Ne sutor ultra crepidam*

Березень 2002
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
250 переглядів

Справді, є про що думати.*

Перше, що подумалося, коли почав читати цей лист-тираду: треба ще раз глянути на підпис. Невже це пише Богдан Бойчук, відомий еміґраційний поет, неформальний лідер, історик та імпресаріо тої поетичної групи, яка майже п’ятдесят років тому почала бешкетувати (як декому тоді здавалося) в поштивому лоні нашої еміґраційної літератури, вводити туди секс, Angst і всяку іншу нечесть із нью-йоркського вавилону? Той самий Богдан Бойчук, який потім разом із Богданом Рубчаком у вступі до їхньої антології сучасної української поезії писав, що «кількість поезій даного поета в “Координатах” абсолютно не пропорційна до його місця в розвитку сучасної літератури. Ми-бо включали передусім ті вірші, які нам подобалися»? І чи це той Богдан Бойчук, давній знайомий, який як редактор впливової «Сучасности» заохочував мене побешкетувати в нашій історіографії, тобто епатувати еміґраційний літературний істеблішмент ревізіоністичними думками про «велику літературу»? Не може бути. Знаючи, як на нашій літературній ниві, а на громадській поготів (зокрема у передвиборний час), кишіє від двійників, подумалося, що це, мабуть, чергова містифікація десь з енеївських підвалів, якийсь далекий відгомін Едварда Стріхи або Ерна Малі.

Але читаю далі, й надії розвіюються. Побутові деталі (як оці ego trips: хто, наприклад, із-поміж членів Національної Спілки письменників України міг би так по-американськи окреслити повсюдне наше – і не тільки наше, універсальне – себелюбство і само- і взаємо-хвальство?), характерні турботи (передусім хто, що й зокрема скільки про кого написав, про що далі) й загальний стиль вислову доводять, що, на жаль, сумніву немає: голос таки Богдана Бойчука. Хоч і ображеного, розлюченого (за власним окресленням) і нездатного розрізнити арґументу від argumentatio ad hominem.

За нормальних обставин, мабуть, на це не відповідав би: на те воно є те argumentatio ad hominem, щоб на нього не відповідати. Але наші обставини завжди якось ненормальні – і в стилі дискутування і в колективному плані. А до того пишеться це до «Критики»... У всякому разі, хоч-не-хоч, а доводиться – для загального добра – знову тлумачити деякі елементарні речі.

У згаданій статті йшлося мені перш за все про проблеми літературного історіописання; згадувані праці, інститутська «Історія української літератури ХХ століття» під редакцією Віталія Дончика (далі «Історія») і «Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (далі «Мала енциклопедія»), що появилась у «Плеромі», служили тут переважно ілюстративним матеріялом. Не була це резензія як така – хоч навіть рецензія, кожна рецензія, мусить бути селективною; якщо навіть працю не похвалено, це не значить, що в ній немає «нічого доброго»: це ж бо критика, а не застільні тости. А з другого боку, вважати позитивом сам факт, що в даній «Історії» поміщено такі чи інші імена, тобто що в історії літератури ХХ століття згадано, наприклад, Тичину, Йогансена, Зерова і tutti quanti, це «вапше». На те ж вона історія, щоб їх «згадувати». Питання в тому, як це робити, і чи годиться на сьомому році незалежности надалі пережовувати старі штампи. За Бойчуковим розумінням справи («На мою думку, ніяка робота не є безвартісною. В кожній праці є щось, для когось позитивне. Головне – мати ті праці»), кожна совєтська історія також варта признання за те, що хоч і замовчувала одних, то бодай згадувала інших. З таким позитивізмом важко дискутувати.

Не треба великого розумового напруження над моєю статтею, аби побачити, що я позитивніше ставлюся до «Малої енциклопедії», ніж до інститутської «Історії». Але й доволі чітко зазначую, чому: попри всю її ексцентричність і стьобність ця неформальна, часто самохвальна й містифікаційна «Мала енциклопедія» (всі ці моменти я й раніше наголошував) набагато проблемніше, жорсткіше і цікавіше ставить питання різнобою дискурсів і поколінь у сучасній українській літературі, ніж велика колективна «Історія», фірмована Інститутом літератури Національної Академії наук. У цьому надалі залишаюся переконаним, але й не буду це перенаголошувати, бо також не хотів казати, і не казав, що ця «Історія» безвартісна. Безвартісною вона напевно не є. Й відзначена вона державною Шевченківською премією. А взагалі йшлося мені про деякі загальні тенденції та закономірності сучасного українського історіописання. Повторювати ці історіографічні міркування, мабуть, не треба. Зацікавлений читач, якщо хоче, може ще раз переглянути мої арґументи. А для мого шановного опонента всі ці, як він каже, «наукові стипуляції» – лише димова завіса. Так що гляньмо на те, що істотніше, тобто ті особистісні моменти, що вилізають із цієї писульки, як шило з мішка.

Мушу признатися (черговий провал моєї наукової об’єктивности), що, пишучи свою статтю, не додумався звірити всі аспекти всеохопности наших двох бедекерів, тобто, що пишуть вони про найголовніше. Отже, post factum – про факти. В «Історії» все нібито добре: є і гарна, чепурненька стаття про Нью-йоркську групу, і не менш хороша стаття про самого Богдана Бойчука (крім нього, коротких окремих портретів заслужили ще Юрій Тарнавський і Богдан Рубчак; Емма Андієвська обговорюється немовби поза групою). А в «Малій енциклопедії»? Спершу дивлюся «Н», наприкінці літери. Є «Номадизм» (стьоб), «Нью-арт» (теж), «Нюансована деміургія» (суцільний стьоб, ще й підперчений архінестравною набоковською «Адою»), і врешті (слава Богу) таки є «Нью-йоркська група». Все тут також нібито добре (Бойчук згадується аж двічі, навіть цитується), хоч є і певні критичні нюанси щодо групи («дещо нав’язливий символізм, заглиблений у реставрації, квазірелігійні практики» тощо). Але головне, що згадано. Потім, з іще більшим трепетом шукаю під «Б». Є «Білоцерківець» (і слушно), є «Бічуя» (мушу признатися, що майже не знав про таку), а потім... «Бондар» (Андрій, нар. 1974 р., виразний «початківець»), а відтак у ще більшій згадці: «Бондар-Терещенко» (Ігор, нар. 1964 р., також «початківець», а ще й, до того, пише про Андруховича). Отаке. Пропустили, і баста. Відсутність того, що основне – що ми без наших ego trips? –  ніяк не компенсується статтями про колеґ Тарнавського і Андієвську, не кажучи вже всіми тими знімками Андруховича (які, як наш автор сам натякає, він, бодай згрубша, таки порахував). А згадка про «Світо-Вид» («На жаль, з роками часопис поступово втрачає значення і позицію в літпроцесі, дедалі більше перетворюється на типового “марґінала-невдаху”») також не розрахована на те, щоб приподобатися його редакторові-засновнику. Образа, так би мовити, ґарантована, і не дивно, що з цієї перспективи «Історія» виглядає набагато краще – а сама «Мала енциклопедія» «несуттєвою» («А стала вона несуттєвою тому, що була необ’єктивною, нечесною й образливою»).

Це почуття образи надихає цілий бойчуківський лист і проявляється з одного боку бурчанням на всіх тих молодиків-«початківців», які «геть усі хвалять себе й одні одних» і пруться в історію літератури без належного (як на його думку) стажу і баґажу, а з другого, ще більшим роздратуванням з приводу того критика і горе-історика, тобто мене, який їм у цьому гохштаплерстві нібито потурає. Механізми проєкції, де вся ця образа й роздратування, інсинуації про «ненависть» тощо перекладаються з одної, як каже народ, голови на другу, також доволі прозорі. Особливо зворушує ідея, що я буцімто «панічно» намагаюся «оживити» «Малу енциклопедію» – немовби це був якийсь присмертний журнал абощо.

Трохи сумно, як на мене, коли старший літератор обурюється на молодих за те, що вони поводяться й думають як молоді. (А з фактом, що не всіх колишніх метрів і вундеркіндів вони шануватимуть, також треба помиритися – бо нема на це ради.) Висування критеріїв на кшталт «поучітесь іще з десять років і видайте кілька книжок, а тоді побачимо, чи ви годитеся до історії нашої літератури» відгонить черствим схематизмом і найгіршими геронтократичними традиціями СПУ та цілого того істеблішменту, від якого Богдан Бойчук нібито й відхрещується. Нові історії писатимуть уже не комітети й правління, і навряд чи така формалістична атестація спрацьовуватиме в майбутньому; до речі, не спрацьовувала вона і тоді, коли творилася антологія «Координати», про що вже була мова. А наголосивши такі критерії й ту упередженість до молодих, яка тут прозвучала, навряд чи є сенс проголошувати свій «модернізм», свою тривогу за молодих і своє, разом з ними, місце на одній і тій же спільній пост-, або нео-, або сяк-так-модерністській «платформі». Кого це має переконати? Краще змиритися з тим, що кожне покоління має свій момент в історії і свою неповторну роль, і що одне та друге мине й у кращому разі стане історією, й не обурюватися на закони природи.

Хай Богдан Бойчук і модерніст, але він, ясна річ, не забуває про громадські справи, передусім про свій обов’язок захищати «діяспорних читачів» та їхні «леґітимні вимоги до професора катедри, яку вони фундували». Адже йдеться про речі серйозні: народ дав гроші, а тут замість історії з отої катедри тільки те й чути, що якісь теревені про парадигми та есенційно-авторитетні дискурси та квазі-сакральні тексти. Ганьба! Дайош історію літератури!

У тій же діяспорі всі ці «претензії» та «леґітимні вимоги» ніяк не новина. В ранніх роках гарвардського проєкту таких протестів було чимало, і звичайно найбільше обурювалися ті, які нічого на цей гарвардський проєкт не давали – зате були презавзятими патріотами і прекрасно тямили, яку науку тут треба робити, а яку не треба. (Першою улюбленою темою був закид Омелянові Пріцакові, який мало того що знову непотрібно ввів варягів на Русь-Україну, а й узагалі продав українську історію хозарам; потім перепадало його молодшому колезі, який «збезчестив» Шевченка, називаючи його мітотоворцем, і т.д. і т.ін.) Одинока, мабуть, новина тепер – це те, що новий громадський трибун-напутник – самоозначений модерніст.

Навряд чи варто ще раз вияснювати шановному моєму критикові, що зміст його пропозицій не є тепер для мене пріоритетом і у традиційному вигляді чи оформленні навряд чи на часі; про це говорив раніше, але мої слова (мабуть, надто «елітарні») і моя логіка (самозахисні стипуляції) його не переконали. Що ж, інших слів і іншої логіки не маю. (Тобто маю, але не хочу зводити дискусію на рівень «сам дурак».) Одне, що можу побажати Богданові Бойчуку, це більше поінформованости. Не в університетсько-адміністративній історії та політиці – хто кого спроваджував до Гарварду, чиє «крісло» «вище» (йдеться йому, мабуть, про престижність даної катедри?); у нашому контексті це речі мало істотні. Коли ж мова про професійні моменти, наукову діяльність тощо, то це речі не тільки серйозні, але й гласні, публічні; вони є частиною public record; їх можна, наприклад, звіряти в друкованих бібліографіях (скажімо, у працях згадуваної в нього пані Марти Тарнавської) або в інтернеті. Тож нема потреби коментувати (бо аж надто наблизило б воно нас до совєтського «докажи, що ти не верблюд») такі твердження Богдана Бойчука, як-от «на відміну від Мілоша та Бараньчака, Грабович нічогісінько не зробив для популяризації та піднесення на Заході престижу української літератури, з яким так дуже носиться». Мабуть, треба цей силогізм (авжеж, «нічогісінько») трактувати, як приклад його високої планки всеохопности, науковости і, зрозуміло, чесности.

Питання, що важливіше, україномовна чи англомовна наукова продукція – не надто сенсовне за такого бінарного підходу. Одне не заперечує друге; і одне, й друге має свою рацію, і кожний науковець, який має можливість проєктувати себе у тих контекстах мусить ставити собі пріоритети – бо все не зробиш, а час наглить. Досвід показує, що завжди є певний обмін, quid pro quo, trade-off. Перевага англомовного контексту і його модальности – що вони надають певну «холодність» і «відстороненість» і мінімалізують культурно-особистісні нюанси (і потенційно, хоч не завжди, роблять дану працю стрункішою). В оптимальному плані вони дають даній тематиці певний міжнародний розголос – хоч у літературознавстві таких прикладів майже немає. Очевидна перевага українського контексту та модальности – вони, з одного боку, уможливлюють набагато ширший, і то науковий, а не популярний, резонанс для даної праці (і тому чимало колеґ, як і я, змушені перекладати по-українськи праці, які раніше писано й публіковано англійською), а з другого, посилюють культурно-особистісну присутність автора в його творі. Для кожного справжнього автора це річ важлива. Для мене тепер явно відходить на другий план (і ніколи насправді не була на першому) популяризація як така, тобто донесення елементарних знань про Україну, її літературу тощо для тої англомовної публіки, яка їх потребує. На те знайдуться інші – їх, на щастя, не бракує.

Те, що надає особливої актуальности цій пріоритетизації – це той громадсько-інституційний контекст, від якого я почав своє обговорення нашого історіописання, тобто колапс українського наукового, зокрема гуманітарного істеблішменту. Бо інакше, як колапсом, не назвеш ситуацію, за якої в усіх (!) нових шкільних підручниках, антологіях тощо просувається фальшивка, що називається «Велесова книга», – а гуманітарний істеблішмент мовчить. Це, зрозуміло, не одинока причина – це лише символ, емблема. На жаль, і вповні закономірно, коло замикається: сам же колапс унеможливлює повне, відкрите, докорінне обговорення цієї кризи – саме в контексті інституційного життя, в контексті наукових структур. І навіщо? Адже для істеблішменту немає кризи!

На щастя, не все замикається на НАНУ. Тут і там звучать голоси, які вказують на те, що король голий. Наприклад, псевдонімний автор Сергій Непритаманний у «Дзеркалі тижня» каже таке:

Нещодавно змусила замислитися така аналогія. Є ректор Національного університету культури Михайло Поплавський. Мабуть, непоганий менеджер. Розкрутив свій комерційний проєкт досить успішно (злегка обурює, правда, що цьому дано назву «Національна культура», – хочеться вірити, що країна на таке не заслуговує). Він співає зі сцени у великих залах. На ТБ його кліпи. Тепер спробуйте уявити собі, як М. Поплавський співає на сцені Ла-Скала. Ну, гаразд, він не оперний співак. Тоді його ґастролі по концертних залах шоу-бізнесу в Європі та США. Уявили? Співак М. Поплавський – тільки для нашого внутрішнього вживання. Він співак лише в нашій системі відліку.

Трохи далі автор узагальнює це поняття:

«Співаки» – послідовники М. Поплавського. ... «Співаки» – це «вчені» лише за місцевими мірками. Для світової науки вони не існують. Становлять більшість наукових співробітників НАН і, на жаль, більшість тих, кого обирали протягом останніх десяти років у члени-кореспонденти та академіки. Основне їхнє гасло – побільше грошей із бюджету на розвиток української науки. («ДТ», 23–29.03.2002)

Від себе можу тільки додати, що в гуманітарній науці «співаків» пропорційно куди більше, ніж в інших секторах НАНУ. І це є той контекст, у якому доводиться осмислювати наші гуманітарні справи взагалі, а літературно-історіографічні зокрема.

А post scriptum? Він (гадалося, що кожний неупереджений і незакомплексований читач зможе це збагнути) – напівжартівлива, напіврозпачлива спроба нагадати, що є криза і що потрібні радикальні заходи, щоб її осмислити. Певен, що попри всю мою впливовість шкільне навчання літератури не припинеться. Але також певен (вибіркове цитування пана Бойчука якось цю думку не захопило), що та дешева індоктринація, якою здебільшого підмінено шкільну науку про літературу, не сприяє ані кращому розумінню літератури та її історії, ані виховуванню патріотичних громадян.

  • *.У штилі котляревщини: «Швець знай своє швецтво, а в кравецтво не мішайся».
Про автора

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі