Не лише юридичний коментар до перебігу подій в Україні

Грудень 2013
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
4
2299 переглядів

Цей матеріял написано у дні, коли на Майдані Незалежности в Києві та прилеглих до нього територіях уже третій тиждень поспіль вирує Євромайдан. Своєю чергою, медійний простір України переповнено політичними пристрастями та емоціями: від апокаліптичних застережень американського історика Тимоті Снайдера до абсурдного повідомлення про звинувачення громадського активіста у крадіжці мобільного телефону з лікарняної палати...

На цьому тлі залишився практично непомітним вихід зі складу Конституційної Асамблеї України 22 листопада 2013 року голови Комісії з прав людини Асамблеї доктора юридичних наук, професора Володимира Буткевича. Він, на відміну від багатьох своїх високопосадових колеґ, має справді бездоганну професійну репутацію. В українських реаліях часу і місця вчинок колишнього члена Европейського суду (від України) з прав людини у Страсбурзі, а перед тим – працівника від України в ООН Володимира Буткевича є рішенням високого морально-правового ґатунку.

Як випливає із лаконічних пояснень Володимира Буткевича, те, що Кабінет Міністрів України 21 листопада 2013 року ухвалив Розпорядження №905-р про призупинення процесу приготування до укладення Угоди про асоціяцію між Україною, з одного боку, та Европейським Союзом, Европейським Співтовариством із атомної енергії та їх державами-членами, з другого, є свідченням відвертого нехтування засадами верховенства права в країні.

Адже у цьому випадку підзаконним нормативним актом (нижчим навіть за постанову Кабміну) de facto було скасовано дію пункту 5 частини першої статті 85 Конституції України, за якою «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» належить до повноважень Верховної Ради України, а також дію статті 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року в частині, де сказано, що до засад зовнішньої політики України належить... «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».

Окрім того, за іґнорування вимог Конституції та згадуваного Закону можна вважати й відмову чинного президента України підписати наприкінці листопада у Вільнюсі угоду про дипломатично погоджене перед тим асоційоване членство України в Евросоюзі. Адже, як і Кабінет Міністрів України, президент України є – за конституційним рейтинґом повноважень – підзаконною, а не надзаконною державною структурою. Це означає, що спонтанна відмова будь-якого органу Української держави чи навіть її очільника від евроінтеґраційного курсу може бути прийнятна лише після того, як Верховна Рада України внесе відповідні зміни до Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (2010).

Ба більше, перехід України через асоційоване членство в Евросоюзі до відкритого й прямого визнання політичних, економічних та культурних цінностей Західної Европи стає прикметною рисою її конституційного ладу, визначати і змінювати який може – на основі частини другої статті 5 Конституції України – винятково народ України. Слово «винятково» тут означає принципове вирішення цього питання без посередництва парламенту чи урядових структур, тобто через загальнонаціональний референдум. Інакше кажучи, через свою асоціяцію з Евросоюзом Україна остаточно визнає для себе непорушність людської гідности, свободи, демократії та ринку. За цими категоріями проглядають конституційні цінності конкретнішого змісту: вільне пересування осіб, товарів, послуг і капіталу.

З огляду на зазначене, дії української влади в період 21–28 листопада 2013 року свідчить про неприйнятно низький рівень її конституційної та правової культури. Однак проблема полягає не лише в тому, що держава іґнорує принцип верховенства права. Жорстокість і зафіксована на відеокамери брутальність «Беркута» в ніч на 30 листопада 2013 року свідчить не лише про нічим не виправданий максималізм поліцейських наказів, але й про рослинний примітивізм української правоохоронної системи загалом. Адже люди спецпідрозділу поводилися на майдані не як вишколена на застосування примусу, але дисциплінована сила, а як чернь у камуфляжі, леґітимована на задоволення своїх садистських інстинктів.

Утім, верховенство права в Україні потерпає не лише через вулично-поліцейське свавілля. Дрібнішою, та не менш відразливою є українська звичка сплачувати «гонорари» опонентам за участь у захисті правових дисертацій або кореґувати (фальсифікувати) результати дисертаційних захистів, коли йдеться про амбіції міністерського рівня. Загалом на право і Конституцію влада дивиться іноді так само, як мавпочка на окуляри в класичній байці Івана Крилова, про що свідчать факти. Чого варте, скажімо, визнання в Конституції 1996 року «життя людини» як «найвищої соціальної цінності», якщо Україна посідає перше місце в світі за рівнем смертности свого населення? Якщо життя людини – найвища цінність, чому в Україні існують черги на закордонні операції для дітей? Якщо життя людини – найвища цінність, то чому для оплати медичних послуг не продають за демпінґовими цінами танків або лімузинів із українського Кабміну? Із перспективи Конституції України можливість прем’єр-міністра їздити на броньованому «Мерседесі» поступається праву дитини на витратну операцію за кордоном. Фактично тут усе зупиняється на рівні готовности уряду ставитися до національного Основного Закону серйозно.

Тож очевидно, що київський Майдан-2013 постав не лише через ексцес виконавця – побиття і арешт людей, які стояли собі вночі на площі. Драматичну відмову Віктора Януковича підписати угоду про асоціяцію у Вільнюсі молоді українці сприйняли спочатку як подзвін по їхніх найближчих сподіваннях, а дещо пізніше – як подзвін по українській незалежності й політичній свободі загалом. Свого часу Юрій Шерех (Шевельов) визначив три найактуальніші, як він уважав, загрози для України: «московство», «кочубеївщину» і «провінціялізм». Провінціялізм він називав тим українським Картагеном, із яким необхідно покінчити передусім. Юрій Шерех мав сильний, узорований на евроатлантичні політико-правові цінності розум, а тому міг би легко солідаризуватися зі словами Анджея Бобковського про те, що Росія чужа і ворожа кожному, хто просякнутий Заходом.

Чи є відмова українського президента підписати угоду про асоціяцію зрадою національних інтересів України, черговим проявом «кочубеївщини» й водночас «московства»? Для багатьох із тих, хто нині стоїть на Майдані Незалежности, це виглядає саме так. З огляду на східні візити Віктора Януковича, до його політичного фіяска у Вільнюсі додається ще й гріх «московства». Проте моє розуміння змісту подій дає зробити дещо інші припущення. Зокрема, ще за декілька днів до скандальної відмови уряду від евроінтеґраційного курсу на робочій зустрічі з німецькими колеґами-правозахисниками в Берліні мені випало почути слова екс-посла ФРН в Україні Дитмара Штюдемана про те, що Україна майже «математично», тобто на основі фінансово-економічних розрахунків, не може доступитися до Европи.

Як пояснив, спираючись на свої джерела, пан Дитмар, українська скарбниця практично порожня, а національний борг – вражаючий. При цьому ні Евросоюз, ні США не можуть і не збираються (у час розмови) приходити Україні на допомогу. Оскільки ж Україна все одно мусить якось жити, вона приречена позичати гроші у свого північного сусіда. Своєю чергою, росіяни погодяться на мільярдні вливання в Україну лише за умови різкого зниження її свободи маневру.

Звідси логічно постають два запитання: чому евроатлантичний світ не може надати допомогу Україні; чому Україна опинилася в стані неоголошеного банкрутства? Хоч це й дивно, але обидві відповіді майже однакові. З одного боку, Україні не хочуть давати грошей, бо вона хронічно витрачає їх не на те, на що позичає. У більшості випадків Захід позичає гроші на проведення реформ у дусі Лєшека Бальцеровіча, чиї ідеї не набули в Україні популярности. Із другого – Україна наблизилася впритул до банкрутства саме тому, що ще й досі не наважилася обрізати пуповину, яка єднає її із радянським тоталітарним спадком.

Україна нині стала корумпованою, погано освіченою і бідною країною просто тому, що не наважилася вчасно піддатися спокусам свободи та ринку. Замість ліберальної демократії, свободи підприємництва і торгівлі вона педалює податковий шантаж, божевільне адміністрування і ксенофобію щодо всього, пов’язаного зі здоровим глуздом.

Не таємниця, що Україна перетворила свої університети на провінційні училища, де студенти розучилися навіть елементарно множити і ділити, не кажучи вже про обрахунок відсотків. Тобто університети беруть усіх, хто здатен платити. Кажуть, що й у США реально зустріти таких студентів, але там вони існують на задвірках освітньої системи. У нас же їх вільно спостерігати в авдиторіях елітних вишів. Нещодавно зіткнувся зі студенткою другого курсу, яка не могла обрахувати дві третини від трьох яблук. Прикро, але українські студенти у своїй масі також не володіють іноземними мовами, чого зовсім не скажеш про університетську молодь у Польщі.

За статистикою, на закупівлю літератури для українських вишів виділяють близько 300 тисяч доларів США на рік, у той час як сам тільки Оксфорд витрачає на це у двадцять разів більше. Не краща й вітчизняна статистика навчального навантаження. Зокрема, навантаження одного українського професора або доцента становить приблизно 600–800 навчальних годин на рік, одного польського – 220–250 годин, а професора з Гарварду – 90 годин річно. Утім, навіть український обиватель витрачає приблизно у сто разів менше грошей на придбання книжок і журналів, аніж пересічний громадянин ФРН.

Останнім часом український уряд усе-таки почав виділяти кошти на навчання української молоді за кордоном. Але ж як грубо й не по-людськи тут здійснюють відбір претендентів. Ректорам і проректорам вишів доводять рознарядки, що їх ті не завжди здатні виконати вчасно. Проте цифра, як у нас заведено, має абсолютний характер, а тому під ніж західних відбіркових комісій часто-густо кидають здібних і талановитих, але необізнаних в іноземних мовах студентів. За цих умов інтенсивну співбесіду англійською ті сприймають як психологічне знущання. Однак зарозумілість Міністерства освіти і науки України проявляється ще й у тому, що воно взагалі погордливо ставиться до західних наукових ступенів і дипломів.

Якщо подивитися на українську культурну реальність крізь призму перспектив, що їх щойно відкинули уряд і президент, то метафорично її можна назвати «культурним голодомором». Як відомо, сучасне мистецтво мешканці та гості Києва пізнають завдяки Мистецькому арсеналу та Музеєві Віктора Пінчука. Але в Берліні щомісяця відбувається близько 200 експозицій самої фотографії, суттєвий відсоток якої має світовий рівень. Що ж стосується концептуальної фотографії, то вона в Україні практично невідома через її нерозуміння.

Кого ж у такому випадку все-таки поціновує Україна? Відповідь лежить на поверхні – це вище чиновництво, держапарат, аґенти держави. Вилка бюджетних зарплат в Україні нині дорівнює приблизно 1:40 (у Західній Европі 1:4, у США 1:5). Це означає, що зарплата українського народного депутата у 4–5 разів більша від середньої зарплати професора, а державне утримання (аналог пенсії) судді Конституційного Суду є більшим від зарплати професора у 6–8 разів. Не дивно, що при таких «ґарантіях» незалежности вищі судові ланки перетворилися в нас із охоронців громадянського суспільства на прямий ресурс, інструментальний засіб державного Левіяфана.

Що ж стосується добробуту українського народу, то тут ситуація, вочевидь, скромніша. Україна (за даними журналу The Economist) мала у 1990–2000 роках найнижчий у світі показник економічного зростання. Іще й сьогодні Україна виробляє лише 3100 доларів США річного ВВП на особу (Угорщина – 12800, Польща – 12300, Росія – 10300 відповідно).

Розмір середньої заробітної плати в Україні становить близько 410 доларів США на місяць, при чому розмір зарплатні лікарів та вчителів дорівнює 300–350 доларів на місяць, що для сучасної Европи є безпрецедентним. За даними, що їх наводить у своєму блозі політолог Олексій Гарань, за минулих три роки Україна збільшила зовнішній борг на 9 мільярдів доларів США, тобто майже на третину. При цьому загальний державний та ґарантований державою борг України зріс за цей же період приблизно вдвічі. Тобто чинний уряд спромігся набрати майже стільки ж боргів, як усі попередні уряди України за 18 років.

Також за минулих півтора року на третину скоротилися золотовалютні резерви нашого Національного банку. При цьому за 9 місяців поточного року обсяг іноземних інвестицій в Україну скоротився на 36%, що є свідченням очевидної невідповідности нашої економічної кон’юнктури до вимог часу. Із другого боку, реформаторських зусиль уникали практично всі колишні прем’єр-міністри і президенти України. Не посилав українських студентів учитися за кордон не лише «реакціонер» Леонід Кучма, але й «революціонер» Віктор Ющенко. Нецільовим витрачанням державних коштів відверто грішила Юлія Тимошенко. У моральну депресію українське суспільство загнала й прокурорська казуїстика розслідування справи про вбивство Георгія Гонгадзе.

Не дивно, що народ демонструє свою незгоду із сьогоденням. Знесення пам’ятника Лєніну на бульварі – це пароксизм болю від уже нічим не виправданого терпіння. Скептики іноді посилаються на те, що не всі люди на київському майдані можуть пояснити причини своєї поведінки. Однак причини є, і світ зміг розгледіти їх за тисячі кілометрів.

Схоже, що, попри свіжий сніг, українці раптом почули голос природної переміни. Чи зможе українська влада усвідомити потребу змін в унісон із народом – головне питання. Зокрема, Микола Азаров нагадує нині чеховську «людину в футлярі», яка сприймає реальність під уже відсутнім у суспільстві кутом зору. А для українського президента питання стоїть складніше. Принаймні зовні його риторика не свідчить про віру у творчий потенціял народу. Із другого боку, як писав колись Іван Лисяк-Рудницький, українцям часто бракувало не так еросу, як логосу. Поєднати національну пасіонарність із тверезим розрахунком – це актуальне завдання української влади.

Але спочатку влада має розібратися сама із собою. Можливо, Віктор Янукович справді перебуває під сильним тиском президента Росії Путіна – вічно скептичного «доброзичливця» України. Проте цілком імовірним є й те, що Віктор Янукович просто не вміє не «ставити віз добробуту попереду коня свободи» (Мішель Рокар). Цей ментальний стереотип є суто радянським. І його пролонґація становить більшу загрозу для України, ніж «Картаген провінційности», про який так пристрасно писав свого часу Юрій Шерех.
 

Про автора
Категорiї: 

Вважаєте, що матеріял, який ви тепер читаєте у відкритому доступі, цікавий, важливий та потрібний?

Ми - неприбуткова громадська організація. Підтримайте наших авторів та працівників редакції, передплативши друковану чи електронну «Критику», або зробивши посильну пожертву!

Українська та англійська версії «Критики» гідно представляють Україну у світі. Долучіться до наших зусиль своїм дієвим внеском!

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.