Навздогін минущій правді

Березень 2004
Вважаєте відгук корисним?
Підтримати
0
119 переглядів

Юлія Ємець-Доброносова, «Пошуки антропології», Критика, 2003, ч. 10.

Володимир Верлока, «У затінку філософів-квіток», Критика, 2003, ч. 10.

То не є правда, що всяка правда, гідна свого ймення – це правда назавжди. Тобто, з одного боку, начебто й так; автор цих рядків, зокрема, переконаний, що ніякий плин часу не в змозі перетворити добро на зло, підлоту – на мудру обачливість. Проте якщо слідом за Гайдеґером убачати в істині відкритість, розімкненість буття, – як не визнати, що воно, буття, може, либонь, і замкнутися, свавільно ховаючи у власних надрах усіх своїх мешканців із їхніми великими і малими, високими і низькими правдами. Що з цього випливає на практиці? Тільки те, що, коли вже нам сяйнула якась правда, слід не шкодувати зусиль, аби її втримати, не дати їй щезнути у за-бутті. Поки ми живі.

Люди, чиї постаті й ідеї обумовили своєрідність київської філософії 60–80-х років минулого століття, так само як і ті, хто тільки залучався о тій порі до філософського дискурсу, незрідка мали непересічне, часом – драматично напружене почуття істини (яку я в даному контексті свідомо не відмежовую від правди). За умов, коли екзистенційно дефектний спосіб існування-в-олжі поставав універсальною (себто зверненою до кожного) спокусою, гостра спрага щирости і правди не могла не відрізняти інтелектуально сумлінних людей. Надто багато всіляких прихованих і явних моментів вибору – «або – або» – на шляху до отих правди і щирости потрібно було здолати, тож виборені таким чином властивості неминуче набували для людини справді принципового значення, поставали як її життєве кредо. Пам’ятаю, як вражало нас, випускників філософського факультету початку 70-х років, кому пощастило влаштуватися на роботу в Інституті філософії АН УРСР, панування в цьому науковому закладі атмосфери товариськости, фантастичної, як на ті часи, відкритости, поважливої довіри старших до молодших і – знову, знову ж таки! – запального прагнення правди, правди думки і правди конкретних людських стосунків. Усякий кулик, кажуть, до свого озера звик, – знаю. Знаю, а проте цілковито переконаний: навіть за доволі похмурих часів, незважаючи ні на що, Інститут філософії загалом був надійним місцем, де працювали чудові, щирі люди з ориґінальними, інколи натхненними думками. Зі згадки про спасенний для усіх нас тоді етос Інституту, його неповторну атмосферу й розпочинає Віталій Табачковський свої нариси про київську філософську спільноту («У пошуках невтраченого часу», с. 19 та інші) – і, далебі, має для цього всі підстави. Як колезі й товаришеві автора, мені приємно висловити свою солідарність із його баченням, його оцінками. Так, правда сяйнула нам – конкретна людська правда, вразлива перед лицем буття і часу. І ми відповідаємо за те, щоб її берегти, робити її зрозумілішою для інших. Поки не зачинилася велика брама буття і не поглинула її разом із нами.

Тут, утім, і постає істотне методологічне питання: а, власне, як, із якими мірками, з якою мовою приступати нам сьогодні до цієї правди у сподіванні увиразнити її власне філософський рівень і зміст?

Щиро зізнаюся, що жодної відповіді на це сакраментальне питання я запропонувати не можу. Гадаю, однак, що глибше осягнути саму суть наявної проблемної ситуації – це вже було б дещо. І в цьому напрямку ми з вами, шановний читачу, зробимо ще декілька кроків.

У відомого московського філософа Ґенріха Батіщева (творчість якого належала якраз до тієї доби, що її розглядає у своїй книжці Віталій Табачковський) було таке улюблене слівце – «міжпарадигмальність». Саме ота міжпарадигмальність добряче далася взнаки і самому Ґенріхові Стєпановічу, і його київським сучасникам і колеґам. З одного боку, внутрішньо вони вже виходили за межі канонічного марксизму – хоча й не могли розірвати істотні концептуальні й термінологічні зв’язки із ним як через відомі зовнішні обставини, так і з огляду на послідовність власного мислення, заґрунтованого на марксистських...

Про автора

Долучіться до дискусії!

Зображення користувача Гість.
Щоб долучитися до обговорення цього матеріялу, будь ласка, увійдіть до свого профілю у Спільноті «Критики» або зареєструйтеся!

Просимо звернути увагу на правила та очікування від дискусії у Спільноті.

Опубліковано у часописі