автори. Іван Франко був сином свого часу, і його велич полягає не у єврейських пасажах (часто-густо несимпатичних і властивих для антисемітського дискурсу кінця ХІХ століття), а в тому, що він зміг піднятися над буденним антисемітизмом і розмірковувати про сумірність українців і євреїв як бездержавних народів у Галичині. Непересічне значення має і його ставлення до справи першого Конґресу сіоністів у Базелі 1897 року, листування із Шаулем Рафаелем Ляндау та іншими редакторами сіоністських видань у Відні, його спілкування з Натаном Бірнбаумом і Мартином Бубером, суперечки з Ґеорґом Брандесом чи, зрештою, непрояснені донині обставини зустрічі з Теодором Герцлем. Ось ті наукові проблеми, які разом із рукописами Івана Франка, франкознавчими студіями, літописом його життя і творчости (над ним тепер працює Євген Пшеничний) для прибічників Олега Багана, за його ж словами, є сміттям і провокацією. Для такого штибу патріотів провокацією є і наукове видання «Гайдамаків» Шевченка чи два томи критичних матеріялів про Кобзаря (крий Боже українцям дізнатися, що писали про Шевченка «непатріоти»). А що вони можуть покласти на протилежну шальку терезів? Чергову публікацію на захист української нації, у якій змішають із болотом «і мертвих, і живих» дослідників чи перекладачів української літератури в Европі. Це їхній стиль і рівень мислення.

Кожен науковець розуміє, що антисемітизм Фьодора Достоєвського не применшує його слави, а гострий антисемітизм пізнього Мартина Лютера не заперечує його реформ. Так само як і сексуальність Йогана-Вольфґанґа Ґете, яку фундаментально дослідив відомий психоаналітик Курт Айслер (2600 сторінок друку!), не лякає жодного дослідника, а стосунки німецького класика з Фридрихом Шилєром чи з молодшим поколінням письменників ніколи не принижували і не принижують німців як націю. В усьому цьому розкривається універсум европейської культури, частиною якої був і, якщо йому не допоможуть нинішні патріоти, залишиться Іван Франко з його ставленням до євреїв та пропозиціями щодо вирішення «справи жидівської» у Галичині. І українським гуманітарям потрібні не залякування антисемітизмом (чи то часів Хмельниччини, а чи часів Франка), не страхи перед фемінізмом, сексуальністю, тілесністю, а дослідження, що показують усю повноту української культури.

Захисники українства дуже бідкаються, що на конференцію у Відні не було запрошено «відомих українських франкознавців». Так вони орієнтуються в українському франкознавстві, що для них, очевидно, Михайло Гнатюк, Ярослав Грицак, Тамара Гундорова репрезентують не українське, а китайське франкознавство. Чи, може, до Відня треба було запросити декого з авторів отого шельмування, щоб вони розповідали професорам про українців як «покірну травоїдну отару» і зорганізували дискусію довкола гасла з українського перекладу «Малого оксфордського словника», приправляючи свої доповіді характерною для них «науковою» термінологією: «підступні домисли», «шахрайство», «посмітюхи», «корисні ідіоти».

Повертаючись до справи впритул: прикро, що наукові спільноти обох галицьких університетів імені Івана Франка (Львова і Дрогобича) не спромоглися на публічну правду про те, що відбувалось у Відні і як віденські славісти разом із Григорієм Грабовичем, Вольфом Московичем, Кристофом Авґустиновічем оборонили знаки пам’яті про Івана Франка у Відні. Адже тут ішлося не про захист «фальсифікатора» Грабовича чи «псевдонауковця» Мниха, а про правду щодо святого для них імені Івана Франка. Сумно й з іншого приводу: 2013 року професор Алоїз Вольдан став почесним доктором Дрогобицького педагогічного університету імені Івана Франка, а минулого року – почесним доктором Львівського національного університету імені Івана Франка. Іще чорнило не висохло на його дипломі почесного доктора, а вже інший відомий професор Львівського університету Любомир Сеник і наразі менш відомий львівський кандидат наук Микола Посівнич підписали публічний осуд і звинувачення у «псевдонауковому слогані», «диверсії» і «ненаукових стереотипах». Що ж, відчувається майже партійна дисципліна молодого науковця Посівнича – у майбутньому добрі жнива будуть. А з яким сумлінням львів’яни та дрогобичани тепер їздитимуть до Відня і сидітимуть за одним столом із віденськими науковцями, це вже справа другорядна...

Пам’ятаю презентацію у Львівському університеті книжки Франкових німецькомовних творів, яку підготував Алоїз Вольдан. Коли з вуст студентів святково звучали такі різні дві мови – німецька й українська, це було по-справжньому гарно та зворушливо. Радів і сам професор Вольдан як перекладач Франка та дослідник його текстів. І чим через місяць усе це закінчилося? Текстом за підписами працівників того ж університету, де Алоїза Вольдана – уже як редактора іншої книжки про Івана Франка – названо «батьком кулуарної акції», що «бажає використати академізм із диверсійною метою». Невже таким має бути академічне сумління працівників Львівського національного університету імені Івана Франка? Вчора нагородили західного професора званням почесного доктора, сьогодні його облаяли, а завтра тому, хто лаяв, присвоять звання вже не почесного, а справжнього доктора наук, аби післязавтра він із відчуттям повного права вилив відро помиїв на голову іншого професора чи то з Відня, чи з Кракова. Братія, звісно, мовчить...

І найважливіше. Справа пам’ятної дошки Франкові у Віденському університеті може актуалізуватися кожної миті: після виборів нового ректора чи взагалі зміни настроїв у самому Відні. Хто захищатиме ім’я українського письменника у Відні, якщо віденська славістика, яку з такою вдячністю зашельмували українські патріоти, триматиме дистанцію щодо українських справ? Може, Ірина Фаріон полетить на береги Дунаю щирою українською мовою розповісти ректорові Віденського університету про значення слова «жид» у Івана Франка? Чи Олег Баган повезе весь свій НІЦ імені Д. Донцова до Відня шукати серед славістів Віденського університету ворогів українського народу? Так українські патріоти дбають про українські справи в Европі. У цій ситуації стає зрозуміло, що наші патріоти обернені не до Европи й европейських цінностей, а зовсім у протилежний бік – бік кремлівського монологічного мислення (якщо це взагалі можна назвати мисленням), совєтської культури, для якої цілком чужі такі поняття, як честь і гідність, сумління та правда, молитва і пробачення, тіло і кохання, сумніви і сексуальність, вино і провина — увесь той антропологічний комплекс, що його Іван Франко назвав «цілим чоловіком».

Напевно, через тиждень-другий «Галицька зоря» вкотре надрукує розгромну статтю, де мене назвуть зрадником, польським посіпакою, жидом, псевдолібералом і таке інше (не втомлюватиму читача науковим вокабуляром НІЦ імені Д. Донцова). Обов’язково згадають Алоїза Вольдана, Григорія Грабовича, може, навіть зачеплять єрусалимську славістику для широти патріотичної акції. Очевидно також, що Олег Баган виступить на радіо у Дрогобичі, а також у дусі сталінської класики напише листа, під яким, традиційно його не читаючи, підпишуться всі «патріоти»: професори, письменники, депутати... Він укотре оголосить мене разом з усім віденським колективом авторів аґентом американської розвідки і ворогом українського народу. Для дрогобичан, які мене пам’ятають, у цьому не буде нічого нового, а тим, хто мене не знав і не знає, буде байдуже (як і щодо безлічі речей, які нині спостерігаємо довкола нас). Мені тепер уже теж однаково, та не однаково мені, яка українському народові й українській культурі користь від такого «патріотизму».

Переглянути книжку «На пересічних стежках: Іван Франко та єврейське питання у Галичині»

Сторінки2

Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі